Серіал «Сваты», конфлікт Богдана і Кличка, війна з рекламною мафією, х*й замість Леніна. Інтерв'ю Сергія Іванова з Гео Леросом — «Антиподи»

Текстова версія нового випуску програми «Антиподи».

Новим гостем програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» став народний депутат від «Слуги Народу», колишній радник мера Києва, арт-куратор Гео Лерос.

«Антиподи» — авторська програма журналіста Сергія Іванова, колишнього ведучого політичного шоу «Право на владу» на телеканалі «1+1».

У рамках партнерського спецпроєкту TK Media та телеканалу «Ісландія» публікуємо текстову версію інтерв'ю Сергія Іванова та Гео Лероса для тих, хто не має можливості переглянути передачу повністю, але може прочитати текстовий варіант.

— Я не хотів би перетворювати це інтерв'ю на типове інтерв'ю з народним депутатом, як це часто буває. Звісно, ми не зможемо обминути теми, пов'язані з твоїм нинішнім статусом, але насамперед хотів би говорити про речі, які я вважаю дуже важливими. Тому пропоную не стримуватися, бути собою, поводитися так, ніби ти в партійному чаті.

— Домовились (сміється). Ті, хто мене знає, не відрізняють Гео-депутата, політика чи в звичайному житті. 

— Ти культуртрегер. Охарактеризуй одним словом культурні смаки та залежності українського суспільства.

— Вінегрет. 

— Чи можна сказати, що українське суспільство культурно деградує?

— Якщо брати не міста-мільйонники — Київ, Львів, Одесу, Дніпро, — то загалом, мені здається, так.

— А причини?

— Політика, влада й акценти завжди ставилися на якісь центральні регіони, а в інші регіони не доносилися прогресивність та інновації. Якщо відкривався якийсь культурний хаб, то в пріоритеті були Київ, Одеса чи міста-мільйонники. Це одна з причин, чому люди почали виїжджати за межі України. Зникав інтерес у себе в місті. Немає якихось магнітів, заради яких би залишалися.

— Наскільки цьому процесу допомагає телевізор?

— Залежно від того, яку вікову категорію брати. Якщо до 30 років, то телевізор — це 40%. Якщо 35+ — це 75%. 

— Тобто телевізор — це основний фактор, так?

— Залежно від вікової категорії, мені здається. Старше 30-35 років, то так.

— А вас не засмучує, як людину, пов'язану з культурою, що країною керує людина, яка створила таку епохальну х*йню, як серіал «Сваты»?

— Давайте візьмемо глобальніше. Я вважаю, що ТБ як окремий суб'єкт — це повне зло і повна х*йня. Якщо у людини є сила волі позбутися телевізора та інформації, яка нав'язується телевізором… По суті, будь-яка передача — це парус у потрібному напрямку. Треба кудись похитнути — туди спрямовуються передачі й ток-шоу, поступово зомбується населення. Одна з причин, чому окупували Крим і йде війна в східній частині України — [це він]. 

— А як міг би завадити серіал «Сваты»? Або, навпаки, допомогти?

— Це не в контексті серіалу «Сваты».

— Добре, гуманітарна політика. Ти — заступник комітету. Комітет очолює пан [Олександр] Ткаченко, продюсер таких не менш пекельних речей, як «Доярка з Хацапетівки», «Катерина», «Ментівські війни», «Ворожка» та іншого треша.

— Нічого з цього я не дивився. Навіть тизери.

— Мене цікавить інше. Яку гуманітарну політику ти плануєш будувати з людьми, які таке створювали?

— Тоді мені можна закинути й те, навіщо я пішов у парламент. Під одним дахом з людьми…

— Ти неправильно оцінив моє запитання. Тобто людина, яка створює лайно, треш, зараз заздрить гуманітарній політиці в парламенті. Чи здатна ця людина, заступником якої ти є, створити щось здорове в гуманітарному сенсі?

— У мене зустрічне запитання, але воно риторичне. Ну ти ж теж працював на «плюсах», на каналі, на якому виходив цей продукт? Маючи на увазі, що раз цей продукт комусь потрібен, його дивляться, то його генерують у певній кількості. Я згоден з тим, що можна створювати нішевий контент і більш інтелектуально розвинутий, щоб виховувати населення.

— Той контент, який ми виробляли, на мою скромну думку, інтелектуально трохи вищий (програма «Право на владу» — прим. TK Media).

— Я ні в якому разі не порівнюю один контент з іншим. Я прийшов у комітет і парламент з конкретними цілями, пов'язаними зі сферою культури. У нас є депутати нашої фракції та інших фракцій, які приходили в парламент і тицялися, куди ж їм піти, який комітет обрати. Загалом я цього не підтримую. Ти маєш розуміти, навіщо ти туди йдеш, заради чого і де той твій фінальний «гол». 

— Ти намагаєшся просувати сучасну, актуальну культуру в нашій країні. Мені цікаво, наскільки може допомогти твоїм ідеям людина, яка створила серіал «Ворожка»?

— Абсолютно не заважає. І в цьому випадку — більш партнерські взаємини. Коли у нас якісь робочі зустрічі, я не обговорюю серіали, які він зробив. Так само він не обговорює зі мною контекст муралів, які були зроблені. Ми обговорюємо якусь стратегію чи візію, яку кожна людина представляє в цьому комітеті. Мене тільки це хвилює. Заради чого ми йдемо, в якому напрямку — це проукраїнське, це ідеологічне, це розвиток країни, це музеї, галереї, заохочення приватних ініціатив, щоб вони привозили сюди виставки. Ми говоримо про оце.

Якщо сідати обговорювати, які серіали ти зробив, які не зробив — та мені байдуже. Хоч 500 серіалів він би зробив.

— Але бекграунд важливий. Скажімо, у нас буде якийсь івент, присвячений метамодерну, а його представить Шуфутинський, наприклад. Це нормально чи ні?

— У даному контексті, ні. 

— Я про це й кажу. Якщо люди не вживають той треш самі, не є цільовою аудиторією треша, який вони виготовляють, виникає питання: навіщо вони його роблять і годують лайном?

— Ти ж не знаєш конкретно, якщо ми говоримо про Ткаченка…

— Ні, ну я маю на увазі й «Сватів» — це вже до Зеленського та його команди, і Ткаченка. Я зараз не хочу конкретно когось уколоти.

— Я жодного серіалу з тих, що ти називав, не дивився. 

— «Слугу народу» бачив?

— Ні. Жодного серіалу не дивився. Загалом уникаю перегляду телевізора, крім двох-трьох каналів, які час від часу можу ввімкнути фоном. Це — National Geographic, Discovery Channel і Travel Channel. 

У решті переважних випадків я через Apple TV вмикаю саме ті передачі, які мене цікавлять. Мені цікаво подивитися якісь старі передачі Жака Фреско, інші інтелектуально розвивальні передачі, але саме я вибираю, що мене цікавить. Загалом треш, який мені нав'язує ТБ — неважливо, серіали, не серіали, новинні — мене це не цікавить абсолютно. Я вважаю за краще фільтрувати інформацію, яка заходить мені в голову.

— Можна сказати, що відчуваєш певну синергію, працюючи з цими людьми?

— Абсолютно не відчуваю. У контексті комітету це абсолютно не відчувається і на працездатність не впливає.

— Парламент. Хто найнеприємніша людина в парламенті?

— Залежить від контексту. 

— Від кого тебе нудить? Номер один.

— Якщо ти питаєш, від кого мене нудить у парламенті, то це означає, що ця людина має якось мене зачепити, і я заходжу й розумію, що мені аж прямо неприємно. Це означає програти. Фрейд чудово сказав: «Масштаб твоєї особистості визначається масштабом проблеми, яка здатна вивести тебе з себе». Якщо я заходжу в парламент і якась людина виводить мене з себе — це я програв. Я не можу сказати, що хтось мене дратує, що мені аж погано. Але я б туди й не ходив, якби розумів, що мені буде хреново, коли заходжу туди через присутність якоїсь людини.

Якщо говорити про ідеологію, то є 35-40%, з якими з ідеологічних міркувань я не резоную. 

— Тобто ти здатен себе контролювати?

— Абсолютно. 

— Я ось не можу змусити себе толерувати деяких людей.

— А навіщо тобі взагалі акцентувати на ньому увагу?

— Я не можу його уникати.

— А чому ти вважаєш, що маєш його уникати? Я приходжу туди й роблю свою роботу. Все. Крапка.

— Ти віриш у те, що депутат — це функція?

— Я вірю в те, що це суб'єкт. Кожен депутат має бути суб'єктом. Навіщо, заради чого туди прийшов — все залежить від візії. Яка в тебе фінальна мета і результати, яких ти хочеш досягти? Налили склянку води у величезну ванну, і вона там розмазалася — я не підтримую цей принцип.

— Це спосіб досягнення певної мети?

— Абсолютно.

— Хто такі «ватники»?

— Гарна фраза, нещодавно про це думав. Я думаю, що це люди з явно проросійською позицією і певною мірою українофоби. І плюс низка «монет», які додаються до цієї фрази.

— А ти ніколи не помічав, що в людей, які стоять по різні боки барикад — хтось із проукраїнською позицією, хтось із проросійською — дуже часто збігаються аргументи та спосіб доведення: це булінг, агресія тощо?

— Згоден.

— Може бути ватник «ура-патріотом»?

— Залежить від контексту.

— У вас у фракції, абсолютно очевидно, є ватна прошарок. Знаю, що їм не подобається, коли їх так називають. Але ці люди постійно кричать про нацизм в Україні, ходять на канали Медведчука, хтось там взагалі працює. Не виключаю, що отримують навіть [від нього гроші] — тобто є пов'язаними [з ним]. Хтось узагалі виступає на російських каналах. Як ти для себе обґрунтовуєш факт їхньої присутності в вашій партії і як ти з цим уживаєшся?

— Провокаційне запитання, в якому я маю погодитися або не погодитися і зайняти якусь позицію. Є люди з абсолютно різною ідеологією в нашій партії, є люди з відкрито толерантним ставленням до РФ, є люті патріоти. Той самий Богдан Яременко — він явний такий проукраїнський патріот, попри делікатну ситуацію, яка з ним виникла.

Я — російськомовний. Я прекрасно розумію українську мову, я прекрасно розмовляю українською, але вважаю себе патріотом. Я народився в цій країні, я живу в цій країні і не збираюся нікуди виїжджати. Були думки колись…

Я просто слово «ватник» сприймаю негативно. Говорити в контексті своєї партії, де я перебуваю, чи є там ватники чи ні — це означає, що я вішаю ярлик. 

— Виходячи з дефініції, яку ти навів вище, я називаю цю групу ватною. Більше того, коли я мав би нібито балотуватися від цієї ж партії, так само написав — «ватна прошарок». Я питаю взагалі про інше: як ти для себе обґрунтовуєш, що ці люди у вашій фракції? Це квота багатовекторного Коломойського чи ще когось?

— Я не знаю, з якої причини ті чи інші люди опинилися в партії, не мав цієї інформації. Мало людей у «Слузі народу» знають, чому той чи інший людина з'явився. 

Була причина, чому мене взяли, або когось іншого. За певні заслуги. Чому місцями опинилися люди з проросійськими поглядами — не знаю. У мене такі принципи: якщо розумію, що частина команди відверто хрінова, і я перебуваю в цій команді, то правильніше буде вийти з цієї команди. Я, перебуваючи в «Слузі народу», не буду брати й гасити окрему групу.

Є речі, висловлювання або, наприклад, як депутат Шевченко, який виступав на російському ТБ — я проти цього. Росія — це агресор. Там канали десятки років займалися зомбуванням людей у східних регіонах України. Я не розумію логіки, навіщо виходити в прямий ефір разом із терористами ДНР чи ЛНР і давати якісь коментарі. Тому в мене тут була відкрита позиція.

Що стосується внутрішніх речей — з огляду на те, що я перебуваю в цій команді, я б утримався від якихось кліше-коментарів.

— Ти активно критикуєш тих, хто ходить на телеканали групи Козака-Медведчука…

— У нас була домовленість щодо цього. Це питання командної цілісності.

— Чому не можна ходити на канали Медведчука? Твоє бачення?

— По-перше — була позиція атаки на президента. І вона почалася з такої чорні, яка ллється, ллється, ллється. Там висіла плашка «Слуга народу продає українські землі. Що ж нам залишиться?»

— Це головний фактор?

— Один із. По-друге — ці канали систематично [говорили негативно] про події Майдану, які відбувалися. Все-таки є якісь цінності. По-третє, ТСК, створена для розслідування роботи каналів. І все-таки було ухвалено командне рішення про те, що на ці канали ми не ходимо — власне, звідси і почалася ця вже позиція.

— Чому певна група депутатів від «Слуги народу» поклала на це рішення болт?

— Є лише два-три депутати, які поклали болт. 

— Це хто? Верещук, Бужанський…

— Ось мені під час інтерв'ю [Юрій] Бутусов сказав щодо Бужанського. Я йому трохи в іншій формі запропонував подивитися на ситуацію. Бужанський, будучи ведучим телеканалу News One чи ZIK (я точно не знаю), він увійшов у партію. Які можуть бути до нього претензії в процесі гри? Це радше питання до тих, хто запросив його в партію і хто залишив.

— А хто ще ходить? Верещук і хто ще?

— Той самий Шевченко ходить.

— Ну йому після російських каналів можна ходити куди завгодно. Для нього, на відміну від Яременка, мабуть, анал не табу.

— You never know, you never know… 

Це питання командної гри. Якщо команда ухвалює рішення — ти або вийди з цієї команди і дотримуйся якоїсь своєї адженди, або якщо розумієш, що перебуваєш у цій команді… З деякими рішеннями Кабміну чи окремих міністрів я не згоден. І є міністр, з яким я не згоден на 80% того, що вони там роблять.

— Це хто?

— Коли я приходжу на якісь телеканали, де це полірується, я вважаю за краще або обійти цю ситуацію, або говорити про якісь позитивні аспекти, адже я перебуваю в команді, яка обрала цей Кабмін і кожного міністра. У мене командна цілісність — я можу вийти з фракції «Слуга народу», і тоді совість полірувати в мене буде чиста.

Але якщо ти перебуваєш у цій команді, ти голосуєш за закони, які вони пропонують.

— На 80% ти не згоден з…

Окремі міністри, без прізвищ. Ось якщо раптом вийду з фракції «Слуга народу» або мене…, то…

— Тобто уряд — це похідна від влади.

— Ми за нього, власне, голосували.

— Як ти думаєш, чи є у вашій фракції люди, які працюють на Медведчука? Або прямо на Росію?

— Не знаю, важке питання. Перш ніж щось декларувати, треба в цьому бути впевненим. Судячи з риторики і якихось поглядів — не виключено. Не виключено, що в партії «ЄС» або «Голос» теж половина людей може [на них] працювати. Я цього не знаю. Перш ніж казати «ти — однозначно людина Медведчука» або «ти — людина РФ» — в цьому треба бути впевненим.

— Але можна сказати, що їхня риторика збігається з риторикою Медведчука.

— Так, але американці класно завжди додають «мені здається», think. У нас часто забувають додати це до суджень. Перш ніж вішати це на когось, я хотів би бути в цьому впевненим. 

— Скільки груп у вашій фракції?

— Підфракцій? 15-20.

— Це юридично? 

— Так.

— А групи впливу, якими керують ззовні?

— Можу на 100% за себе...

— Ваша фракція монолітна — так чи ні?

— Конкретніше.

— Єдине ціле, яке дотримується єдиної ідеології. І там немає ніяких поділів на групи впливу і на групи, розділені іншими людьми — олігархами, політиками тощо?

— Можу відповісти лише зі свого боку, перебуваючи в підфракції або в колі спілкування певних людей. Я на 100% не відчуваю, що є якісь окремі групи впливу. Або окремі олігархи, які впливають на деяких депутатів. Я цього не відчуваю. У цьому можу тебе на 100% запевнити.

— Що ти скажеш тим людям, які зарахували тебе до групи Ткаченка?

— Але смішно. Враховуючи, що я в нього в комітеті, яким чином я стаю «групою Ткаченка»?

— Це цитата. Що можеш сказати з цього приводу? Bullshit?

— Абсолютний bullshit. Політика — це чорнуха, нонстоп. І якщо ти береш на себе наздоганяти кожен bullshit, який виходить, то перетворюєшся на божевільного епілептика, який туди побіг, то спростував, інше спростував. У цьому немає жодного сенсу.

Наприклад, тобі колись казали, що ти людина Коломойського, бо працюєш у нього на каналі. Але ж це не так? Ні. Ти ж не бігав одразу коментувати чи спростовувати. Те саме стосується Ткаченка. Так, я в нього в комітеті працюю. Так, я його заступник і голова підкомітетів, куди входить культура — із цієї сфери я прийшов.

— Те, що я фактично не був людиною Коломойського, не завадило йому сказати «він у мене працює, це мій чоловік».

— Ну ти ж не маєш цю історію наздоганяти. Я про це.

— Ти заявив, що лобіюватимеш низку досить резонансних законопроєктів, пов'язаних із вкрай непопулярними в Україні темами — зокрема, про легалізацію медичного канабісу та евтаназію. Яка ймовірність того, що ти зможеш протягнути евтаназію?

— Важко сказати. Є велика кількість глибоко релігійних людей, які цей законопроєкт сприймають як неповагу до релігії чи віросповідання. У мене всередині команди — не уточнюючи прізвища — була розмова з одним із голів комітетів на цю тему. І людина мені сказала: я докладу всіх зусиль, щоб цього не сталося. Бо тільки бог дав людині життя і тільки він може його забрати. Я, звісно, поставив риторичне запитання: чому мільйони лікарів у реанімаціях борються за життя людини, якщо виключно бог може піклуватися?

— Я б спитав, навіщо бог дав рак.

— Таких запитань залишиться велика кількість.

— Ти розумієш, яка буде реакція церкви на цей законопроєкт?

— Я вже з нею зіткнувся, коли анонсував це. Удома в поштових скриньках знайшов листівки, де був короткий розповідь про мене і про те, що я збираюся зробити — з серії «легалізувати наркотики» (так закон про медичний канабіс подавався) і «легалізувати вбивство людей». Я з цього, звісно, посміявся.

— Що ти взагалі думаєш про вплив церкви на суспільство?

— Моє суто особисте ставлення: чим релігійніша держава, тим вона менш успішна. Ось порівняти зі скандинавськими країнами — взяти ту ж Норвегію, Швецію і порівняти кількість релігійних людей. Вона сягає 80-90% [атеїстів?]

— США дуже релігійна країна?

— А ти дивився тенденцію, наскільки вона спадає?

— Ні.

— Ось подивися тенденцію, як іде спад.

— Чи потрібно обкласти церкву податками в Україні?

— Така ідея була, але зараз у них пільги — вони платять не як юрособи, а як фізособи.

— Раз була ідея, то ти написав законопроєкт?

— Ні. Я нічого не злякався, у мене просто були думки. Щодо того, чи має церква платити податки з пожертв, які там робляться — думаю, радше так, ніж ні.

— Яким чином? Організація, яка надає послуги за гроші, яка надає, не виключаю, оптову торгівлю продуктами — чому вона не платить податки?

— Церква — єдина організація у світі, яка не платить податки. Чисто історична.

— Взагалі ніде?

— З того, що я аналізував — ніде. Єдина організація, яка ніде не оподатковується.

— І навіть за продаж якихось конкретних товарів?

— Я в деталі не вникав. Говорю про внески, пожертви.

— Мені подобається, як в Амстердамі: стоїть церква, а поруч — вхід у нічний клуб. Тобто вона нічим не виділяється, без парканів тощо. І це вирівнює.

— Коли я їхав на інтерв'ю і проїжджав через Лавру, бачив новий «мерс», і там його святили. Для мене просто абсурд, навіщо людині давати ознаки одухотвореного предмета величезній купі металу.

— Щоб можна було ставити заглушки й не пристебатися.

— Це окрема історія, просто до абсурду. І ікону, яка «захистить» його від вильоту в лобове скло.

— Іконки в машину продаються одразу із заглушками.

— Серйозно? Не бачив такого.

— Яка в тебе зарплата?

— 30 тисяч офіційно. Є окремо фонд на депутатську діяльність. 

— Скільки в тебе помічників?

— Поки один штатний. І ще троє позаштатних і реально крутих. Лена Хотенко — глава Фонду податкових реформ. Таня Костенко — директорка музею історії Києва. І Андрій Тимошенко — він крутий юрист із родини адвокатів. 

— Скільки ти їм платиш?

— Вони позаштатні. 

— Яка в них мотивація цим займатися?

— У них у всіх є робота, де вони отримують зарплату. Мене вони консультують. Ось, наприклад, поки я їхав сюди, надіслали один законопроєкт, над яким я шість місяців опрацьовую. І це одна з цілей, заради яких я йшов у депутати. Про переміщення культурних цінностей через кордони України. Олена консультувала щодо оподаткування, аналізувала, скільки держава Україна отримувала в різні роки від постійного ввезення і вивезення об'єктів мистецтва. 

— Ти казав в інтерв'ю Роману Скрипіну, що в України дуже низький рейтинг…

— Є міжнародна організація, називається «Синал». Це міжнародна організація арт-дилерів, арт-кураторів, і ми перебуваємо в чорному списку. Не рекомендується укладати будь-які угоди, пов'язані з купівлею-продажем об'єктів мистецтва на території України.

— Чому?

— У нас усе, що вважається старшим за 50 років — картина, наприклад — уже під питанням, чи можеш ти вивезти. Ти маєш довести, що вона не несе якоїсь культурної цінності, і тоді ти отримуєш лист, що можеш її вивозити.

Наприклад, ти турист, приїхав на Андріївський узвіз, купив картину віком 60-70 років, заплатив за неї 50 доларів. Культурної цінності для України вона не становить, але тепер ти зобов'язаний подати документи в департамент культури КМДА на експертизу, довести, що це так, бо на митниці тебе почнуть з усіх боків повністю перевіряти. Ти, виїжджаючи з цим, уже заздалегідь контрабандист. 

— Жесть.

— Ось ти летиш на «Сотбіс», купуєш картину Сальвадора Далі за 100 млн фунтів, припустімо. Тебе ніхто не зупинить на кордоні й не скаже: «ай-ай-ай, не можна вивозити». 

— Якщо в тебе є 100 млн, то тебе на українському кордоні ніхто не зупинить, я тобі даю гарантію. 

— У британців є чіткий перелік того, що заборонено вивозити, конкретний реєстр. Решта — купуйте, платіть податок, вивозьте.

— А який інвойс можуть виписати на Андріївському узвозі? Якщо це місцеві пасіонарії, які продають матрьошки, Путіна тощо.

— Ми ж не беремо матрьошок, Путіна та все інше. Ми говоримо про об'єкти мистецтва. Має бути чіткий реєстр того, що ми забороняємо вивозити. Решта — привозьте, продавайте, платіть податок і вивозьте. Нехай це буде Мекка укладання угод з Європи. Чому б і ні?

— Твій законопроєкт допоможе цьому? Як ти оцінюєш перспективи?

— Перспектива не в тому, що завтра почнуть укладатися конкретні угоди. Є такий фестиваль «Kyiv Art Week» — чудовий захід, дуже крутий, востаннє, коли я був, він проводився в бізнес-центрі «Торонто». Було представлено багато іноземних галерей зі своїми художниками. Так от, їм із працею завозили сюди роботи. Їм усім доводилося вказувати, що кожна картина коштує дешевше 50 доларів, щоб не платити ПДВ на постійний і тимчасовий ввіз. Якщо ти хочеш сюди привезти виставку, то маєш усе це робити кривим шляхом. Чому б не дати можливість відкрито сюди привозити роботи? 

Плюс ти за бюджетні гроші не можеш оплатити арт-куратора, щоб він приїхав зі своєю виставкою з експозицією, отримав мінімальний гонорар і компенсацію за квитки. У нас є бюджети, які витрачаються на культуру, але ми нічого путнього не можемо робити. Людям доводиться десь щось приховувати, або домовлятися і безкоштовно шукати якихось спонсорів, щоб тобі оплатили квиток, проживання та інше. 

— Для більшості глядачів це все ефемерно. Ти можеш перевести на мову цифр: скільки Україна втрачає через неналежну організацію цього арт-ринку?

— Наведу приклад законопроєкту, який ми вже ухвалили — закон про рибейти у сфері кіно. Того, чого український ринок кіноіндустрії дуже сильно очікував. Закон про рибейти передбачає, що є певний бюджет, який у Держкіно закладається додатково для іноземних компаній, які приїжджають сюди знімати кіновізуальну продукцію. 

Що отримує держава? Наприклад, фільм «Залягти на дно в Брюгге» у 2008 році — після нього став відомий Брюгге. Став культовим містом, туристичний потік збільшився. 

Наскільки ж збільшилася кількість туристів у чорнобильську зону після виходу серіалу. Але сам серіал знімався загалом тут лише шість днів. Решта — у сусідній державі (Литві?), бо в них є система рибейтів. І ми могли б додатково отримати 20-25 млн доларів, витрачених там, якби була ця система. 

За дослідженнями, на кожен витрачений долар у сфері кіно кінокомпанія, яка сюди приїжджає, додатково витрачає від 3 до 5 доларів на інфраструктуру. Умовно, якщо б у них було закладено 20-25 млн доларів на знімання серіалу в Україні, то додатково вона б ще витратила близько 100 млн доларів — ресторани, готелі, водії, інфраструктура. Це все дає додаткові робочі місця, розвиває інфраструктуру. 

Якби нам вдалося привезти виставку Шагала сюди, то кількість людей із сусідніх країн, які цікавляться мистецтвом — Молдова, Білорусь, Румунія, Росія — вони б приїхали сюди подивитися цю виставку. Вони б залишилися на одну-дві ночі в Києві чи Одесі, додатково витрачали б гроші в ресторанах, на інші супутні речі. 

Ми думаємо про те, як більше зібрати грошей, але не про те, як більше створити робочих місць. Я б просто віддавав території, щоб там будувалися заводи і відкривалися робочі місця. Чим більше людей на цих місцях заробляє, тим більше витрачає тут — гроші повертаються в економіку. Так само працює сфера культури.

Візьміть, наприклад, нікому не примітне місто Більбао і музей Гуггенхайма. Це була революція, коли будувався цей музей, багато скандалів. Мера міста просто хотіли лінчувати, бо він, наскільки знаю, взяв кредит на місто 200 млн євро, щоб його побудувати. Але цей музей став магнітом у сфері культури Іспанії. Там почали відкривати додаткові ресторани, дрібні галереї, арт-об'єкти, культурні центри. Це стало генератором економіки міста.

Арт-база «Вінвуд» у Майамі стала культурною Меккою США. Якщо взяти, скільки коштувала оренда квадратного метра тоді, то зараз це в 1000 разів більше. Кожен турист, який їде в Майамі — він розуміє, що їде у «Вінвуд».

— Про культуру можеш розмовляти вічно на відміну від політики. 

— Я розумію, навіщо туди прийшов. Не намагаюся, як жаба, стрибати з однієї історії в іншу. Я бачу, як різні депутати з різних фракцій не можуть собі знайти застосування. Він прийшов туди за цим, але розуміє, що цікавіше інше…

— Якщо вірити Вікіпедії, ти — радник президента. Яку останню пораду ти дав президенту? Чого вона стосувалася?

— Остання зустріч стосувалася Музею сучасного мистецтва, який, сподіваюся, найближчим часом з'явиться. Вже пішов процес переговорів із всесвітньо відомим архітектором, який буде все це проєктувати. 

— Звідки гроші?

— Це буде пул із п'яти-шести інвесторів, які офіційно анонсуються.

— Міжнародних чи наших?

— Три нашої, два данських і один ще в процесі.

— Три наших — це Коломойський, Пінчук, Ахметов?

— Ні, жоден із них.

Пінчуку треба віддати належне за Pinchuk Art Centre — приватну фундацію, яка привозила класних хлопців. Це стало певним двигуном для культури нашої країни. Але мені здається, що йому вже не цікаво. Він зробив свою особисту ініціативу — вона працює йому особисто на імідж. Якщо вийти на вулицю і спитати людей, з чим у тебе асоціюється Пінчук, то вони не будуть говорити про Криворіжсталь.

— Скажуть: Кучма.

Ні, я готовий посперечатися. Якщо взяти вік 25-35 років, то перша асоціація з ним — Pinchuk Art Centre. Номер два — форум YES. По-третє, хто більш-менш знає історію, асоціюватиме з Кучмою.

— Ти оголосив війну рекламній мафії Києва.

— Так, і кайфую від цього дуже сильно. 

— Ти постійно звинувачуєш посадовців у розпилі бюджетів. 

— Можу навести конкретні приклади. Коли я почав втягувати в цю історію і зрозумів, що є важелі домогтися справедливості депутатськими зверненнями, якщо ти їх грамотно сформулював… Коли я почав відкриту війну, почали виходити на мене люди, яким перейшли дорогу.

Наведу приклад. У центрі міста є три-чотири білборди, які раніше перебували на балансі Мінспорту. Це незаконно. На сайті «Київреклами» вони стоять як «демонтаж», але їх чомусь не чіпають. Оренда коштує близько 250 тис грн на місяць. Перевести це на рік тощо — цифри божевільні. А таких десятки тисяч по місту.

Статистика показує, що йде демонтаж, але демонтують [рекламу] незручних людей. А попит на ті, що залишилися, — одразу зростає. Кількість рекламних площин зменшується, але цифра залишається та сама, бо попит на них зростає. Тисячі бордів стоять пріоритетом на демонтаж, але їх чомусь не чіпають. А якщо стоїть пріоритет на демонтаж, то місто Київ не може отримувати за це гроші.

— А хто на цьому заробляє?

— «Київреклама» на чолі зі Смирновим. 

— Ці прізвища нікому не відомі.

— Раніше при Порошенку, кажуть, «Київрекламу» курував Березенко. 

- Як ти вважаєш, чи причетний до цієї рекламної мафії мер Кличко?

- Не знаю. Важко сказати. Враховуючи, що я колись був радником Кличка з питань культури — така виключно формальність, — помічав, що були криві речі, які відбувалися в мерії, але мер про них не знав. Я дивувався: як. За спиною це робилося.

— Читав у різних ЗМІ, що війна між «Слугою народу» і Кличком закінчилася — мовляв, домовилися, розподілили сфери впливу за інтересами Кличка, Вавриша та інших. Це правда чи ні? Раніше були звинувачення, батли в шоу Шустера між Богданом і Кличком. Що сталося?

— Мені здається, що в даній ситуації обрали позицію «цугцванг» — коли будь-який хід не на користь тобі. Думаю, вирішили залишити все як є і поки не робити якихось гучних кроків. Мені так здається.

Розповім історію щодо реклами. Коли я почав історію з 4-5 площинами, почав по десятках адрес надсилати запити, до мене один хлопець із нашої фракції підійшов і каже: «Хотів дізнатися, люди попросили в тебе уточнити, чи можеш їх не чіпати щодо окремих площин, а то до них запити прийшли, треба відповісти». Питання принципів у мене спрацювало в першу чергу: я йому чітко дав зрозуміти, що якщо він ще раз підійде з такою історією, то публічно про це задекларую з його прізвищем.

— Чому українське кіно таке паскудне? За винятком двох-трьох артхаусних стрічок. Ну «Кіборги» були окей — і може все.

— «Кіборги» однозначно мені сподобалися, але я його за вуха притягнув до формату художнього фільму. Він мені здався більше документальним. Там не було явної сюжетної лінії, за яку режисер міг би вхопитися. Той самий трубач, той самий хлопець, який нібито полетів на навчання і поїхав в аеропорт — можна було це розвинути з іншого боку, і від сюжетної лінії прямо не відривалися б.

— Так чому кіно все-таки таке хрінове? Наче б на кіно витратили близько 1,5 млрд [бюджетних грошей], а не зняли нічого.

— Ми ж витрачаємо бюджетні гроші, має бути фідбек від цього. Якщо знімається за бюджетні гроші фільм, який потім іде в масовому прокаті, дивимося, що витратили на нього 40 млн грн, але при цьому в прокаті зібрав 200 тис грн — питання тоді, чому цій компанії, яка знімала, ще давати гроші. Вона показала, що не може знімати фільми.

Є артхаусні фільми, є фільми, які знімаються на якісь конкурси — це окрема історія. Але коли божевільні бюджети витрачаються на фільми, які, по суті, мають бути касовими — одиниці з них доходять хоча б до середнього показника окупності. Навіщо на них витрачати гроші?

— Ти пам'ятаєш синю руку на бульварі Шевченка? Тобі подобалася вона?

— Перше враження щодо цієї руки: якого біса вона там робить? Але коли я погуглив і почитав, в яких країнах вона є, я по-іншому на неї подивився. Це була тимчасова експозиція.

Але та величезна смердючка, яку підняли навколо синьої руки — я не вважаю, що вона make sense. Тема не вартувала виїденого яйця. Проєкт з'явився, настав дедлайн — і він закінчився.

— Є наступна ідея. На тому місці, де була синя рука, є постамент, що залишився після пам'ятника Леніну. Щоб поставити туди на постамент червоний масивний х*й, без яєць, просто х*й. І залишити підпис «Ленін». Як тобі?

— Мені здається, що для Леніна як для диктатора це була б надто велика честь, якщо на його місці з'явилося б щось артхаусне сучасне. Я б зніс напис «Ленін» і все зробив би з нуля. Це надто велика честь шматку історії, який був негативним для України.

Тому в даному контексті я б радше негативно це сприйняв. Але я бачив, коли в центрі Брюсселя намалювали величезний член на будівлі. Місцева публіка нормально сприйняла. Наше суспільство до такого ще морально-етично не готове. Це все пов'язано з релігією, зокрема.

Мене дорікнули тим, що я в загальному чаті, де 50 людей, написав слово «х*й». І частина суспільства розділилася: ті, які казали «так, це ваш особистий чат, обговорюєте якусь побутовуху», інші казали «бл*ть, який же він поц, він написав слово х*й у чаті». 

— Жінці.

— Я не їй це адресував.

— Але вона це побачила.

— Вона побачила те, що хотіла побачити. Але я не адресував це конкретно комусь. Це був спосіб вираження емоцій у тій ситуації. Навіть люди, які здавалися прогресивними, почали писати з серії: а якби це була твоя мати? Думаю, вони тоді точно не готові до того, що буде член [на постаменті, де раніше був Ленін].

— Тебе не дратує ця «Батьківщина-мати», так звана? Як її можна осучаснити і чи потрібно?

— Ніяк. Це монументальна споруда. Якщо ти згадаєш, яка кількість монументальних сучасних споруд у нашій країні була зроблена — можеш хоч одну назвати? Не можу згадати.

— «Глобус» і та надбудова, яку чомусь не спиляли.

— Це радше як бородавка. Ти дивився, скільки грошей витратили на ту статую, що біля «Глобуса»? Просто шалено.

— Вона мені естетично не подобається, але вже після того, як усе сталося навколо цих символів — вони стали невід'ємними. Ми нічого не зможемо зробити.

— Згоден. Це частина сучасної історії.

— Тобто всі ці заклики зняти серп і молот [з «Батьківщини-матері»] і замінити тризубом — це нормально?

— Абсолютно підтримую. 

— А пофарбувати її в кольори національного прапора?

— Мені ця шароварщина взагалі не подобається. Я не підтримую історію розфарбовування парканів у «жовто-блакитний». Патріотизм не на парканах проявляється. Розумію, що в 2014 році прямо хотілося показати максимально наочно, що ми українці і цим пишаємося, але мені здається, що статус гордості двох кольорів девальвувався за рахунок того, що ними фарбують обшарпаний, іржавий міст, від якого відпадають шматочки іржі. Не так це треба робити.

Якщо було бажання у людей чи влади пофарбувати той чи інший елемент у кольори прапора України, то треба було підготувати це місце — ґрунтувати, зачистити, привести в порядок, і тільки після цього фарбувати. 

Коли прапор піднімається на Олімпійських іграх, то ти пишаєшся тим, що твої співвітчизники піднімають цей прапор. Через 20 хвилин ти проїжджаєш по іржавому мосту, де обсипається той самий прапор. Має бути повага до національних символів.

Це не стосується зони АТО чи Криму. Ти зараз можеш у Києві вийти і намалювати прапор України розміром 20х20 метрів, а в Криму десь на знаковому місці намалювати розміром 20х20 сантиметрів — у Криму це буде набагато знаковіше. Все залежить від контексту.