Нарцис і параноїк: Трамп очима колишнього психолога ЦРУ

У січні тільки й розмов, що про імпічмент.

Видавництво Pegasus Books випустило книгу «Небезпечна харизма: політична психологія Дональда Трампа та його прихильників». Її написав Джеррольд Пост – політичний психолог, який присвятив свою кар'єру профілюванню політиків і терористичних лідерів.

Попрацювавши 21 рік у ЦРУ, він складав психологічні портрети прем'єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна, президента Єгипту Анвара Садата та іракського лідера Саддама Хусейна: усі його профілі врешті вплинули на міжнародний курс США. Але тепер увагу психолога прикуто до власного президента, в якому професор Пост бачить небезпечного нарцисиста.

Напередодні слухань про імпічмент у Сенаті ми прочитали його книгу й переказуємо її ключові тези.

Нарцисична травма – так у психоаналізі називають почуття образи і неповноцінності, з якого згодом може народитися фантазія про власну велич. Але для того, щоб з'явився харизматичний лідер (тобто такий, за яким сліпо йдуть повірені в нього маси), необхідно, щоб «травмованими» були двоє: і лідер, і послідовник. Свою нарцисичну травму вони, по суті, переносять один на одного. Лише лідер здійснює дзеркальне перенесення, бачачи у своїх послідовниках відображення власної величі, а прихильник лідера схильний до ідеалізуючого перенесення – він шукає в своєму наставнику недосяжну досконалість.

Не всі послідовники політичних культів нарцисичні: інколи приєднатися до більшості їх змушує політична ситуація. І не всі такі культи деструктивні – наприклад, у роки Другої світової Вінстон Черчилль був типовим ідеалізованим лідером, що відповідало вимогам моменту. Але щойно темні часи минули, ідеал було розвінчано, а самого Черчилля – вигнано з посади прем'єр-міністра. Мустафа Кемаль Ататюрк, Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінг – типові представники репаративних харизматичних лідерів, тобто тих, хто використовує прагнення своїх прихильників до ідеалу для побудови нового, справедливого суспільства. Але у випадку Трампа нарцисизм межує з патологією, вважає професор Пост – і наводить свідчення цього.

Нездатність до емпатії. Патологічні нарциси настільки поглинуті почуттям власної величі, що не вміють проявити елементарне співчуття – навіть коли того вимагає політичний декорум. Виступаючи на мітингу в Техасі, Трамп умудрився проігнорувати той факт, що штатом щойно прокотився руйнівний ураган «Гарві», але неодноразово звернув увагу на кількість своїх прихильників («Оце натовп! Оце явка!»). Президент США не гидував образами на адресу сенатора Джона Маккейна, коли вже стало відомо, що той помирає від раку. І навіть його похорон став приводом для нарцисичного коментаря: Трамп поскаржився, що йому не подякували за «зелене світло» перевезенню останків Маккейна на військовому літаку.

Нульова емпатія поширюється й на найближчих родичів нарциса. Чого варта хоча б судова справа Трампа проти власного племінника Фреда Трампа III під час поділу майна брата Дональда, Фреда-молодшого. Новонароджений син Фреда Трампа III страждав від нападів, і батьки планували оплачувати його страховку з успадкованих коштів. Але це не розтопило серце Дональда, хоча, справедливості заради, вбивати власного дядька заради одноосібного правління (привіт, Кім Чен Ин!) йому все ж не довелося.

Схильність до параної. Це не означає, що людина стала жертвою психозу і більше не відрізняє реальність від вигадки. Вона просто завжди морально готова до підступу – і до пошуку цапа-відбувайла. Одна з порад у книзі Трампа «Мистецтво повернення» (1997) прямо проголошує: «Будьте параноїком». Цапом-відбувайлом у його випадку неодмінно стають ліберальні ЗМІ, які, на думку Трампа, завжди ведуть «полювання на відьом».

Неконтрольована агресія. Інша порада Трампа з тієї ж книги проголошує: «Давайте здачі». Інколи від супротивника навіть не вимагалося робити перший крок: навчаючись у молодшій школі, Трамп одного разу вдарив учителя музики в око. Будучи публічною людиною, Трамп дозволяє собі лише словесну агресію, але в її межах особливо себе не стримує. Наприклад, його тирада на адресу ведучої та активістки Розі О’Доннелл: «Вона неохайна, розмовляє як далекобійник, її шоу провалилося, її журнал – суцільна катастрофа… Мабуть, я подам на неї до суду». І все це – за те, що вона поставила під сумнів його моральний авторитет для 20-річних учасниць конкурсу «Міс Америка», правами на який Трамп володів у 2000-х.

Надмірна образливість. Образником може бути не лише критик (як у випадку з О’Доннелл), а й знеособлена ситуація. Невідомо, чи б'є Трамп гудучий холодильник, але навіть перемога на виборах 2016 року була для нього образливою, оскільки він вважав, що Гілларі Клінтон дісталося надто багато голосів: з її результату, за словами Трампа, треба відняти «мільйони тих, хто голосував нелегально». Образа в цьому випадку – відповідь на недосконалий результат, але реакцією може стати також заперечення або відверта брехня, як у випадку з його заявою про найчисленнішу явку на церемонію інавгурації.

Прихована невпевненість у собі. Саме від неї нарцис захищається ілюзією власної величі. І саме від неї він відводить увагу, коли порушуються делікатні питання. Наприклад, під час розслідування зв'язків Трампа з Росією він регулярно змінював тему розмови на… Венесуелу. «Це наші сусіди… Люди там страждають і гинуть. І у нас є варіанти дій, зокрема можливе військове втручання», – випалив президент у розпал розслідування, тим самим лише підкресливши, що йому є що приховувати. Цікаво, що більшістю перелічених рис володів головний герой фільму «Громадянин Кейн» (1941) – черствий, крикливий медіамагнат Чарльз Фостер Кейн. Саме цю стрічку Трамп називає своїм найулюбленішим фільмом усіх часів.

«Другий син у черзі». Патерн природженого лідерства напрочуд цікаво простежується не в старших синах, як прийнято думати, а серед синів, яких спочатку не розглядали як спадкоємців. Президент США Джон Кеннеді, прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, прем'єр Індії Раджів Ганді – усіх їх батьки не бачили в ролі наступників, маючи для цього більш харизматичних і активних синів. Коли ті обирали іншу кар'єру або гинули, на сцену виходив «другий син у черзі»: наприклад, офтальмолога (!) Башара Асада, що працював у Лондоні, довелося терміново повернутися на батьківщину, коли улюбленець його батька, шанувальник швидкості Басіль Асад розбився на своєму «Мерседесі».

Спадкоємцем імперії Фреда Трампа мав стати його перший син, Фред-молодший, але він обрав кар'єру льотчика – а згодом захопився алкоголізмом і помер у 42 роки. Дональд же, звиклий вважати себе «опцією №2», виявився справжнім сином свого батька і людиною непомірних амбіцій.

Переоцінка своїх здібностей. Під час президентської кампанії 2016 року Трамп заявив, що написав найпродаванішу книгу у світі, маючи на увазі свій опус «Мистецтво угоди» – він також називає її «своєю найулюбленішою книгою після Біблії». Нерідко переоцінка власної значущості коштувала бізнесменові грошей. Настільна гра Trump: The Game продалася тиражем 800 тис. замість очікуваних 2 млн, а серед інших його невдач – такі багатомільйонні провали, як Trump Airlines, іменний журнал, іменний бренд горілки, іменні стейки, Університет Трампа і, звісно, сумнозвісні казино-банкрути.

Те, що Трамп вважає себе експертом з будь-якого питання, вже стало частиною фольклору. У різний час він заявляв, що «знає більше, ніж будь-хто інший» про такі речі: дрони і технології загалом, телерейтинги, ІДІЛ, соцмережі, суди, систему VISA, торгівлю, урядову систему, відновлювану енергетику, податки, борги, інфраструктуру та будівництво. Це може здаватися просто мовним зворотом, але у випадку з Трампом – самопроголошеним «стабільним генієм» – свідчить про реально нарцисичний склад свідомості.

Неуважність і відсутність цікавості. Риси нарциса можуть створювати йому серйозні проблеми, коли справа стосується сприйняття інформації. І справа не лише в тому, що односкладна мова Трампа перебуває на рівні шестикласника, тоді як попередні президенти й кандидати говорили на рівні творів восьмого класу. Проблема в тому, що замість запитання «Що можна зробити в цій ситуації для країни?» він чує «Що можна зробити для збереження або покращення мого становища?»

Як наслідок, йому важко зосереджувати увагу на доповідях підлеглих. Колишні посадовці, зокрема екс-очільник ЦРУ Майк Помпео, нарікали, що співробітникам важко доносити інформацію до президента. Додатковою перешкодою стає ще й те, що Трамп не готовий поступитися інтелектуальним першенством – у його картині світу ніхто, крім нього самого, не може претендувати на експертність. «Я – свій головний консультант», – гордо заявляє Трамп.

Селф-об'єктне перенесення. Можна заперечити, що принаймні один довірений радник у Трампа є – його донька й радниця Іванка. Але члени родини та друзі нарцисиста (якщо йому вдається зберігати з ними нормальні стосунки) змушені бути не повноцінними соратниками, а «селф-об'єктами» – людьми, які лише доповнюють його «я» і піднімають його самооцінку. Коли перша дружина Трампа, Івана, перестала бути компліментарною для його его, настав розлучення. Сам Трамп зізнавався, що надав їй надто багато повноважень у його казино та готелі «Плаза»: перетворившись із домогосподарки, що заглядає в рот, на бізнесвумен, вона перестала бути бажаним «дзеркалом».

Діти також мають бути не самостійними особистостями, а селф-об'єктами. Скотт Мелкер, який навчався разом із сином Трампа Дональдом-молодшим, згадує, що одного разу Трамп приїхав до нього в гуртожиток і, побачивши Донні в светрі замість домовленого костюма, мовчки дав йому ляпаса.

«Совість – швейцарський сир». Іншими словами, дірява система цінностей: людина начебто декларує суворі моральні установки – наприклад, важливість сім'ї, – але сама їм не слідує, продовжуючи при цьому звинувачувати інших. Трамп цинічно прокоментував розлучення Білла і Гілларі Клінтон, натякаючи на те, що Гілларі теж могла зраджувати чоловікові, але при цьому сам пережив два публічні розлучення, ніколи не забуваючи озвучувати той факт, що чоловікам на кшталт нього логічно бути в пошуку нового good piece of ass – тобто сексуального об'єкта.

Нарцисична лють. Нарцис надзвичайно непередбачуваний і запальний. Наслідком його травми є нарцисична лють, яка у Трампа проявляється у вигляді його знаменитих ранкових Твіттер-штормів, коли президент може присвятити десяток дописів як глобальній, так і найдрібнішій темі. Через ці спалахи багато хто, зокрема журналіст Дейвід Брукс, характеризував Трампа як людину з біполярним розладом.

«Матеріалізація думок». Іноді під час такого твіттер-шторму Трамп може озвучити якусь ідею (наприклад, позбавлення трансгендерних людей права служити в армії) як доконаний факт, не повідомивши про це відповідне відомство. Аналогічно він анонсував виведення військ із Сирії. Думка нарцисиста має своєрідний королівський імператив: лише промайнувши в його голові, вона зобов'язана втілитися – а там хоч трава не рости. Підгонка реальності під виниклу фантазію лідера-нарцисиста повністю лягає на підлеглих.

За матеріалами книги Dangerous Charisma: The Political Psychology of Donald Trump and His Followers by by Jerrold Post & Stephanie Doucette