Журналіст Айдер Муждабаєв: росіяни — це люди, яких об'єднує спільний злочин

На його думку, причетність до окупації Криму «заводить» і об'єднує росіян.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» російський і український журналіст, блогер та медіаменеджер Айдер Муждабаєв розповів про життя в Росії, проблеми кримських татар, а також висловив думку про Путіна, Навального, Невзорова та Венедіктова.

Ти тривалий час жив у Росії, багато її бачив, я думаю, ти добре її знаєш, цю країну. Поясни, якщо можна, максимально стисло, але зрозуміло, в чому полягає головна різниця між Росією та Україною?

Стільки багато всього. Просто українці, вони в переважній більшості, вони не розуміють. Тобто ззовні-то схожі.

Дивлячись, з яким регіоном Росії. 

Ні, ну все одно схожі, принаймні слов’яни схожі з Москвою там, з областями навколо. Але різниця така, що ти запитав коротко, а мені складно описати. Бо по-різному люди поводять себе в ресторанах, наприклад. Там прийнято кричати: «Эй, подойди».

І це нормально сприймається?

Так. Там в транспорті розмови зовсім іншим тоном відбуваються. Там, коли ти заходиш, і це було ще до війни, заходиш там до будь-якого закладу і перше, що ти робиш, це Москва, це центр, просто дивишся навколо, з ким може бути конфлікт.

Тобто там є потенційний агресор?

Так. І всередині один до одного ставляться агресивно. Вони ставляться агресивно до всіх навколо, і ти навіть не знаєш, сидить там культурно, з вигляду людина, виглядає, як нормальна, але там за годину він нап’ється горілки і почне поводитись так, що ти не очікуєш.

Тобто там ти завжди перебуваєш в напруженні. Просто це не знайомо взагалі киянам. Навіть киян, я вже не кажу про івано-франківців чи львів’ян. Київ — велике місто, відстані такі нормальні, але справа не в тому. Справа у спілкуванні між людьми, зовсім інше. Я навіть впевнений. Ти в Луганську народився.

Ні. Народився не в Луганську, але прожив там доволі довго.

Знаєш, кажуть, що на Донбасі такий є стереотип, я завжди тут зустрічаю людей з Донбасу, ну це просто якась вишукана інтелігенція, багато людей таких.

Є різні. І емоційні, і темпераментні люди, але я можу сказати, що, напевно, ті люди, які виїжджали на неокуповану територію, напевно, вже встигли асимілюватися або вже мали якісь такі риси, які їм допомогли, скажімо. 

Ти ж попросив проілюструвати, я намагаюся це яскраво зробити. Знаєш найгірший район Донецька чи Луганська? От уявіть собі. 

Там не було поганих, там були задрочені. 

Окей. Будь-який район Луганська.

Вибачте мене, будь ласка, земляки, Камброд. 

Ось, хоча кажуть, що це агресивне середовище, там існують якісь поняття між людьми. Я просто спілкувався і зараз спілкуюся з колишнім журналістом, який усе життя жив у Донецьку. І він, коли приїжджав до мене в Москву, казав, що тут взагалі за спілкування між навіть колегами. У транспорті, всюди. Тобто він з Донецька, він казав, що у нас культурне місто.

Маєш рацію. Взагалі, чим східніше, тим жорсткіші люди. Я це помічав, і коли ти вже розслабляєшся, скажімо, в Києві десь, при цьому не втрачаючи свого донбаського досвіду, але коли приїжджаєш, скажімо, до Харкова чи до Дніпра, а я вже не кажу про Маріуполь і інші міста східніше, там це відчувається.

Це абсолютно на чутливому рівні. Жорсткість, менше посмішок на вулицях. Ось таке.

Київ — це взагалі, як каже Рома Цимбалюк, місто кохання, тобто тут люди ходять розслаблені.

Це правда. Тобто, я так розумію, що з Росії йде й до нас доля агресії. 

Ну Москва, тут є ще одна особливість, яка стосується Москви навіть не як мегаполісу. Вона ж була такою столицею, куди й багато українців намагалися їхати.

Чому в минулому часі? Намагаються й досі.

Не в такій кількості. Тобто це місто, де я з першої хвилини, коли я туди потрапив, а потрапив я туди потягом, вийшов, така сумка була, комп’ютер був, пара джинсів. Я був там раніше, в мене там родичі живуть, яких не депортували звідти в 30-ті роки. Частина по маминій лінії. Вона там залишилася. Я приїжджав і цього не бачив, але коли я починав там працювати, при першому знайомстві навіть із квартирною господаркою.

Я згадав Достоєвського, згадав оцю старушку процентщіцу. Я приїхав у 1998, а буквально за півроку криза — та, коли моя зарплата дорівнювала моїй квартплаті. Курс змінився, а вона хотіла віддати заставу за квартиру так, щоби виграти на цьому курсі, а я був такий голодний, я б ніколи цього не зробив, я поважаю людей, які старші за мене, але я взяв її так просто за грудки і сказав: «Віддавай, сука, гроші».

Мені їсти не було чого. Там просто пощастило, що знайшлась квартира, яка там у моїх знайомих з області, де я народився, в них донька поїхала в Сполучені Штати, і просто звільнилася маленька квартира, яку вони мені здали, щоб я там жив і просто порядок там був. І це мене врятувало і також врятувало те, що мені підвищили посаду і гроші. Так я вижив. А то я вже хотів звідти тікати.

Там, я просто пам’ятаю, я рік десь взагалі майже ні з ким не спілкувався. Це при тому, що всю редакцію, куди я переїхав, я там три роки працював власним кореспондентом, ну тобто я жив в Тамбові, де я народився, їздив там навколо по різних містах, писав для них. Мене знали там. Але така стіна. Тобто щоб ти розумів.

Вони ставляться до українців з шовінізмом, але всередині вони ставляться з шовінізмом до людей будь-яких, хто приїхав, і не тільки там азійської зовнішності чи кавказької, а просто, якщо ти не москвич, ти вже другорядна людина. Але ж вони всі самі, ти ж розумієш, хто там залишився, ну які там корінні москвичі? Ну може, їх там відсотків десять.

Але ж вони ставляться так, принизливо, не спілкуються, тобто я став своїм. Ні, я все одно там своїм не став. Щоб ти зрозумів, велика газета, там багато людей працювало, працюють. Зараз просто жахливо там. Вчора мені дали подивитись, що там пишуть, це просто жах. Так ось, там було просто дуже важко спілкуватися, вони не хотіли спілкуватися, вони поверталися спиною.

Потім, коли я отримав першу посаду, і вже інше ставлення. Тобто це суспільство таке дуже ієрархічне, кастове. Напевно, у кожній країні є щось схоже, але це просто суспільство апартеїду по різних рівнях. Расова, національна. Певним чином це ГУЛАГ. Ти перший настучав, когось відставили. Я був першою людиною в редакційній колегії, яка не тільки не москвич, але не починав там кар’єру.

Там всі починали кар’єру, вони там росли як гриби просто. І нікого туди не пускали. Просто чимось я там сподобався головному редактору, він же власник, він почав мене тягнути, попри те, що всі були проти, я потім дізнався, як вони ходили там, щось розказували. Тобто я з Москви, я звиклий знаєш до чого? До бруду будь якого. Я спокійно ставлюся.

Якщо взяти росіянина і уявити його у вигляді торта, шарами, чи якогось коктейлю, з яких компонентів складатиметься архетиповий представник так званого глибинного народу?

Якщо дозволиш, я перейду на трофейну мову, як я називаю російську, так просто буде точніше і швидше.

Я взагалі їхнє суспільство порівнюю з розсолом, бо я це просто спостерігав. Вони як огірки всі, вони розмірів різних, форм різних, але всі однотипні. От у мене там було стільки друзів, здавалося б, різних взагалі людей, за освітою, за досвідом, за професією і так далі, але врешті вони всі виявилися огірками в одній цій банці, всі просолилися однаково, всі однаково мене ненавидять, всі однаково люблять свою батьківщину.

Можна порівняти їх із якимось поганим напоєм, з чимось неїстівним, гірким, брудним, лайновим, погано пахучим, але для мене це насамперед суспільство, де не прийнято висовуватися з-під кришки. Вони цей чіткий сигнал знають. Коли Путін їм дав зрозуміти, що він будує Рейх, вони всі вишикувалися просто в рядок. І це їхнє рішення було ухвалене миттєво, вони навіть не думали.

А для мене це взагалі був нонсенс. Я якось звик, що людина сама вирішує, їй не командують з телевізора, а вони як зомбі. Просто їм дали сигнал, і всі ці елітні журналісти і всі ці там незалежні оглядачі… І я зрозумів, що я прожив 43 роки серед людей, які мене зрадили за один день. Відсотків на 99,99.

Це просто була тупа, порожня трата часу, я визнаю, що там просто дарма прожив це життя. Для себе я отримав якийсь професійний досвід, але все, чого я хотів досягти, коли пішов у 15 років у журналістику, я нічого не досяг. Ось взагалі нічого. Навіть гірше того, я ж починав, коли там перебудова, все ніби йшло у зворотному порядку, як у кіно назад.

І ось гірше, ніж зараз там, я результату не міг передбачити. Я припускав, що буде погано, але що настільки, ні. Це хрестоматійно потворне суспільство. Ми тут розмовляли з одними розумними людьми, що таке росіяни, вони кажуть «російський — такої національності немає». Ну, я згоден, це вкрадена назва, російський. Що ж це таке? Це не етнос, це люди, яких об'єднує спільний злочин.

А спільний злочин об'єднує найкраще. Спільні свята, спільні якісь зовнішні схожості, навіть мовні — це друге питання, їх об'єднує спільний злочин. Усі розуміли, що окупація Криму — це злочин. Одразу всі розуміли, що це порушення всіх законів, будь-яких договорів. І ось ця причетність до злочину їх заводить, вона їх об'єднує.

Хочу тебе запитати, от візьмемо три конкретних прізвища, відомих усім, і ти поясни, що з ними не так і чому? Навальний. 

Расист, російський шовініст на клітинному рівні. Ось якщо подивишся його цитати, вони не просто якісь там антиукраїнські, антигрузинські, вони показують його ставлення. Він настільки зневажливо, ну слухай, він, коли була війна з Грузією, коли напали на Грузію, Путін здавався ангелом порівняно з тим, а Путін тоді був прем'єром, він формально навіть не брав участі, це ж Медведєв віддавав усі нібито накази.

Але яйця Саакашвілі обіцяв відрізати Путін. 

Так. Але навіть на тлі цього він хотів бути більшим Путіним, ніж Путін, більшим Медведєвим, ніж Медведєв. Він запропонував розбомбити всю Грузію. Ти не пам'ятаєш цю цитату? Це його ЖЖ. Всю Грузію забомбити бомбами і всіх грузинів вигнати з Росії. Тобто провести етнічну чистку. 

Ну і в результаті що вони й зробили.

Ні, вони цього не зробили. Зрештою цей психоз минув. 

Були факти масової депортації. 

Дітей переписували в школах. Мені дзвонить — я цей епізод часто розповідаю — головний кардіохірург, він етнічний грузин, і він мені дзвонить і плаче, це головний кардіохірург Росії, і він плаче і каже: «Айдере, що відбувається, це ж фашизм, дякую, що ти назвав речі своїми іменами». А я написав текст, що це фашизм, переписувати дітей — це фашизм, етнічна чистка — це не можна.

Я про Навального не писав, це я вже потім дізнався, він тоді не був такою знаменитістю, він тоді просто підгавкував на своїх якихось націоналістичних тусовках. Він же збирав російські марші. Це все так смішно, ось іде Навальний, за ним йдуть якісь незрозумілі люди з імперськими прапорами, з імітованою свастикою. І ось усе так безпечно, але після кожного такого маршу вбивали людей.

Після кожного. Це на чиїй совісті? Він туди людей закликав, це в тому числі й на його совісті. Він расист ментальний. Навіть знаєш, Путін — він ситуативний расист, ну він імперець, скоріше за все, а цей він саме з презирством ставиться до людей. Він же казав, що українців не існує, ми ж одне й те саме. Білоруська мова смішна. Ось таке ставлення. Це важко приховати.

Він мізантроп, він расист-мізантроп. Ну, я думаю, що він до росіян теж узагалі не дуже добре ставиться. Я йому ніколи не вірив. І мене там називали навіть агентом Кремля, коли він у 2013 чи 2011 році балотувався в мери, я писав, що ніколи в житті за нього голосувати не можна, бо він виступав за створення таборів.

Потім потік прихильників Навального в ці табори, під Москвою які будували для мігрантів. Побудували за закликом Навального, а потім з мітингів їх туди відвезли. 

Я колись написав, що мене завжди вражає здатність російських лібералів на порожньому місці побудувати ГУЛАГ і сісти туди. 

Так. Історія про Навального чудова. Я не бажаю йому нічого поганого. Він, звісно, сам по собі не вбивця, не якийсь звір, але я йому не вірю. Зовсім. І я завжди оцінюю діяльність будь-яких політиків за результатами. Я в математичному класі навчався.

Беремо кількість мітингів, учасників за часів Немцова, і місяців два тому немцовські навальненські сказали: «Більше ми акцій протесту в Росії проводити не будемо». Від 80 000 за Немцова, марші з українськими прапорами, в яких я брав участь, до нуля за Навального. Все.

Невзоров.

Невзоров мені подобається. Як це не дивно, у мене стільки друзів литовців, і вони, звісно, його ненавидять. Але він, як мені подобається, мені особисто, не знаю, наскільки публічно він це робив, але він, звісно, казав, що всю свою молодість профукав. Він такий зараз антиімперець, а він же був імперцем. Він був справжнім фашистом. Що в нього перемкнуло, я не знаю.

Ми з ним кілька разів спілкувалися. Я його, знаєш, за що дуже любив і зараз навіть дивлюся його ролики, іноді, дуже рідко, за його проти попів російських. Це абсолютно геніально. Ти бачив ролик, як він розбирає тушу патріарха Кирила?

Я бачив це, «Уроки атеїзму», здається, у нього є цикл. Він талановитий публіцист, мова в нього така цікава, метафори використовує цікаві. Ну це при тому, що я розумію, як це все працює і як усе це засвоюється.

Він, звісно, частина дозволеного. Йому дозволено більше за всіх. Як так склалося, я не знаю. І він завжди каже: «Я в Кремль вхідний». Він мені це особисто казав: «Я циник, я вхідний у Кремль, я люблю гроші». І при цьому він насправді жахливий русофоб. Просто текст читаєш — він каменя на камені не залишає. Твоїх оцих моторол, які там розперезалися, він називає питекантропами.

Ну мої мотороли такі ж, як і твої. З якоїсь там сраної автомийки з Росії середньої смуги. 

Ось так. Видно, що Невзоров русофоб. Він каже, що йому соромно перед литовцями, не знаю, вибачався він чи ні, чи пробачили його. Скоріше за все, ні. Я просто про те, що він, на відміну від усіх, єдиний реально талановита людина. Те, що Прилепін — це лайно, це лайно. 

Та Прилєпін, в принципі, і письменник гівно.

Так. А цей талановитий. І він все-таки називає війну війною, розумієш. Якби він хоч раз сказав, що Україна винна, ну хоч десь я почув би, я б одразу, я взагалі не шкодую, я взагалі розлучаюся з людьми в останній час дуже легко. Я чую те, що мені суперечить, я просто забуваю. Не треба, так не треба.

Якби я почув хоч слово про Україну чи про Крим, я б легко забув. Раніше я його в ефір виводив на ATR і так далі. Зараз я розумію, що краще його взагалі не чіпати. Але він мені подобається своєю русофобією, він інтелектуальний і дуже дотепний.

Але, правда, десь рік я вже не бачив те, що він робить, може, щось змінилося. Мені подобається, як він над ними глузує, над скрепами і так далі. Принаймні він із себе точно не вдає того, ким він не є. Я не чув, щоб він себе якимось лідером протестів називав. Він циничний, талановитий. 

Венедіктов.

Коли-то до мого від'їзду залишався місяць. Ми потрапили на прийом чомусь у посольстві Ізраїлю. Чи вони десь орендували зал. А, так це була річниця незалежності Ізраїлю. І він каже: «Ой, Айдере, через твої нотатки наше радіо закриють». Я такий: «Та годі, не закриють». І не закрили. Зате мене там уже немає, і давно. І вони мене забанили, до речі, треба перевірити, чи є там архів.

Може, архів закрили. Я дружив із замом Венедиктова, я не буду його прізвище називати, Бог з ним, боягуз із мокрими штанами. А сам Венедиктов — він класичний придворний. Він розумний, звісно, але він дуже циничний, і він абсолютно кремлівський. І всі оці потуги видавати його за якусь окрему сутність.

Знаєш ще, в чому його вторинність, він завжди любив показувати, наскільки він близький до Путіна. Оце «а знаєте що, ми ось обмінялися парою слів там із царем», розумієш. Царем він його не називав, але сенс у тому, що він завжди казав, що він дуже близький до Путіна. Він прямо каже: «Путін мені дозволив працювати». Поки не скажу, працюй. Він весь час якісь бекграунди розповідає.

Але загалом мені все одно, бо я знаю, на що працює цей сайт, це радіо. Це таке ж переродження, під тими ж вивісками, але тільки там хитріше, там публікують якусь фронду. Але розумієш, коли у тебе публікується Захар Прилепін, мені більше нічого не треба.

Це якась потішна опозиція?

Так. Господар — «Газпром». Ну їм же треба мати. Дивись, має бути ліберальне радіо, де Євгенія Марківна Альбац викриватиме режим, має бути ліберальне телебачення — «Дощ» — насправді Медведєвський канал завжди був, який випускає клапан із цієї скороварки.

І показують іноземцям, що є фрондівська редакція така. І друкована газета. «Новая газета». Абсолютно ФСБшний проєкт, курує його ФСБ від початку й до кінця. Періодично навіть вбивають цих співробітників цієї газети, розумієш, там п'ятеро вбитих. Фантастика.

Чому для кримських татар бути частиною України — окей, а бути частиною Росії — не окей? Чому бути складовою іншої держави, етнічно іншої держави — прийнятно, а бути складовою такої самої  іншої держави — неприйнятно? Що заважає татарам асимілюватися на території Росії?

Ну це взагалі дуже легке питання, я не знаю, навіщо такі довгі передмови.

Ну я вважаю, що він може образити людей. Я спілкувався з багатьма людьми, починаючи з 2014 року, я можу пояснити, чим продиктоване це питання. Мені здавалося, що татари, вони в принципі всі собі при своїй думці.

Їм бажано в ідеалі мати або якусь там надзвичайно широку автономію, або в ідеалі взагалі власну державу чи якусь федерацію, конфедерацію мати. І от тоді для них буде оптимальний варіант. А під ким вони будуть, під Україною, чи під Росією, це казали люди. Саме тому я в тебе вирішив запитати.

Добре, що ти запитав. Нас дивиться багато людей, які є моїми постійними глядачами, у тебе аудиторія, звісно, з моєю перетинається, але не так сильно, тому мені цікаво саме твоїм глядачам це розповісти.

Давай почнемо спочатку, бо ми, кримські татари, живемо в постійній брехні. Поясню. Катерина, коли захопила Крим, так само, як Путін, одразу почала драти землі, виганяти. І всі ось пам'ятають геноцид, 1944 рік, 18 травня, коли 100% виселено. Насправді було сім чи вісім хвиль депортацій. У Криму вже не було кріпосного права.

Вони виганяли із земель, вона просто зганяла людей, ну не знаю, як порівняти, як індіанців, мабуть. І в 19 столітті був момент, коли з десяти людей вісім кримських татар були вигнані за два роки. Було 250 000, залишилося 50 000. Як наш народ зберігся, я не знаю, якщо чесно. Я взагалі не знаю, як Україна зберігалася, але як кримськотатарський народ зберігся, я теж не знаю.

Це якесь провидіння. Вони нас виганяли під такою легендою, що ми — агенти Османської імперії. І взагалі оце клеймо зрадника, Сталін не винайшов це клеймо, він його просто трохи переробив. Складно було вважати нас агентами Османської імперії, якої вже не існувало до 1944 року. Тоді ми стали поплічниками Гітлера. І під цим приводом було проведено повну етнічну чистку.

Але загалом політика не відрізнялася ні тоді, ні зараз. Мабуть, є ще десь люди, які вірять у цей декрет, чи як він там називається, іспанського короля в 14 столітті, який написав, що євреї мають або охреститися, або покинути Іспанію, тому що вони на своїх релігійних обрядах підмішують у мацу кров християнського немовляти. Ось вам час, забирайтеся.

До речі, ті, хто залишився і прийняв католицизм, одразу потрапили під інквізицію. І музей Голокосту Яд ва-Шем починається якраз із цієї ікони, де євреї нібито ріжуть немовля. І ось антисемітизм побудований на абсолютно сюрреалістичній брехні. Тобто як геббельсівщина така.

Так ось, кримські татари живуть уже 250 років із клеймом зрадника. Ніяк не заслуженим. Немає жодного свідчення нашої зради. Кримські татари тримали слово і в момент, коли вони з українськими гетьманами спілкувалися. Слово вони тримали. І ми ніколи не були зрадниками. Ось ми все життя були змушені виправдовуватися за те, чого ми не робили.

Ось для мене зрадити людину. Я ніколи не забуду цю мою вчительку історії, яка в один момент для мене перестала існувати. Вона встала і сказала: «Розкажи однокласникам…» — 1987 рік, мені 15 років — «…чому твій народ зрадив нашу країну». Ми жили з цим клеймом завжди. Це не перший день і не останній.

Антисемітизм, мабуть, не до такої міри, все-таки багато людей уже не вірять, що кров немовлят підмішується, а ось те, що кримські татари — зрадники, це залишилося. Єдиний народ, якого не повернули, це ми. Усі ж повернулися після смерті Сталіна. Нас мали знищити повністю. Нас не мало бути взагалі. Зовсім.

І ось люди, які всупереч усій цій своїй долі, всупереч оцим клеймам, з якими вони жили, повернулися, нікого не зачепили, ні в кого не відібрали жодного квадратного метра. Але, здавалося б, нас оці люди, які зайняли наші будинки, мають носити на руках, вони мають ходити і казати: «Рідненькі, ми думали, ви нас зарізали б, вигнали з наших домівок, а ви нас пловом частуєте».

Так ось, вони цю доброту сприйняли якось по-іншому. Ну а ця легенда насправді має страшні наслідки. Ось окупація Криму, вона через це, це через те, що, як це не соромно сказати, тебе дивляться в Офісі президента, нехай знають, що я теж це знаю.

Там знаєш, що відбувалося за Порошенка. Знаєш, що їх об'єднує, цих двох лідерів сучасності, які один одного терпіти не можуть, ну навіть не їх конкретно об'єднує, а їхніх співробітників, я не думаю, що вони самі щодня про це думають, при тому, що Петро Олексійович казав, що я кримський татарин, обіцяв нам змін, а Зеленський зараз обіцяє зміни закону.

Нарешті нас Україна визнає корінним народом, у якого немає іншої Батьківщини, лише в Україні. Я просто знаю, у мене є люди, які можуть розповісти, що і в тій, і в тій адміністрації. Ось, і там, і там говорять: «Кримським татарам не можна довіряти, це чурки-мусульмани, вони виведуть Крим до Туреччини».

Починаємо з початку. 1783 рік, анексія Криму. Я думаю, ось звідки ви такі розумні. Давайте логіку увімкнемо, але тоді ви маєте сказати, що українці хочуть жити в Росії, ну це ж логічно, мова схожа, народ великий, ми хочемо влитися у великий народ і розчинитися. Ну так само, так?

Я один раз поставив у глухий кут одного українського журналіста, кажу: «Ти звідки?». Зі Львівщини. Ну ви ж, галичани, мрієте приєднатися до Росії, щоб протягом 25, ну максимум 40 років вас просто не було? «Ні, не мріємо». Я кажу: «А що ж ми тоді мріємо? Османська імперія крала наших обраних ханів, вони знищували все, що можна було, їх засилали на острів Лесбос, чого тільки не було».

У нас увесь час була ідея жити нормально самим. Це жахлива фантастична брехня, яка дуже сильно заважає Україні. Через яку Крим окупували. І до речі, частина Донбасу теж, бо це пряме наслідок Криму. Багато українських журналістів знімали сюжети в 2007 році про те, як татари захоплюють землю, які вони екстремісти.

Цим СБУ займалося, причому кримське, яке одразу здалося повним складом у Росію. Вони ж сіяли цю недовіру. Вони ж казали: «Ми з росіянами брати, а ці — чурки, чорні, мусульмани, терористи», хто завгодно. Ось росіяни прийшли в Крим, вони створили місцевий Меджлис (парламент — ред.), вирішили створити раду старійшин. Знайшли якихось старих дурників. Потім вони про них навіть не згадували.

Була тільки одна новина про це. Але в нас немає старійшини, їх сплутали з народами Кавказу, які не дійшли до державності. Їх захопила Росія до того, як у них сформувалася державність. Які старійшини? У нас немає старійшин. У нас половина казок, де головний герой — суддя.

Головною забавою кримських татар у своїй державі було судитися. У нас Мольєра ставили за життя. Це була середина 16 століття. Перший університет України. 1501 рік, Бахчисарай, професура, астрономія, це все там було.