У Чака Паланика вийшла книжка про письменницьку майстерність, чорний гумор і українських піратів. Переказуємо найцікавіше

Літературна тусовка інколи небезпечніша за бійцівський клуб.

Онук емігранта з України, автор бестселера «Бійцівський клуб» і майстер чорного гумору Чак Паланик днями випустив нову книжку «Подумай про це: моменти мого письменницького життя, які все змінили». Це настанова для початківців, але Паланик супроводив її десятками професійних баєк: ми переказуватимемо найсмішніші, а ви самі вирішуйте, що правда, а що – його фантазія.

Трудотерапія. Головним учителем письменницької майстерності для Паланика став Том Спанбауер, який вів курс «Небезпечне письмо» – 20 доларів за відвідування. Читання проходили в напівзруйнованому будинку без ганку, а перед початком занять Спанбауер змусив учнів обрізати розрослі кущі смородини. «Він сказав, що це згуртує нас як команду. Недостатньо було просто принести рукопис. Треба було цілі вихідні відкопувати банки з-під супу та кістяки котів, а потім вивезти це все на смітник. Та що ми взагалі розуміли?»

Пончики з колісним мастилом. Коли вийшов «Бійцівський клуб», Паланик працював на заводі зі складання вантажівок. Представники партнерських компаній часто привозили в складальний цех коробки з пончиками, щоб підняти робітникам настрій: рожеві ящики розміром з валізу, наповнені тістечками з баварським кремом, кокосовою стружкою та іншими ласощами. «Улюбленим пранком моїх друзів було принести шприц зі змазкою і замінити начинку в кількох тістечках, а потім підглядати з-за дротяних контейнерів, як комусь попадеться одне з них. Жарт ніколи не старів».

Точилка для швабри. У свій перший день роботи на заводі Паланик отримав від начальства незвичайне завдання: роздобути точилку для гумової швабри. Оббігавши всі цехи і зазнавши всіляких принижень від бригадирів, він зрозумів, що над ним пожартували, – але водночас за один день допомогли зрозуміти структуру та географію заводу. Відтоді читачі за традицією розповідають Паланику свої історії про те, як їх піддавали хейзингу, тобто жартівливому обряду посвячення: так, фабричні працівники згадували, як носили пару у відрах (майже воду в решеті!), телевізійники – як їх змушували мити желатинові фільтри, що використовуються для освітлення (від води вони танули). Нарешті, якийсь ветеринар розповів письменнику, як колеги напоїли його і зашили в мертвого коня, змусивши самого прогризати собі шлях назовні.

Інвентар письменника. Один з видавців якось порадив Паланику зареєструватися як підприємцю, бо письменникові це необхідно. Той так і зробив, після чого з ним зв'язалася міська влада з вимогою надати перелік свого інвентарю. Паланик відповів, що він письменник, а його інвентар – це ідеї. «Тоді мене попросили перерахувати всі ручки й олівці на моєму письмовому столі і внести їх до щорічної інвентарної форми. Вони не жартували. Я теж не жартую».

Освіжувач повітря. Під час книжкового туру Англією Паланик прихопив із собою дві тисячі автомобільних «ялинок» із ароматом бекону, із кам'яним обличчям пронісши їх повз митників. Зібраним читачам він без коментарів роздавав по одній такій штуці і починав читати свою нову історію – про те, як туристи зупинилися біля термального джерела. Відвідувачі з цікавістю м'яли в руках і обнюхували вручені їм освіжувачі, поки історія не приймала похмурого повороту: за сюжетом герой виходить уночі з намету і відчуває запах м'яса. Він розуміє, що хтось із його товаришів п'яним поліз у киплячу воду джерела і зварився живцем. «Ця ніч у Лондоні була чудовою», – згадує письменник реакцію аудиторії.

Автографи-татуювання. Паланик не в захваті від людей, які просять поставити автограф на їхньому тілі, щоб потім увічнити його у формі татуювання. Одного разу на зустріч із письменником прийшов чоловік, задер холошу і продемонстрував підпис Паланика, вирізаний на литці складаним ножиком. Після цього Паланик замовив з Китаю кілька ящиків реалістично виготовлених кінцівок – відрубаних рук, відрізаних ніг тощо. Навіщо? Щоб розписуватися на них і кидати в натовп фанатів, звісно. Щоправда, одного разу співробітники книгарні сплутали Паланика з іншим письменником і запевнили його, що «руки прибули в цілості та схоронності». Письменником виявився Арон Ралстон, автор книги «127 годин. Між молотом і ковадлом». «Так, той самий Арон Ралстон. Людина, яка під час походу в горах була змушена відрізати собі руку».

«Лотерея». Паланик довго прагнув повторити ефект оповідання Ширлі Джексон «Лотерея», через яке в 1948 році сотні читачів скасували передплату журналу The New Yorker – настільки їх шокував сюжет. Так народилося знамените оповідання Паланика «Кишки». За його словами, кількість людей, які знепритомніли під час авторських читань, обчислюється вже сотнями. Але дух Ширлі Джексон не зник з його життя. «За збігом обставин мені дісталася частина кремованих останків Джексон. Її дочка Седі продавала прах матері в мережі під маркою «Кістки Ширлі» і надіслала частину мені, коли дізналася, що я її шанувальник».

Українське метро. Паланик ставить під сумнів теорію Ніла Геймана про те, що в країнах, які розвиваються, читання піратської копії книжки – це як перша, безкоштовна доза героїну, після якої читач почне платити за продукт гроші. Він спілкувався з шанувальниками з України, які розповіли йому, що метро тут досі забите людьми, які читають нелегальні роздруківки «Бійцівського клубу». Російський шанувальник якось приніс йому на підпис роздруковану на принтері версію роману «Задуха» і з сильним акцентом вимагав її підписати, заявивши, що в Росії Паланик і Стівен Кінг – мегапопулярні письменники, яких усі читають безкоштовно. «Здається, цей чоловік заплатив за свою піратську роздруківку більше, ніж коштує звичайна книжка з друкарні – хіба що чорнило, папір і палітурка в Росії безкоштовні».

Торгівля з-під прилавка. За словами письменника, ще недавно в магазинах Barnes & Noble у Нью-Йорку його книжки (і книжки Салмана Рушді) не виставляли на полиці: покупець мав питати про їхню наявність у касира, який діставав романи з-під прилавка, як алкоголь чи сигарети. «Якщо мої книжки залишалися без нагляду, їх крали. Якщо книжки Рушді залишалися без нагляду, їх відносили в громадський туалет і запихали в унітаз. Barnes & Noble так втомилися від злодюжок і забитих унітазів, що прибрали книжки подалі від гріха».

Знайдені рукописи. Паланик розповідає, що після скандалу з компанією Paramount, яка вкрала сценарій фільму «Поїздка до Америки» у журналіста Арта Бухвальда, письменники та сценаристи не беруть до рук чужі рукописи – мало що. Тепер, якщо читач приносить на творчу зустріч роздруківку свого роману, письменник просить покласти її в спеціальну коробку – одразу після зустрічі від неї позбуваються. Колега Паланика Дуглас Коупленд якось розповів йому, що невитребувані рукописи іноді залишають у готельних шафах на самій верхній полиці. «Я вирішив при нагоді туди заглядати. Все правильно – там знаходилися дорогі книжки про мистецтво, светри ручної роботи та інші речі, підписані на згадку найвідомішим людям в історії літератури».

Плюшевий пінгвін. Одного разу Паланик проводив читання під гаслом «Казки на ніч для дорослих». Відвідувачів просили прийти в піжамах, халатах і капцях – у якийсь момент уся ця юрба навіть брала участь у забігу навколо книгарні. Через роки до Паланика якось підійшов чоловік, який розповів, що був на цьому заході. Він пояснив, що за день до «Казок для дорослих» помер його найближчий родич – рідний брат. Не знаючи, що робити від горя, він вирішив не здавати квиток. «Я прийшов, і ви вручили мені величезного іграшкового пінгвіна, – розповів він Паланику. – Тоді я зрозумів, що в житті ще є для мене приємні сюрпризи. Що зі мною ще можуть траплятися добрі речі».

Нативна реклама. Після успіху «Бійцівського клубу» до Паланика роками стояла черга з маркетологів, які бажали використати його творчість у рекламі. Він відмовив компанії Volvo, яка хотіла, щоб він написав серію оповідань для її інтерактивного сайту. Він відмовив BMW, яка хотіла від нього збірку оповідань для аудіокниги, що йшла б бонусом до покупки автомобіля. Нарешті піарники одного банку звернулися до нього з проханням продати права на знамениту промову Тайлера Дердена з «Бійцівського клубу», щоб вставити її в рекламу під час «Суперболу». Паланик зробив їм іншу пропозицію. «Не те щоб я ставився до книжок як до своїх дітей, але певні принципи мені не чужі. Я сказав, що сам промовлю цю промову замість актора. По ТБ. Під час «Суперболу». Якщо вже продаватися, то особисто».

Слова з секонд-хенду. Мати Паланика сама шила дітям одяг. Як би вона не старалася, по речах було видно, що вони не найвищої якості: ґудзики були перешиті з весільної сукні, матеріал продавався за безцінь, бо виглядав яскраво й безвкусно. Згодом письменник почав одягатися в секонд-хенді – не хотів образити почуття матері, одягнувши щось дороге. Звичка до скромності позначилася і на його мінімалістичному літературному стилі. «Моя мова, як і мій одяг, була найдешевшою. Одяг із магазину й витончені слівця здавалися мені зайвими понтами, тож я та мої брати й сестри одягалися в «секонди» і говорили про погоду».

Тюремні татуювання. Паланик здавна соромився фотографуватися для обкладинок з відкритою шиєю – він вважає, що вона в нього надто довга. Але для обкладинки нової книжки він захотів знятися в іронічному вигляді – поголився наголо, купив набір переводних татуювань і обліпив ними не лише обличчя, а й ненависну шию. «Дивно, але видавці були в захваті. Через тиждень їхній захват згас. Вони вирішили, що це зашкодить продажам. Зараз ми ведемо переговори про нову фотосесію – без тюремних тату».

Спішимо вас заспокоїти: книжка Consider This: Moments in My Writing Life after Which Everything Was Different вийшла у видавництві Grand Central Publishing з тим самим фото.

Марина Мойніхан, TK Media