Той самий диявол за спиною: як ми опинилися між громадянами і людьми

Спочатку ми міняємо право голосу на гречку, а потім—гідність на боягузтво.

Громадяни розділилися на дві частини. Перші вимагають дотримувати їхніх конституційних прав і запроваджувати обмеження законною процедурою. Другі виправдовують дії влади, які обходять процедури, критичною ситуацією.

Перші — громадяни. Другі — люди.

У другому випадку немає нічого страшного в тому, щоб боятися і через власний страх дозволяти державі порушувати та обмежувати права і свободи всіх або окремих громадян за симптомами, віросповіданням, національністю.

Можна навіть допустити геноцид щодо окремих груп або народів. Зрештою, що таке Конституція і права людини, коли йдеться — нарешті, вперше за 28 років — про здоров'я і життя громадян? Нічого. Давайте спочатку вилікуємо, а потім уже почнемо поважати Конституцію, якщо щось інше не станеться.

У першому випадку приємно відчувати, що гідність всередині тебе сильніша за страх. Це, звісно, непрактично, романтично, авантюрно, безглуздо, приємно й егоїстично. Дозволити собі гідність, критику дій держави і влади, відстоювати свої права може лише самозакоханий егоїст.

Громадянин, якого не хвилює те, що в його країні через його законні вимоги можуть померти люди, які не хочуть помирати і які згодні жити в критичній ситуації без прав і свобод. І не треба патетичної нісенітниці про те, що там, де починаються «люди», — закінчується «людина».

Жартую, треба. Бо спочатку ми міняємо право голосу на гречку, а потім — гідність на боягузтво. І в першому, і в другому випадку за нашою спиною стоїть один і той самий диявол, який шепоче нам: «Заспокойся! Все одно вони все вирішать без тебе! Просто вижми для себе максимум із цієї ситуації».

Максимум грам або, можливо, навіть два кілограми.