Стендапер Роман Щербан: людей у гумор приводять травми, біль, злиденність і злободенність

Він також вважає, що сучасні діти на все мають власну думку, дозволяють собі бути вільними та вирізняються здатністю до самовираження.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» львівський стендапер Роман Щербан розповів про своє знайомство зі стендапом, переїзд до Києва, освіту, школу та навчання на вчителя, а також про алкоголь, гриби та інші речовини.

Мій колега Володимир Петров, з яким ви щойно перетнулися в гримерці, у своєму сторісі сказав, що коміки — це люди дуже часто якось травмовані в дитинстві. Він застосував гіперболу, він сказав, що це люди, яких ґвалтували батьки, десь так.

Чи правда, що саме до такого гумору імпульс дає травма? Це перше питання. І друге: що змушує людину переступати межу звичайного уявлення про гумор і копати глибше, всередину себе і всередину інших людей?

Я думаю, що однозначно це якісь травми, біль і якась така злиденність, злободенність приводять людей у гумор. Особливо в стендап. Все-таки мені здається, що стендап — це має бути якийсь біль, загорнутий у жарти. І обов’язково має бути якийсь особистий досвід. От я собі не дозволяю якихось там жартів про зґвалтування, оце про Гітлера, чорні жарти, от мені до цього якось не лежить душа.

Я не маю якогось особистого переживання щодо цього. І коли воно не підкріплено такими речами, а просто жарт заради жарту, типу чи заради хайпу, заради якоїсь провокації, я не бачу в цьому сенсу. А з іншого боку, біль у стендапі — це теж не самоціль, бо всім наплювати на твої проблеми. Всім байдуже, що ти там виходиш і ти не маєш за що приїхати, за що їсти. Та й похер всім.

І ти маєш шукати таку точку дотику з глядачем, щоб усі просто сиділи такі: «Ой нічого собі, в мене теж таке було, ну ти, чувак, сказав, це жиза». От така реакція має бути. Якщо це от на ґрунті такого болю, який є в кожного, і грамотно смачно загорнутий цей жарт, то кайф, виходить стендап. Що змушує людей копати глибше? Мені здається, що тут, напевно, дійсно якесь психологічне відхилення.

Може пів, може чверть шизофренія, може якась біполярка напіврозвинута якась. Я часто говорю сам із собою. Мені то радісно, то сумно. Я виходжу і потім згадую, чекай, а я зачинив двері? Точно зачиняв, я ж говорив сам за себе, от я двері зачинив. І мені здається, що це вже теж якісь такі прояви. Щоб заспокоїтися, я приходжу і роблю колажі. Вирізаю з журналів, клею просто.

Я це все можу зробити у фотошопі на ноутбуці, але там ширина от того інструментарію, я можу скачати собі все, що хочу, можу збільшити масштаби кожної картинки, як захочу. Конвертувати, перевернути, реверснути і так далі. А тут у мене все обмежено.

Те, що я знайшов у журналі, те, що поміститься на листочку, з тим і треба працювати. І це мене заспокоює, вибиває на шість, на сім годин, я просто забуваю про все. Сиджу папірці вирізаю.

Повертаючись до дадаїзму, до речі, тому що там колажі — це один із найбільш провідних напрямків. А де їх можна побачити, ці колажі?

В Instagram.

Ти кажеш, що ти розмовляєш сам із собою. Це, до речі, в мене насправді та сама фігня є. Це називається обсесивно-компульсивний розлад. Це міська хвороба, в принципі, вважається. Але це нормально, я думаю. Ми просто живемо в умовах такого інформаційного цейтноту. А ти вживав колись антидепресанти чи транквілізатор?

Ні. Те, що змінює чи розширює свідомість, були тільки гриби.

Допомогли?

Ну, дуже цікавий досвід був. І він у мене спровокував такі наслідки, що я просто перестав вживати алкоголь на пів року.

Ти не перший, до речі. Зезюлін — вокаліст «Латекс Фауни» — так само мені тут розповідав, що він кинув пити, скинув після цього 15 кг.

Я просто якийсь такий заряд тверезості отримав. Був кожен день тверезий. При тому, що я з села. Горілку я спробував у 13 років і, мені здається, протягом тих років більше ніж три тижні не було такого, щоб я не міг щось випити. Тобто дуже довгий період я бухав, скажімо так.

Коротше, алкоголь не виходив з організму, якщо врахувати, що він три тижні виходить.

Так. І типу відчув якийсь підйом сил від того, що можна і без того. І на тусовці, і з друзями спілкуватися. Це не обов’язково сидіти і пити 50 грамів. При тому що це 2019-2020 рік, та навіть 2021, оцей карантин. Всі скажуть, що доволі важкий час, а в мене це був чи не найкращий. У плані кар’єри так точно.

І це все я напряму пов’язую з тим, що трішки збавив обороти з алкоголем. Правда, в мене ще тоді була думка одружитися, і добре, що відпустило, бо то вже був бред, чесно кажучи.

Чому?

Бо я ще не готовий до цього.

Ти вчився в педагогічному коледжі, у тебе спеціальність була вчитель початкових класів.

Плюс англійська мова.

Що таке сучасна українська школа, чи здатна вона чомусь навчити дитину?

Блін, я навіть поняття не маю, що таке зараз сучасна українська школа. Особисто зі свого досвіду скажу, що час навчання в коледжі, хоча це типу ПТУ-бурса, порівняно з тим, як я проводив дні в університеті, то в коледжі я був просто десь у «Гарварді». Я за два роки не пропустив жодної пари, а потім щось буквально 20 годин за наступні ще два роки.

Кожен день я ходив із якимись малюнками козаків на картоні, вирізаними, вазонами, баянами, килимками, я як якийсь клоун, циркач ходив, ніколи з порожніми руками. Ходив, бо треба було. То позашкільна практика, тут урок музики відкритий, на гітарі, на губній гармошці, розминка, фізхвилинка. Я не мав узагалі й секунди думати про щось інше.

Кент прийшов, каже «пішли на дискотеку». Мама: «зараз, він там шви дошиває, дошиє і прийде». А я козликом потайний шов, хрестиком: треба було зробити тканину зі зразками різних швів.

А в університеті?

А в університеті вже все типу. Зрозумів, що можна не кожен день ходити, а прийти на той модуль чи залік, семінар і на сесію, і воно нормально котилося. В мене кенти працювали журналістами з другого, з першого курсу. Без дипломів, без нічого, а я щось навіть і не попрацював журналістом.

Був тиждень у редакції якогось інтернет-порталу, де треба було чотири пости у Facebook і продублювати в Instagram, і мене вистачило на тиждень. Я сказав: «Все, до побачення, я вже не можу».

Але ти трішечки попрацював за фахом, з дітьми?

Я шість років працював аніматором. Я їздив на дитячі свята. І бувало таке, що я у Львівській області їхав у Рудно, яке біля Самбора, а треба було в Рудне, яке біля Львова. І я потім ще 60 км все одно їхав, бо мене чекали. І було дуже багато різних випадків.

Бавишся з дітьми, робиш гарне обличчя, ти пірат Джек Горобець, але є один малий завжди на будь-якому святі, оце ж парашут, кругла тканинка, діти всі махають, а я: «Б**ть, ще раз ти мені таке зробиш, я с**а не знаю, що тобі зроблю», і тут же знову: «Діти, давайте всі разом». У мене після шести років я зрозумів, що все, я вигорів, при тому, що я ще два роки працював у дитячому таборі з підлітками.

Творче вигорання. Б**ха, цікаво, чи є статистика суїцидів серед аніматорів?

Можливо, є.

Сучасні діти, скажімо, яких вад, притаманних твоєму поколінню, вони вже не мають?

Мені здається, що якась така боязнь типу самовираження, якась така зашореність. Вони вже цього не мають. Вони вже менш залежні від якоїсь тієї сторонньої думки чи якоїсь суспільної моралі. І вони якось легше самовиражаються, дозволяють собі бути вільними.

От скільки я не спілкувався в дитячому таборі вже з людьми 16-17 років, у кожного, у кожного є своя, хрінова, кволенька, ніяка, але своя думка. І ти такий: ну ти ж правильно говориш? Ну і що. А коли мені казали стій, я стояв. Коли мені казали, що я щось не так говорю, ага, значить, я щось не так говорю. А ти ще сперечався і нічого не можеш довести, він має вже якісь свої постулати, яких ти вже не порушуєш.

Що найстрашніше з того, що ти бачив у школі?

Туалети.

Не туалети, не слово «х*й» на стіні. У людях?

Байдужість і інертність. Бо є люди, які прямо бачать отой вогник хоча б в одному з учнів, і цей вогник дає їм той ентузіазм, щоб провести урок так, як належить вчителю, а не просто: відкрийте, пишіть, розмальовуйте, а я буду робити, що хочу.

Інертність — мені здається, найгірше, що може бути в школі. І все, якщо ти вигорів, то дай місце комусь іншому, хто з ентузіазмом попрацює і покаже результат. Навіщо тобі там сидіти і хрінову страждати, дітей мучити.

Синдром провінціала. Ми знаємо, що дуже часто люди, які переїжджають із села до міста і набувають якогось статусу, отримують там десь грошенят, вони починають випендрюватися просто нереально. Що їх змушує так поводитися?

Важко протистояти цій зірковій хворобі. Як залізу між ворон, то треба каркати, як вони.

Але ж вони перевершують.

Вони перевершують, бо це важко зупинити. Коли ти вже побачив, що можна витрачати гроші так, на те, що ти хочеш, на те, що треба. І тут ми знову повертаємося до виховання і освіти. Якщо не будуть закладені якісь банальні людські цінності, то, напевно, він приречений на таке понтярство. І це закінчиться, напевно, тим, що він розіб’ється на машині десь на перехресті, з тими грошима всіма і з якоюсь зброєю в багажнику.

За якими ознаками можна ідентифікувати провінціала у великому місті? Давай спробуємо скласти топ понтів провінційних.

Надмірність якась, надлишковість. Якісь шуби, не знаю, підкати вище звичайних. Каміння всюди оце, золото. Ну ота вся непомірність. От чим людина зможе похвалитися, тим вона прямо досягне максимального успіху.

Хто найогидніша мерзота в українській політиці?

Янукович був такою мерзотою, що я не міг дивитися навіть на морду. І взагалі все, що там навколо нього було, оці Азарови. Це все фу. Як таке взагалі могло статися в Україні? Це ж зек. І сиділи люди, поліцейські, всі, хто причетний до правозахисних органів, у них позаду оця морда там висіла. Жах. Оце мерзота. Я оце поїхав недавно в Межигір’я. Ох**ть, що він там набудував. Жах. Як таке може бути.

Ну він просто, напевно, абсолют того, про що ми говорили.

Багато є всяких мерзотників. Я не буду вдаватися в якісь псевдоінтелектуальні роздуми, я далекий від тієї політики.

Я взагалі не просив інтелектуального нічого казати. Я кажу: «Хто, б**ть, мерзота?». Все.

Янукович мерзота.

Якби Путін був героєм порно, що це було б за порно і що б з ним там робили?

Тоді було, напевно, так: був би четвер, сонячний день, особняк десь на три поверхи, теж безсмаків страшенний, але пафосно, скляне все, відбивається сонечко. Він собі гарненько поливає якісь кущики, і кущ у вигляді птаха. Прямо дуже гарно підстрижений. І тут приходять просто такі смердючки звичайні, якісь дві шмарки такі. І вони там щось говорять, якісь стандартні діалоги, як це буває у фільмах такого змісту.

Я особисто, якби режисував таку стрічку, то я хотів би, щоб статевий акт закінчувався, напевно, якимись тортурами. Можна було б використати ідею зі свинею. Щось таке. Чесно, хай би робили, що хочуть із ним. Навіть хоч четвертували і потім собі робили легкий фістинг будь-якою частиною того ганебного тіла. 

Як ти почуваєшся в Києві взагалі? Ти казав, що тебе трішки це приголомшило, це місто. Що тут на сенситивному якомусь рівні дивує?

Насамперед це російськомовність. І в місті, і в офісі. Є такий YouTube-канал «Ми на джипі», вони мене витягли зі Львова, дали, так би мовити, шанс попрацювати в столиці. Там теж усі російськомовні і завжди на фоні якийсь російськомовний контент. Ну їм важливо моніторити те, що відбувається на YouTube, і це здебільшого сегмент російського YouTube.

І я за перший тиждень так щось як інородне тіло, як скалка в оці просто. Це завжди якийсь новий колектив, зміна обстановки — це стрес, але щоб аж на стільки. Просто дуже-дуже себе некомфортно почував. Я так засумував за тиждень, що приїхав, ми в Карпати поїхали і якраз цілий день Яремчук на повну котушку грав. У мене була задача не бути тверезим ні секунди.

Так я радів, що я в Карпатах, у Галичині, з друзями. Просто чую українську мову. І відстані. Просто так мене вражають ці відстані. Ну добре, я приїхав таксі з Лівого берега в центр. Трошки накрапає дощ. Туди за 100 грн, звідти за 230 грн. Ну як таке може бути? Ну йопст. А мені там від метро ще півгодини йти. Трохи ж такі, мінімальні труднощі.

Бо я у Львові останні роки вже взагалі не користувався громадським транспортом. При тому я ходив із квартири на роботу півгодинки, і то через Площу Ринок. І я такий дивлюся: Боже, який я радий, що я галичанин і що я у Львові. А не отут. Ця еклектика, ця архітектура, мені аж болить. Тут якась стара будівля, тут висотка нова, просто несмак страшний. Тут якийсь храм, машини їздять.

Хоч якийсь архітектор дивився хоч одним оком? Я не говорю вже зберегти архітектурний ансамбль міста, ну хоч х**ню не робити відверту.

Ну наш відомий одноокий архітектор так і дивився.

І от такі моменти мене в столиці дуже відштовхують.

А не виникає таких тривожних станів?

Виникає, виникає. Я вже прокидався посеред ночі, відкривав вікно: «Роман, це все просто у тебе в голові, заспокойся, що тут такого, зробив свою справу, повертайся на Галичину». Я сам у шоці, бо думав, що це все вигадки, ці всі панічні атаки. А в метро… Так давлять ці стіни, цей натовп людей. Є таке.

А є таке відчуття, я пам’ятаю, у Луганську, коли мені потрібно було десь кілометр до магазину, то я брав машину і їхав. А в Києві тут, а скільки тут додому, п’ять? Та норм. Пройдуся.

Ні, я теж готовий пройтися. Але був ще такий момент, що повертаєшся, десь друга година ночі, трохи страшно. Це тобі не Львів. Ти такий думаєш: «Чекай, це вже Київ, я знаю, що тут можна навушники собі у вуха і годину тарабанити».

Можна, але залежно від того, в якому районі.

Слава Богу, у мене там нормальний район. Там немає просто де тусуватися, такої швалі всякої. Ні генделика, нічого. Там шиномонтаж один. Хоча я іду, і деколи мені здається, що просто машина зупиниться, опуститься віконечко і мене от просто застрелять. Ну, може, переплутали з кимось чи що. Хрін його знає. Вже от до абсурду доходять ті страхи.

З ким переплутали? З Рінатом Ахметовим?

Я не знаю. Може, схожий на когось.

Які фільми ти вважаєш найсмішнішими? У тебе є три найулюбленіших фільми? 

Є. Це, напевно, два різних питання буде. Бо улюблені фільми і смішні, я б це розбив на різні питання. 

Давай, улюблені і найсмішніші. 

Я просто про цей фільм говорив усюди, де тільки міг. У соціальних мережах, на всіх подкастах і інтерв’ю, на які ходив. Але знову ж таки повторюся, може, почує хтось із глядачів Ісландії. Фільм називається «Хороший рік», режисер Рідлі Скотт. Маріон Котіяр — неперевершена просто, вона просто втілення жіночності, і Рассел Кроу.

Якщо я бачу, що Рассел Кроу у фільмі, то не може бути повна хрінь, і там обов’язково є зерно правди. Навіть якщо оцінка IMDb занижена, я все одно сам подивлюся, складу своє враження, бо це Рассел Кроу. У мене от перший тиждень, коли трішки падав духом, то я переглядав «Гладіатора», щоб підбадьорити себе.

То цей фільм «Хороший рік» про літо, про вино, про дитинство, про гармонію з собою. Кожен кадр як витвір мистецтва. Це не так, що ти маєш подивитися цей фільм і станеш якимось мудрішим, поповниш собі досвід спостереження за творчістю Рідлі Скотта, а просто насолодитися. Келих вина ввечері, включити і просто розслабитися.

Там є такий дуже життєвий момент, коли він сідає в Ситроен і починає французькою. Я таке саме переживав у Лісабоні буквально пару місяців тому, коли португальською мені розповідали, куди їхати, а я взагалі нічого не розумів.

Цей мовний бар’єр дуже цікавий. Ніби й є досвід спілкування іншими мовами, а є такі, що от так само словацькою: розуміти розумію, а сказати щось не виходить. Просто язик не повертається, слова не складаються в речення. Цікавий феномен. Бо мені здається, якщо вивчити ще якусь мову, там італійську чи іспанську, тобто мало вже так згуртуватися, що ти мав би бути людиною будь-де. Але це так, роздуми.

Повертаючись до фільмів. Улюблені фільми: оцей «Хороший рік». Так навіть складно сказати. Давайте смішний. Давним-давно колись дивився Леслі Нільсен «Голий пістолет» і все, що з цим пов’язано. Ніби такі примітивні, але вони такі абсурдні і такі смішні. «Аероплан», ну це прямо такі комедії, що я завжди дивився.

І ще з тієї категорії, то, напевно, «Гарячі голови», там теж схожий гумор. Мене забавляли польські серіали. Був такий серіал «Справи Керських», суто польської продукції серіал, який змагається з «Сімпсонами» за звання найтривалішого такого ситкому на телебаченні. Там про такого алкаша, який у Вроцлаві живе і закінчив тільки школу.

І кожен раз, коли жінка йому каже: «Знайдеш роботу?». А він каже: «У цій країні немає роботи для людей з моєю освітою». Він весь час якийсь бізнес хотів робити. Це були завжди такі абсурдні серії і дуже цікавий там гумор. І завжди якесь зерно філософії там було закладене, маленька мораль. І у всьому тому абсурді правильний посил був зашитий. 

Тобто на таких речах виховалися кілька поколінь людей. І вони мають якийсь спільний культурний референс на базі саме цього серіалу. 

Я мав досвід спілкування з поляками. Коли я вчився на журфаці, я два чи три рази їздив на наукові конференції. Хоча я не дуже журналіст, я не дуже вникав і так собі вчився, пари пропускав. Але я трошки знав мову, то поїхав. Насправді не знаю, звідки в мене така любов, сентимент до того польського серіалу, бо всі кажуть, що це така туфта, вони цього не дивилися.