«Воно 2»: головний хорор року розчарував

Юрій Шевченко незадоволений сиквелом найуспішнішої екранізації Стівена Кінга. Що з ним не так?

Вийшовши восени 2017-го, фільм «Воно» зібрав у світовому прокаті 700 мільйонів доларів. Хорор початківця-режисера Енді Мускетті (до екранізації роману Кінга у аргентинця була одна робота – «Мама») обійшов «Шосте чуття» (672,8 млн) і став рекордсменом серед фільмів жахів. На роботу над сиквелом пішло два роки, очікування від проєкту зростали з кожною новиною, а Стівен Кінг, подивившись «Воно 2», назвав його чудовим.

Король жахів, м'яко кажучи, перебільшив.

Колись Кінг не боявся критикувати культове «Сяйво» Стенлі Кубрика. Але з віком чи то став ввічливим, чи то вирішив дотримуватися корпоративної етики. Письменник останнім часом хвалить усе, що знімають за його творами. Йому сподобалася навіть «Темна вежа», хоча фільм з Ідрісом Ельбою та Меттью Макконахі був знищений критиками (16% на Rotten Tomatoes) і не вразив широку аудиторію (45%).

Зараз книжки Кінга популярні в Голлівуді, і немає сенсу йти на конфлікт, коли тобі допомагають заробляти. Але після його компліментів на адресу «Воно 2» шанувальники творчості Стівена відчують себе обманутими вдвічі – мало того, що друга частина не вдалася, так ще й улюблений автор обманув.

Через 27 років після зіткнення «Клубу Невдах» зі злою істотою, що ховається за обличчям клоуна Пеннівайза, у містечку Деррі знову починаються жорстокі вбивства. Майк (Айзая Мустафа), який працює в місцевій бібліотеці, збирає друзів – у дитинстві вони дали обітницю, що повернуться, якщо Воно знову нагадає про себе. Білл (Джеймс Макавой) став успішним письменником, у Беверлі (Джессіка Честейн) власний бренд взуття і чоловік-абюзер, балакун Річі (Білл Гейдер) – зірка стендапу, Едді (Джеймс Рансон) досі всього боїться, а Бен (Джей Раян) скинув вагу і збагатився. Але дорослі турботи відходять на другий план – «Невдахам» належить знову подолати свої дитячі страхи.

Кінг не раз наголошував: у його книжках монстри – не найстрашніше. Герої Стівена паралельно з чудовиськами вступають у бій із власними проблемами, а повсякденне життя сповнене жахів і без надприродних почвар. Майже 1200 сторінок «Воно» ідеально ілюструють філософію письменника – це історія про складнощі дорослішання, дитячі травми та їх вплив на життя. У першому фільмі Мускетті вдалося зберегти ідею – блискучий юний акторський склад зворушливо відіграв казку про дружбу, яка не дає зламатися в наскрізь прогнилому дорослому світі. Але статусним акторам сиквелу з блискучим резюме, на жаль, не вистачило дитячої безпосередності та щирості, щоб продовжити розпочате.

У чомусь Кінг, звісно, правий – «Воно 2» має за що хвалити. У фільму неймовірний акторський склад – дорослі (майже всі) дуже схожі на зірок першої частини. Рекламна кампанія вдалася (фото в інстаграмі з непомітними червоними кульками!), а ще можна захопитися хронометражем. Бачили хорор довжиною 170 хвилин? Ось він. Інша справа, що «Воно 2» вийшов невиправдано затягнутим – це не той випадок, коли три години минають непомітно і хочеться ще.

Сиквел неприємно дивує схематичністю: після дуже довгого пролога герої розділяються, і все йде за шаблоном. Кожен зіткнеться зі своїм кошмаром, який начебто має допомогти розкрити персонажа, але насправді ці сцени не дають сюжету нічого. Оголена старуха, прокажений, той, що блює під музику, CGI-мухи, які вилазять із печива, – спроби налякати глядача перетворюються на клоунаду, від якої часом незатишно, але зовсім не страшно. Два роки тому Мускетті вистачило загримованого Білла Скарсгарда і відірваної руки дитини, щоб створити атмосферу. У «Воно 2» Пеннівайз їсть дітей, збільшується в розмірах, випускає клешні, але це виглядає атракціоном з парку розваг – вторинно, гротескно, банально.

Але ж монстр – не головне. Можливо, сиквел – міцна психологічна драма про людей із скаліченим дитинством? І тут промах. Ідея з флешбеками логічна, але лише підкреслює, наскільки хімія між акторами-дітьми сильніша за натягнуті спроби дорослих виконавців зобразити зворушливі стосунки. Причому основні претензії тут адресовані зірці номер один. Здається, Найт Шьямалан зіпсував Джеймса Макавоя, знявши його у «Спліті» і «Склі»: шотландець потужно зіграв 24 особистості, але тут йому чомусь важко впоратися з одним персонажем – Джеймс відчайдушно переграє і перетворює потенційно сильні сцени на скетчі з комедійного шоу.

У вихідця з SNL Білла Гейдера з цим, до речі, набагато краще, хоча він і зізнавався, що, на відміну від Макавоя, не читав книгу. Для фільму з таким потужним літературним підґрунтям у «Воно 2» взагалі дуже мало акторської гри – тут переважно бігають, кричать, знову бігають і знову кричать. Мускетті обіцяє, що випустить суперкат із двох фільмів тривалістю шість з половиною годин. Здається, додаткові сцени вже зняті – це, принаймні, пояснило б жахливо рваний монтаж. Уривки фраз, стрибки між локаціями і метушня вбивають саспенс, а фінальний бій виявляється нудною формальністю, а не епічною битвою, до якої Пеннівайз нібито готувався 27 років. Три години заради цього? Яка неповага до глядача.

Очікування від «Воно 2» виявилося приємнішим за сам фільм, і тут навіть можна знайти символізм. Доросле життя в дитинстві теж часто уявляється зовсім не таким, яким воно виявляється насправді. Але з цим хоча б можна боротися, а Мускетті, на жаль, усе вирішив за нас.

Юрій Шевченко