Ексдепутатка Ірина Фаріон: мене ображає, що 30% жінок мають бути у виборчих політичних списках

Вона вважає, що фемінізм у такому гіпертрофованому варіанті, який зараз відбувається, не має у нас жодного природного коріння.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» українська політична та громадська діячка, народна депутатка Верховної Ради 2012–2014 років та членкиня ВО «Свобода» Ірина Фаріон розповіла про своє ставлення до Володимира Зеленського та Петра Порошенка, націоналістичну ідею та український фемінізм.

На вашу думку, хто з них більше благо, а хто менше зло для України: Порошенко чи Зеленський? 

На тему меншого зла це дуже класно сказав Стус: «Нема меншого і більшого зла».

Але якщо немає нічого третього…

Ні, третє завжди є. Просто будете дивитися і не будете бачити. Будете слухати, не будете чути, будете шукати для себе дивну аргументацію. 

А для вас це абсолютно тотожні якісь персоналії.

Для мене це абсолютно тотожні персоналії, що Порошенко, що Зеленський. 

За якою ознакою?

За ознакою світоглядною. 

Що не так? Головна вада.

Мінський формат.

Зеленський не в захваті від цього.

О, молодець, хлопчик. Мінський формат ОРДЛО, оживлення Медведчука, абсолютно програний інформаційний простір — це катастрофа. Паразитування на націоналістичній ідеї. 

А чому саме паразитування?

Тому що це перевдягання, це травестія: одягнутися у вишиванки — це не означає бути у вишиванках. Тому він і програв. Тому переміг Зеленський. Тому що він бреше. Тому народ пішов і назло, як підліток, пішов і проголосував за це, за цього блазня. Це нервовий зрив нації, який можна вмотивувати тією трагедією, яку нація пережила на Майдані.

І тим спохабленням цінностей, яке зробив Порошенко під час Майдану. Коли Верховна Рада голосує за постанову, за мою постанову 23 лютого 2014 року про присвоєння звання Героїв України полеглим Небесній сотні, і він, той, на букву «По», не підписує це впродовж року, бо це ж його прерогатива, президент дає звання Героїв. Рік він не підписує, і я розумію чому: тому що це Фаріон, а Фаріон — це «Свобода».

Він цього року не підписує, поки родичі Героїв Небесної сотні на Інститутській за рік не приходять і не вирвуть це від нього. І він тоді йде в адміністрацію, приходить до них і подає цей бланк.

Він не підписував, бо це була не його ініціатива?

Так, це була не його ініціатива, це раз. Друге, у нього було завдання максимально це нівелювати. І він це нівелював, він обвалив Майдан, він фарисействував, він обмовив, він зробив гірше, ніж можна собі уявити, це гірше, ніж Янукович. Бо Янукович — це зек, це все, це дно, це мінус у всьому. А це брехло.

Ви розумієте, коли я приходжу у Верховну Раду і йду до нього з шоколадкою, де написано російською мовою, бо закон Ківалова-Колісніченка, і я питаю його, для чого ви це робите, для чого ви втілюєте в життя закон Путіна? Це ж не закон Ківалова-Колісніченка, цей закон написали в Москві. А він дивиться мені в очі і каже: «Це не російською мовою написано, це українською».

Розумієте, є людина, яка в живі очі бреше. Це просто неосяжні речі. Тобто як діти вчаться за кордонами, один його син скаче в Лондоні «з рускоязичними». Далі, найстрашніше: ми збираємо підписи у Верховній Раді, щоб скасувати закон Ківалова-Колісніченка, тому що це той закон, який формує духовну ауру нації. Путін знав, як нищити державу.

Це ще від часів Макіавеллі, який каже: «Хочете завоювати якесь панство? Без входження в це панство зі своєю мовою ви це панство не завоюєте. Тому що мова — це спосіб мислення». Крапка. Далі, що ми робимо? Ми скасовуємо закон Ківалова-Колісніченка 23 лютого о 13-й годині, постанова В’ячеслава Кириленка. Дякую йому за це. А приписують це ніби мені.

Хоча була б моя постанова, але я від неї відмовилася. Ми проголосуємо той закон, і що робить Турчинов? Турчинов того закону не підписує. Що ми робимо далі, який наступний шлях? Наступний шлях — звернутися до Конституційного суду. Щоб звернутися до Конституційного суду, треба зібрати відповідну кількість підписів. Ну я йду, як у церкві з шапкою, збираю підписи.

Хто дає підписи: ну, вся наша фракція — зрозуміло, з «Батьківщини» значна кількість людей, «Удар» — жодного. Ми збираємо підписи, подаємо до Конституційного суду. Далі в Конституційному суді є представник Верховної Ради, є представник уряду, є представник президента. Представник президента жодного разу від 2014 року до 2018 не з’являється на судові засідання.

Це, здається, був тоді Князевич, якщо я не помиляюся?

Де?

У Конституційному суді.

Я не пам’ятаю. Він жодного разу не був. І весь час питали, чи ми проводимо без цього, так, проводимо. Бо навіть тепер, коли слухали мовні питання, обов’язково був представник президента. Тобто це була повна ігнорація того. Далі, коли вони ухвалюють мовний закон? Вони мовний закон ухвалюють у період між першим туром і другим туром виборів.

Це був його єдиний спосіб ще стрибнути на свою електоральну нішу, бо він уже все втрачав. І він ту електоральну нішу знайшов тільки у Львівській області і більше ніде. І ніколи він її вже не відтворить, тому що ми можемо нарікати, Сергію, на наших людей, але наші люди ненавидять фальш і лицемірство.

Вони можуть сприйняти все що завгодно, можуть голосувати за президента Януковича, ось він такий, можуть голосувати за того ж Зе, але вони не подарують фальшивості. А тут фальшивість була в зашкварі.

І останній нюанс: коли він приїжджає до Львова і Львів перекривають так, у мене склалося таке враження, що у Львові проголосили якусь ЛНР, ще одну республіку: все у військовій техніці. І він заходить під славень націоналістів: «Родились ми великої години», і збирає тусовку допущених до нього людей.

Це шок. Ще ніхто не приїжджав у такий спосіб до Львова. І це єдина територія, де він зібрав ці свої голоси. Тому що локалізація фарисейства там дуже висока. 

Скасування цього ганебного мовного закону Ківалова-Колісніченка, ви пам’ятаєте, які це були часи: 22-го щойно фактично ховали Героїв Небесної сотні, 23-го вже на сході в принципі відбувається так звана «руская вєсна», вона вже набрала обертів до цього часу.

І ухвалюється і скасовується закон, і одразу російські наративи летять на «неокрепшие мозги» мешканців сходу: дивіться, зараз там Фаріон зі своєю компанією ухвалили цей закон. На вашу думку, чи не було це трохи необачним з точки зору політики? 

Ні, абсолютно. Не існує, Сергію, поняття «з точки зору політики» і з точки зору іншої. Існує поняття тільки одне — «з точки зору правди і з точки зору сили нації». Це фундаментальні питання.

Ви визнаєте, що ви цією дією російські наративи, що «зараз вас тут російськомовних заженуть за плінтуси», трішечки посилили?

Ні. Я так не вважаю. Я вважаю, що російські наративи впливатимуть на нас доти, доки ми будемо на них зважати. Ось, наприклад, чого ви зважаєте: є таке правило, прізвище Петрів. У родовому відмінку правильно буде Петрова, а оскільки ми ще підключені до московського компаса, то ми тоді будемо казати, виходить, що він у називному відмінку Петров, а не Петрів. А я тоді їх питаю: а звідки ви знаєте, що у нього Петров? Тобто ми постійно себе з ними порівнюємо. 

Так. Мене взагалі дивує оце постійне підсвідоме опонування москалям. Оті наші ютубери, які там російською щось пояснюють. 

Це ментальна залежність. Це поразка. З якою мотивацією я йшла у Верховну Раду? Я абсолютно реалізована людина. Є, можливо, люди, які не реалізували себе в якійсь іншій сфері і пішли в політику, я ж реалізована людина, і не я прийшла в «Свободу», це сам Тягнибок сказав, це «Свобода» прийшла до мене. І «Свобода» наполягала, щоб я з ним йшла.

Я казала: «Хлопці, ви що, взагалі-то я хочу дисертацію писати і так далі». Але ми, успішні українці, маємо це робити, я не шкодую. Стус: «Нема меншого і більшого зла». Тому коли ми будемо весь час зав’язані на порівнянні з Росією, ми ніколи не станемо самостійними.

Основне завдання, яке я ставила перед собою як депутатка-мажоритарниця, яка йшла у 2012 році, перший пункт — скасувати закон Ківалова-Колісніченка. І я його виконала. Я це завдання виконала. Якщо Турчинов не підписав цієї постанови про скасування того закону, то я пішла далі, через Конституційний суд. 

Якби ви його не зробили, щось змінилося б? 

Звісно, що змінилося б. 

Я маю на увазі, щось змінилося на Сході? Дуже багато людей прив’язують саме скасування цього закону. Починають щемити російськомовних.

А хто такі російськомовні? Немає поняття «російськомовні». 

Ніколи не треба ставити питання людям на Сході, які висувають якісь претензії. 

Слухайте, я просто виконувала свою роботу, як людина, яка вважає, що без мови не існує нації. Це було моє завдання номер один, і я його виконала. 

Україна матріархальна чи патріархальна країна?

Ну є прислів’я: народ скаже як зав’яже, що жінка шия, куди поверне, туди і голова. Я стою на тих засадах, що чоловік і жінка мають змагатися в бажанні догодити один одному. Не протиборствувати.

Але в Україні є культ патріархату.

Ні, в Україні є культ матріархату. Жінка тримає три кути, а чоловік один. Ще один фразеологізм. Він же не просто так народився. За що воюють чоловіки, які йдуть на фронт, і коли вони воюють? Вони воюють тоді, коли мають тил. Коли цей тил треба захистити. Якщо в тилу біда і якщо жінка не може втримати ті три кути, не знаю, чи буде мотивація воювати. Бо ми воюємо за своїх дітей в першу чергу.

Є різна форма війни. Хтось воює на інформаційному фронті, хтось воює зі зброєю в руках, хтось воює українським підприємництвом. Але все, що ми робимо, ми робимо в першу чергу задля наших дітей, тому що немає більшого щастя, ніж діти. Але є ще більше щастя, це вже навіть не щастя, а чудо, це наші внуки.

І це тремтіння, яке ти відчуваєш, бачачи перед собою оце маленьке створіння, ти розумієш, що це останній дар у твоєму житті, який ти можеш бачити, тож ти максимально збираєшся, щоб зробити щось для цієї дитини. І щоб ця дитина не лишилася на тій землі. Бо коли ми кажемо «Слава Україні», то прославляй її. Чим? Ну, своїми ділами.

Отак, як той чоловік прославив (показує на портрет Сковороди). Він сказав: «Коли ти німець, то німечи, коли ти француз, то французуй, коли ти русин, то будь ним». Розумієте, ось вона ця націоцентричність у філософа, який найкраще знав Біблію і найкраще про неї сказав, що це найнадійніша пристань для кожного з нас і найрозбурханіше море.

Тобто коли перед тобою дурень, який сенс казати, що «ти дурень», а нижче фраза: «Коли перед тобою дурень, скажи йому, що він дурень, щоб він не думав, що ніхто не знає, що він дурень». Тобто думай. Ти маєш оцю суперечність. І він це розкішно показав.

Повертаючись до матріархату. Що в Україні загрожує жінці найбільше?

Вона сама. Найбільша загроза для кожного з нас — наші внутрішні поразки. Поразки на рівні мислення, поразки на рівні людей.

Це, так би мовити, суб’єктивна сторона, а з точки зору соціальної? Ну зараз існує купа різних рухів, зокрема феміністичного спрямування, які борються за те, щоб жінки були рівними, за те, щоб отримувати однакову зарплату, за те, щоб мати рівні права щодо умов праці, і таке інше.

Ви знаєте, для мене будь-яка боротьба не має статевого характеру. Я не вважаю, що чоловік бореться за щось інше, ніж жінка. Ось я сиджу перед вами як пані, скажемо так, я ніколи не відчувала за все своє політичне життя, хоч у політику я прийшла абсолютно несвідомо, що я мала якісь перешкоди.

І той фемінізм у такому гіпертрофованому варіанті, який зараз у нас відбувається, не має у нас жодного природного коріння. Тому що українська емансипація завжди мала дуже серйозне і класне підґрунтя, якого не мають теперішні рухи. І знаєте, яке це було підґрунтя? Найприродніше. Те, що жінка існує у своїй природі, і чоловік існує у своїй окремій природі, це найкраще, що може бути у світі.

Що ми все ж таки біологічно різні і ментально у нас також є специфіка. Так от, що є для мене основою будь-якого жіночого руху, і в Україні жіночий рух завжди з цією основою йшов, на відміну від того, що ми маємо зараз, я вважаю, що це збочення, — те, що ми маємо зараз, воно завжди мало націоналістичне підґрунтя.

Тобто жінка, я зараз назву тих жінок, вона завжди воювала за національну Україну, вона завжди воювала за національно-патріотичне виховання. Вона ніколи не воювала просто за якесь право реалізувати себе. Вона завжди в першу чергу була її величністю українкою.

Почнімо із Софії Окуневської. Софія Окуневська хотіла здобути освіту. В Австро-Угорській імперії вона не могла здобути медичної освіти. Вона поїхала вчитися до Швейцарії, закінчила там і повернулася в Україну. І несамовито вплинула на свою свояченицю Ольгу Кобилянську, щоб та писала не німецькою мовою, апелюючи до неї: «Ти русинка, чого ти пишеш?»

Розумієте, тобто наш фемінізм на межі XIX–XX століть мав українське обличчя. А яке обличчя має оце, я не знаю. Коли мені в закон прописують, що 30% жінок мають бути у виборчих політичних списках, мене це ображає. А чого 30%? Ну тоді ділимо порівну. Ми так будемо ділитися разом з чоловіками, ну не треба.

Як казав геніальний Донцов, заганяти нас у гетто чоловічих організацій і в гетто жіночих організацій. Ми нічого один без одного не зробимо. Ми можемо перестати агресувати один щодо одного? Ми можемо навчити себе любити один одного, віддаючи? Я чомусь із цим ніколи не мала проблем.

А якщо б у мене така проблема виникла, то, напевно, з тим чоловіком, який має комплекс перед жінкою. А навіщо себе так поводити, щоб він мав комплекс?

Сучасні українські феміністки беруть собі на прапори, на хоругви Кобилянську. 

Я думаю, що якби Кобилянська воскресла, вона була б у шоці від того, які феміністки беруть її на свій прапор. Кобилянська була дуже ніжна, дуже делікатна, вона дуже хотіла мати родину, вона все своє життя була закохана в одного чоловіка, вона була не гендерною, розумієте. Вона мала оту націоцентричну вертикаль. Вона одна з опор української класичної літератури.

То одне одному не заважає? 

Звичайно, так. Ну це 30% у списках, оце захисників і захисниць. 

Ну добре, чому в Україні досі не було жінки-президента і коли буде? У нас суспільство, на вашу думку, готове до цього? Чи сприйме жінку-президента?

Це цікаве запитання. Одна пані ледь не стала президентом. Я думаю, щоб вона не стала президентом, була задіяна тоді величезна машина, щоб її посунути. І посунули, так би мовити. Ну українці трошки такі хитруваті: начебто в хаті віддають повністю владу жінці, а коли вона хоче видертися на вершину, що це значить — хоче, коли вона реально внутрішньо готова до цього. Я не вмію дати відповідь на це запитання.

Тут радше це про недовіру до жіночих сил чи про якесь підсвідоме прагнення патерналізму? А патерналізм чомусь завжди асоціюється з чоловіками. Я маю на увазі політичний патерналізм. Тобто як було: прийде президент, чого боялися, коли були президентські вибори, був там Порошенко, але там свої недоліки, але це батько, він там щось розрулить, у такому плані. 

У нас вже один батько був, якому казали: «Батьку, я стараюсь».

Так, який там десь зараз розруляє під Москвою. 

Наше суспільство взагалі, чесно кажучи, обирає щось таке дуже дивне, проти чого потім починає інтенсивно боротися і врешті-решт рятує країну. Розумієте, в чому полягає парадоксальність української політики? Я згадую одного видатного українського діяча Адама Киселя, який у XVII столітті казав, що українці — це велика бестія без голови.

Що означає велика бестія без голови? Бестія — це тварина без голови, що це означає? Без голови. Провід у нас якийсь катастрофічний весь час, але сила наша полягає в тому, що тіло постійно рухається, бореться, змагається, виходить на майдани, потім наростить знову якусь дурну голову, потім знову ту голову відсікає і далі продовжує боротися. І от це бестія без голови.

Я б не розглядала це в протиборчому контексті, чоловік чи жінка. Навпаки, мені здається, що українське суспільство шукає цю жінку, яку воно хоче бачити в найвищих прошарках влади. Але я не хочу, щоб ця жінка була просто жінкою за квотою 30%.

Ви хочете, щоб це було в конкурентній боротьбі.

Я хочу, щоб це було конкурентно, я хочу, щоб це було природно, і я хочу, щоб це не шкодило нашій природі, жіночій природі і чоловічій природі. Щоб наші діти не страждали від того, що ніхто ніколи дитині не замінить материнства. І я разом із тим категорично проти того, коли хтось бажає жіночого щастя, я тоді питаю, що це таке?

Бо немає більшого щастя для чоловіка, на мою думку, ніж бути батьком, так само немає більшого щастя для жінки, ніж бути мамою. Тут не треба робити цього переакцентування. І не треба протиставляти. Знаєте, як казала перша жінка-офіцер у світі? Це взагалі фантастично, це була українка, це була Олена Степанів.

Коли вона пройшла Першу світову війну як Січовий стрілець, тепер би ці гендерні обізвали її стрільчинею, то що вона потім написала у своїх спогадах? Вона написала: «Я не вважаю, що жінка має воювати». Якщо вона була першою жінкою-офіцером у світі, то сьогодні у нас, здається, понад 1000 жінок. 

У нас? 30 000 — 15%, здається. 

15%. Тобто, пройшовши крізь усе пекло війни, пройшовши крізь репресії, скільки вона там відсиділа, щонайменше років 10. 

Вона, здається, у 1978 році померла. 

Так. Вона зробила такий висновок, очевидно, на чомусь базуючись. Фізіологія жінки все ж таки інша, ніж фізіологія чоловіка. Сам бронежилет носити на 50 кілограмах своїх — це трошки складно. І зброя, яка важить. Можливо, є жінки, які важать 70, але я якось так вважаю, що жінка — це все ж таки таке створіння, яке має мати адекватну сферу самореалізації. Я не заперечую і з пієтетом ставлюся до тих жінок, які воюють, але у нас є також і інші фронти. 

Я згоден. Я дуже поважаю тих жінок, які воюють. Я багатьох з них знаю. Зокрема, у мене була і Олена Білозерська. Але от якщо взяти так суто наочно, я б не хотів, щоб це було. 

Я також так на це дивлюся. У мене росте двоє онуків, і я бачу, як моя донька віддається тому процесу виховання. І от уявіть собі: вона йде до війська воювати, і хто має виховувати тих дітей? Чоловік її? Я маю виховувати? Так не має бути.

Військова праця в умовах війни і військова праця — це ж просто різні речі. 

Так. Але тут має бути, напевно, якщо тебе рве до того, якщо ти покликана. Крім Олени Степанів була і Галечко, здається, прізвище її, і інші. Я, до речі, хочу про них зробити окремі студії. І була Марія Бачинська, яка належала до Січової чоти. Це був феномен у світовій історії, коли жінки пішли в Січове стрілецтво. І чоловіки-стрільці були категорично проти того, щоб Олена Степанів пішла воювати, вона мусила підстригтися під хлопця. Вона була перша, але вона зробила такий висновок.