Коли чекали гру без результату, а отримали результат без гри. Про збірну України на Євро-2020

Чому поразка від Англії — не провал, а чвертьфінал — наша стеля.

Залишати великий міжнародний турнір після 0:4 — таке, звісно, наганяє нудьгу. Просто за замовчуванням не може тішити велика поразка від збірної, яку перед стартом турніру, якщо й включали до списку фаворитів, то фаворитів... другої хвилі, чи що — десь позаду Франції, Бельгії та їм подібних. Та ще й поразка якась безхарактерна — особливо на тлі, наприклад, швейцарців, які, здавалося б, здригнулися під натиском тієї самої Франції, але врешті-решт зробили вражаючий камбек. Або ж на тлі цілеспрямованих працівників чеської збірної та мало не здійсненних подвиг у так званій «групі смерті» угорців.

Так, у суботу на римському Стадіо Олімпіко українська збірна нічого подібного не показала, буквально розсипавшись у другому таймі після двох швидких пропущених м'ячів. Інше питання, чи були футболісти команди Андрія Шевченка здатні на більше? А ж вряд чи: якраз із Англією, після стартового провалу з голом Гаррі Кейна у ворота Георгія Бущана, українці видали мало не найкращий свій відрізок на цьому Євро — з кількома дуже непоганими переходами з оборони в атаку, активними спробами комбінувати біля чужої штрафної і, що важливіше за все, готовністю нав'язувати серйозному суперникові свої умови гри.

Чого ж не вистачило? Класу, далеко ходити не варто. Природно, в епоху домінування хайпу як у соцмережах, так і на телебаченні та в ЗМІ, українську збірну возвели мало не на рівень серйозних претендентів на фінал, але реальність говорила зовсім інше: шансів у команди Шевченка пройти далі за турнірною сіткою було мінімум. 

І справа навіть не в тому, що в Англії можуть не проходити до складу футболісти, що коштують по $100 мільйонів (так, новачок Манчестер Юнайтед Джейдон Санчо, напередодні придбаний у дортмундської Боруссії приблизно за такі гроші, до матчу з Україною мав лише шість зіграних хвилин на турнірі). Справа в тому, що Англія зараз уперше за багато років справді схожа на команду, здатну виграти великий міжнародний форум. Можливо, вони не такі яскраві, як хотілося б певній групі вболівальників, але дуже згуртовані й знають, як добувати результат.

Україна, як би нам того не хотілося, команда класом нижче, а локальні успішні історії, на кшталт тріумфу над Португалією в кваліфікації до Євро, перемоги над Іспанією в Лізі націй або ж зовсім нещодавня нічия з Францією, якщо і мають щось, то ситуативно тішити вболівальників, але не давати зрозуміти, що гравці чемпіонату України (здебільшого) творитимуть дива знову і знову.

Так, є той, хто засяяв цього календарного року в «Аталанті», Малиновський, є основний гравець фіналіста Ліги чемпіонів і чемпіон Англії Зінченко, є досі здатний робити різницю Ярмоленко і, мабуть, найсильніший український нападник після Шевченка — Яремчук. Але тут для порівняння ми знову можемо повернутися до Джейдона Санчо — футболіста, який до 21 року забив 50 м'ячів і зробив 64 асисти за «Дортмунд», але є третім-четвертим вибором головного тренера збірної Англії на фланг атаки.

В Україні такої глибини складу, вкрай важливої під час швидкоплинних турнірів, немає й близько, і будь-яка кадрова проблема, по великому рахунку, стає нерозв'язною. Так було й у тому самому матчі з Англією, в якому ми не могли розраховувати на допомогу головної зірки країни 2021 року Малиновського та фундаментального з погляду організації оборонних дій Степаненка. А додати сюди ще травму Зубкова і зовсім не готового Циганкова — що ж тоді залишається?

Під керівництвом Шевченка українська збірна дала зрозуміти, що може грати в сучасний футбол, побудований на контролі м'яча, і бути гнучкою залежно від суперника, але чекати цього завжди, а особливо на Євро, коли і тремтіння в молоді, і суперники серйозні, точно не варто. Україна — як і раніше команда середньої руки, для якої сам вихід у фінальну частину чемпіонату Європи — вже успіх, а вихід у плей-офф може вважатися досягненням, що вже казати про появу в 1/4. 

Критикувати українську збірну, звісно, є за що. І ту саму молодь, яка на тлі невщухаючих розмов про шанс «продати себе в Європу» показала, що суми в десятки мільйонів і італійські клуби з ними асоціюються надто рано. І тих самих нових лідерів збірної, Зінченка та Малиновського, які провели турнір вкрай нестабільно. І той самий тренерський штаб, який, м'яко кажучи, не найкращим чином підготував команду до Нідерландів і Австрії.

Хто може занести Євро до свого активу? Бущан, який довів, що може показувати стабільно надійну гру, попри тиск як турніру загалом, так і грізних суперників зокрема. Ярмоленко, який на цьому ЧЄ став одним із героїв любителів «фентезі». Яремчук, який продемонстрував, що переріс рівень бельгійського чемпіонату. І, мабуть, усе. 

Акції ж інших лише впали в ціні. У тому числі й акції тренерського штабу, який хоч і дозволив збірній уперше побувати серед восьми найкращих у Європі, але й помилявся вдосталь. І тим цікавіше, яке рішення щодо Шевченка, чий контракт з Українською асоціацією футболу спливає ось-ось, буде ухвалено за підсумками цього форуму.

Одне «але» наостанок: не забути б, що, коли збірна перемагала, це, згідно з багатьма нашими журналістами і блогерами, здебільшого були перемоги його італійських помічників. А тепер, після програшів, схоже, лише його поразка.

Василь Обараз, спеціально для TK Media