Чутки, бунти і змови трансплантологів: як небайдужі громадяни від епідемій барикадувалися

Звична справа для середньовіччя і країн третього світу.

20 лютого в Україну має повернутися літак з громадянами, евакуйованими з Китаю в розпал епідемії коронавірусу Covid-19. Повітряне судно дезінфікуватимуть дві доби, а всіх пасажирів і пілотів – утримуватимуть на карантині протягом 14 днів. Це нормальна практика, але деякі українці вирішили не допустити повернення співгромадян. Мешканці селища Шкло (Львівська обл.) влаштували протест проти організації карантину в місцевому санаторії, а жителі села Конопківка (Тернопільська обл.) і взагалі будують барикади, щоб не допустити розміщення евакуйованих. Депутати Тернопільської облради звернулися до Президента з тим, щоб він не дозволив прийняти українців з Китаю в локальний санаторій. В іншому місті Львівської області проводили «навчання» перед можливою госпіталізацією – чомусь теж із покришками.

Логіка «нікого не впускати, нікого не випускати» і «кожен сам за себе» під час епідемії – нормальна справа… якщо йдеться про темні віки або людей, які не мають уявлення про гігієну та охорону здоров'я. Коли на карантинні заходи народ реагує так, наче в Ухані лютує зомбі-апокаліпсис, це змушує згадати не найдоблесніші приклади – і явно не ті країни, на які варто було б рівнятися перед обличчям соціальних проблем.

У серпні 2014 року в Лібернії місцеві жителі влаштували рейд на лікарню в передмісті Монровії. До них дійшли чутки, що туди привозять хворих на Еболу з інших районів. Ебола менш заразна, ніж грип, але контакти з хворими необхідно жорстко контролювати. Частина нападників думала, що розгін хворих вирішить проблему в регіоні, а частина взагалі не вірила, що хвороба реальна. Посеред хаосу 20 пацієнтів втекли, а хтось прихопив із карантинного центру матраци й простирадла з плямами крові, через які інфекція якраз може передаватися. «Це один із найідіотськіших учинків, з якими я стикався», – прокоментував місцевий поліцейський.

Здавалося б, відтоді в реальності Ебола і реальності лікування Ебола мали переконатися всі. Але й у 2019 році деякі жителі Конго все ще пояснювали лихоманку теоріями змови. У травні група озброєних людей убила співробітника карантинного центру села Мусахіро, де працюють місцеві жителі, які отримали медичну підготовку. А раніше в місті Бутембо було вбито працівника ВООЗ з Камеруну – конголезці думали, що він «привіз» із собою хворобу. «Повстанці вимагають, щоб усі іноземці виїхали з країни: за їхніми словами, у Бутембо немає Еболи», – коментував ситуацію розгублений мер. На початку 2019 року атаки на лікарні відбувалися майже щотижня: ще одну клініку в Бутембо просто спалили.

У Конго ситуацію посилювала громадянська війна. Місцевий лікар Ріго Мухаянгабо, який багато років співпрацював з Міжнародним медичним корпусом, розповідав, що частина населення вірить у постановочний характер Еболи – мовляв, уряд створив цей вірус (або міф про нього), щоб відтермінувати вибори. Інші вважають, що його використовують для викачування грошей з меценатів. «Коли люди бачать рівень коштів, які задіяні, рівень логістики і кількість залучених фахівців, вони розуміють, що тут є місце грошам – і сприймають це як першопричину», – каже він.

У серпні 2014 року в Гвінеї (Західна Африка) озброєні ножами і кийками молоді люди монтували барикади. У країні не було війни. Просто ходили чутки, що представники Червоного Хреста заражають місцевих Еболою. На півдні країни справді зростала кількість випадків зараження, але лише тому, що жителі Лібернії та Сьєрра-Леоне незаконно перетинали кордон. Однак винуватцями оголосили працівників охорони здоров'я, які нібито «розпилили» вірус на ринку. Reuters наводить слова місцевого старця: «Червоний Хрест хоче нас убити. Вони заражають вірусом воду і отруюють нею село. Коли вони забирають людей до лікарень, то дають їм ліки, що містять Ебола».

Інша популярна теорія стверджувала, що клініки насправді є центрами, де здорових гвінейців розбирають на органи. Мовляв, саме тому поховання проводяться без участі родичів. Коли місцеві посадовці та поліція намагалися організувати конвой для Червоного Хреста, в одному селі їх зустрів град каменів і натовп людей з мачете. Співробітників компанії International SOS побили, коли вони додавали «отруту» (дезінфектант) у криницю. У деяких африканських регіонах справа доходила до повного абсурду: медпрацівники знімали бейджі і не показувалися на вулицях із символікою організацій охорони здоров'я.

Навіть демократичні нації інколи не могли впоратися з агресією, яку у громадян викликають потенційні переносники хвороби. У 1878 році Новий Орлеан став жертвою жовтої лихоманки. У сусідніх містах виставили вартових, покликаних стріляти в будь-якого чужинця, який спробує проникнути в місто. Уздовж річки Томбігбі прохаджувалися озброєні чоловіки, які отримали наказ топити будь-яке судно, що йтиме в напрямку з Алабами. Карантинний акт 1878 року мав покласти край поширенню хвороби через контакт з моряками і біженцями з Куби, тож ті, кого не пускали до міста, інколи відправлялися далі – до Індіани й Огайо. Але там їх зустрічали «збройні барикади».

Або «збройний карантин»: коли жителі одного міста починали масово залишати свої домівки і шукати притулку в сусідніх населених пунктах, місцеві пострілами змушували їх забиратися геть. Однак на крайні заходи людей змушували обставини: епідемію лихоманки взяли під контроль лише в 1900-х. Місцева влада теж не допомагала: на півдні США вони затягували з оголошенням тривоги доти, доки містяни не починали масовий вихід. Моряки також нерідко не бажали відсиджуватися на карантині. Весела команда таких вихідців з Нью-Йорка за мить зруйнувала загородження, зведені навколо морського карантину на Статен-Айленді: «Вони тричі крикнули «ура» і увійшли в місто», – писав очевидець. Коли йдеться про вірусні захворювання, рятування потопаючих – справа не лише самих потопаючих, але інколи здавалося, що цілий штат так і норовить втопитися, потягнувши за собою сусідів.

Вакцину проти жовтої лихоманки винайшли лише в 1937 році, але щеплення від віспи існували і століттям раніше. Однак щепитися хотіли не всі. У Бразилії в 1904 році лютували епідемії обох названих хвороб – і додатково ще бубонної чуми. Санітарним працівникам доводилося вриватися в домівки і примусово вакцинувати мешканців Ріо-де-Жанейро від віспи. Серед жінок ходили чутки, що щеплення роблять у статеві органи (або що для вакцинації потрібно принаймні роздягнутися). Консервативні громадяни були шоковані і клялися не допустити такого сорому. Антиурядові бунти досягли такого масштабу, що місто оголосили обложеним, а влада відклала масову вакцинацію. 30 людей загинуло – не від віспи чи чуми, а внаслідок збройних зіткнень.

Але ж за понад століття люди в Південній Америці стали ставитися до охорони здоров'я розсудливіше, чи не так? Не всі. У 2009 році, під час загальної паніки перед свинячим грипом, група аргентинців атакувала автобус, що прямував з Чилі. Мешканці провінції Мендоса дізналися, що в ньому перебуває чоловік з високою температурою, якого після прибуття помістять до лікарні. У вікна автобуса полетіло каміння, протестувальники зіткнулися з поліцією. Згодом з'ясувалося, що тест чоловіка на H1N1 виявився негативним. Але навіть якби він був хворий, атакувати ізольований засіб транспортування – сумнівний спосіб уникнути зараження.

Або давайте поглянемо на країни, які відмовилися приймати власних громадян, що прилетіли з Азії. Нещодавно Самоа розвернула на виліт вісьмох пасажирів, які прибули з Фіджі через Сінгапур – країну з високим рівнем ризику зараження коронавірусом Covid-19. Влада вимагає, щоб самоанці пройшли стандартний 14-денний карантин, але загвоздка в тому, що вони не збираються забезпечити його в Самоа. Тому люди пройдуть карантин… в готелі на Фіджі. «Якщо держава забороняє своїм громадянам в'їзд, це порушення міжнародних прав людини. У людей є право повернутися до рідної країни. Це принцип, проголошений ООН і закріплений у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права», – коментує Хорхе Контесс з Центру транснаціонального права (США). Самоа ратифікувала цей пакт у 2008 році. СРСР – у 1973 році (як наслідок, Україна визнає його юрисдикцію).

На кого ще не варто рівнятися? На Пакистан, 800 громадян якого застрягли в Ухані в лютому. Через те, що країна не хоче прийняти своїх студентів, які перебувають у Китаї, багато з них замкнені в гуртожитках майже місяць. Неофіційно називають кілька причин: дружні зв'язки Пакистану з Китаєм, що змушують обидві сторони робити вигляд, що Ухань чудово справляється з епідемією, і нездатність системи охорони здоров'я Пакистану забезпечити карантин. Для довідки, Пакистан і Афганістан – останні на планеті країни, які так і не подолали поліомієліт.

Закликати жителів регіонів допомагати сусідам, яким потрібен лише безперешкодний пропуск на карантин, – марна справа. Нехай допомагають кваліфіковані фахівці; іншим достатньо не заважати.

Марина Мойнихан, TK Media