Кіра Рудик, партія «Голос»: «Політика навчила мене багатьом стрьомним речам...»

Про новий склад Верховної Ради, майбутні вибори в столиці та виступи Святослава Вакарчука.

Кіра Рудик — третій номер у списку партії «Голос». Для неї робота у Верховній Раді IX скликання є першим політичним досвідом. До цього 34-річна випускниця Києво-Могилянської академії зосереджувала свої зусилля на ІТ-секторі. Зокрема, обіймала посаду головного операційного директора українського філіалу компанії Ring — тієї самої компанії, яку взимку 2018 року за мільярд доларів придбав інтернет-гігант Amazon.

У новому парламенті Кіра Рудик обіймає посаду заступниці голови комітету з питань цифрової політики та очолює київське відділення партії «Голос». Ми зустрічаємося з парламентаркою, щоб поговорити про «Голос» у Верховній Раді та з'ясувати, навіщо Святослав Вакарчук продовжує виступати на корпоративах і кого висуватиме кандидатом на посаду мера столиці.

Інтерв'ю записується на шостому поверсі Pinchuk Art Centre у закладі One Love Coffee. «Можете написати, що ми беремо інтерв'ю в закладі Віктора Пінчука»,  — жартує під час зустрічі Кіра (у журналістських і політичних колах партію «Голос» нерідко пов'язують з олігархом Віктором Пінчуком). Ми обіцяємо так і зробити.

— Ви є народною депутаткою вже п'ять місяців. Думаю, це достатній термін для того, щоб зробити перші висновки. З ким вам сьогодні найлегше працювати у Верховній Раді?

— З професіоналами.

— Ви маєте на увазі лише фракцію «Голос»?

— Не лише. Я говорю про людей, які, незалежно від політичних переконань, є професіоналами своєї справи. Знаю, що це не та відповідь, яку ви хочете почути. Але це дійсно так. Досвід і експертиза, конструктивність і прагматичний підхід — це не такі вже поширені характеристики для вітчизняного політикуму.

— Можете назвати конкретний приклад  —  з ким вам легко працюється серед представників інших парламентських фракцій?

— Наприклад, Єгор Чернєв зі «Слуги народу». З ним ми працюємо в спільних робочих групах з оподаткування в ІТ-галузі, а також зі створення територій британського права. Це Олексій Жмеренецький зі «Слуги народу», який займається блокчейном. З ним, щоправда, я не у всьому згодна, але ми розуміємо один одного і говоримо «однією мовою». З Юлією Овчинніковою з тієї ж партії «Слуга народу» триває взаємодія за лінією захисту прав людини. Це і питання заборони хутрових ферм, і проєкти захисту бездомних тварин.

— А чи є приклади партнерства і взаєморозуміння з представниками «Європейської солідарності» чи ОПЗЖ?

— З представниками ОПЗЖ я практично не перетинаюся. Якщо не рахувати того моменту, коли ми написали ПТН-ПНХ помадами…

— Помадами?

— Це була невелика сутичка у Верховній Раді. Вони принесли і вивісили на трибуні щось на кшталт банера з написом «Стоп цензурі». А ми на ньому написали ПТН-ПНХ. Адже досить дивно чути від представників саме цієї політичної сили щось про цензуру.

— Ви натякаєте на телеканали Медведчука?

— Зокрема. І наша реакція на подібну «дичину» цілком виправдана. Тому ми й зробили такий напис буквально тим, що було під рукою. А наші опоненти у відповідь назвали нас поганими жінками…

— Як я розумію, фракція «Голос» солідарна зі «Слугою народу» в тому, щоб не відправляти своїх представників на телеканали холдингу Медведчука?

— Ми не бачимо в цьому жодного сенсу. Навіть якщо піти туди, представника партії виставлять у максимально непривабливому світлі. Незалежно від того, що саме він говоритиме і яку позицію донесе до аудиторії. Тобто будь-які виступи на таких майданчиках — це погана ідея з усіх боків.

— Повернемося до вашої політичної кар'єри. Ще буквально рік тому політики у вашому житті практично не було. Чи були якісь думки і плани щодо цього?

— Звичайно, ні. Рік тому я займалася бізнесом і мала чітку стратегію розвитку тієї справи, якою займалася. Політики в ній не було. І зараз я вже розумію, що це два абсолютно різні світи. Розповім показову історію. Як люди з діловим мисленням, у перші місяці роботи нового парламенту ми прагнули зберігати високу ефективність роботи і максимальні темпи ухвалення рішень. Це стосувалося багатьох «новачків» у політиці. Особливо моїх колег з комітету. Було зрозуміло, що необхідно підтримувати «турборежим», працювати з партійними завданнями, ходити в ефіри, готувати документи, бігти з засідання на засідання.

Але, окрім нас, у тому ж комітеті працювали представники старих партій і політичних сил. І в якийсь момент вони зайшли на засідання комітету. Побачили, наскільки всі ми «заряджені» швидко голосувати і ухвалювати рішення. І один із них каже: «Доброго дня. Оголошую засідання комітету відкритим. Пропоную присвятити засідання нашим хлопцям, які зараз воюють на сході». Причому вимовляє це максимально повільно, з почуттям, толком і розстановкою. Ніби і незручно суперечити такій ініціативі. Тому ми не заперечуємо. Але на цьому справа не закінчується. Депутат пропонує вшанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Ми далі сидимо. Час іде. І в цьому театрі абсурду вже не розумієш, що взагалі відбувається. І таких дрібниць, які вибивають нормальну адекватну людину з рівноваги і робочого стану, дуже багато. Мене часто запитують, чому мене навчила політика. Сьогодні я вже сміливо відповідаю: «Політика навчила мене багатьом стрьомним речам, дуже стрьомним».

— Озираючись назад, тобто навіть на цей минулий рік, про який ми говорили, ви шкодуєте, що пішли в політику?

— Ні, поки що ні. Хоча це рішення далося мені нелегко. У момент, коли Святослав Вакарчук запропонував мені йти до парламенту разом з «Голосом», я на своїй посаді відповідала за життя і благополуччя тисяч людей — тих, хто працював у компанії, побудованій мною в Україні практично з нуля. І наступника, який міг би мене замінити на посаді головного операційного директора, я не встигла «виховати». Тому рішення йти в політику стосувалося не лише моєї особистої кар'єри чи амбіцій, а й питання виживання бізнесу.

— Якщо говорити про результати, то наскільки серйозним обмеженням для реалізації програми «Голосу» є мала чисельність вашої команди у Верховній Раді?

— Ситуацію слід розглядати з двох точок зору. По-перше, яким чином в умовах обмежених ресурсів взагалі можна щось зробити. По-друге, чи справді вони настільки обмежені (ймовірно, ми не бачимо додаткових можливостей).

В умовах обмежених ресурсів ми можемо продовжувати переконувати колег у своїй правоті на основі власних експертних висновків і компетенцій. А можливості можна «черпати», працюючи з великими фракціями — з тими ж «Слугами народу» — над спільними законопроєктами в тих напрямках, де є консенсус. Взяти той самий документ щодо боротьби з «маски-шоу» в ІТ-галузі, підготовлений у партнерстві з Єгором Черневим. У нього є всі шанси бути проголосованим. Так само можна сказати і про законопроєкти щодо бездомних тварин, і про багато інших важливих документів. А ще є цікавий напрямок, що стосується «проштовхування» своїх ідей і позицій через поправки… Проблема не в інструментарії, який дозволяє нам досягти своїх цілей. Проблема в тому, що команда з 20 людей має оперативно опрацьовувати величезні обсяги інформації, тому навантаження на кожну «бойову одиницю» досить високе.

— Чи справляється «Голос» з таким навантаженням, якщо в експертному середовищі вас досить часто критикують за певну безпорадність…

— Мене така критика щиро забавляє. Ви самі сказали, що в парламенті нас усього 20 людей. Наші можливості обмежені публічними виступами, спробами якихось локальних домовленостей з монобільшістю, щоб певні наші ініціативи потрапляли до залу. Плюс робота з громадськістю, якій ми даємо досить чітку експертизу щодо важливих законопроєктів, спираючись на власні знання і компетенції. Звісно, завжди лишається варіант добитися свого, заблокувавши трибуну. Але, впевнена, це не те, чого від нас чекають наші виборці. Ми обіцяли їм конструктив. Ним і займаємося.

— Але як ви доносите свою позицію до громадськості, якщо «Голос» є однією з найбільш «тихих» партій нинішнього скликання? Вас в інформаційному порядку денному значно менше, ніж тієї ж «Європейської солідарності» чи ОПЗЖ.

— Можу заперечити. У нашій команді немає власників жодного з телеканалів. Тому цілком логічно, що наша присутність в інформаційному полі важко порівнянна з «Європейською солідарністю» чи ОПЗЖ. Додайте до цього ще й нашу нездатність робити телепрограми рейтинговими на скандалах, бійках, биттю себе тапком у груди з криками «Злочинна влада душить бізнес!». Ми не кричимо і не займаємося дешевим популізмом. Це взагалі не наше. Можливо, поява сили, подібної до «Голосу», свідчить про дорослішання українського політикуму. І з роками адекватності й ефективності під куполом буде дедалі більше.

— Що на сьогодні ще заважає вам у повній мірі виконувати свої зобов'язання перед виборцями?

— Мабуть, надмірна залежність представників інших політичних сил від так званої «лінії партії». Навіть добра ідея і чудовий законопроєкт можуть забуксувати через те, що людям велено голосувати певним чином. Навіть адекватні парламентарі інколи зізнаються мені, що підтримали або не підтримали документ через наявні партійні зобов'язання. Мовляв, не дуже розбираюся в цьому питанні, але нам сказали, тому я проголосував; погоджуюсь, що цей закон, можливо, не ідеальний, але ми от так проголосували. І це зовсім погано.

— Чи стосується це тих проєктів, які ви просуваєте в межах роботи комітету з цифрової політики? І чи загалом його діяльність відповідає вашим первинним очікуванням?

— Не зовсім. Насамперед нинішній функціонал комітету відрізняється від моїх уявлень про те, чим він мав би займатися насправді. Ходу моїх думок був таким. Існує аграрна галузь, вона приносить країні багато грошей. Тому цю галузь винесли під управління окремого спеціального міністерства. Останнім часом ІТ-галузь за обсягами експортної виручки стала другою індустрією в усій вітчизняній економіці. Логічно припустити, що окремий парламентський комітет — за аналогією з аграрним міністерством — мав би зосередити свої зусилля на розвитку ІТ. Поставити, наприклад, завдання наростити нашу індустрію втричі за п'ять років.

Однак з'ясувалося, що цифровий комітет не займається і не може займатися виключно ІТ-сферою. На ньому і цифрові технології, і радіочастоти, і телекомунікації, і заявлена урядом діджиталізація. ІТ — це маленька частина всього цього. І навіть не найпріоритетніша. Адже за іншими напрямками накопичено колосальні обсяги нерозв'язаних проблем.

Наприклад, ті самі радіочастоти. Це такий самий цінний і обмежений ресурс держави, як люди чи земля. Поки людство не зробило прориву в технологіях, ми маємо обмежену кількість радіочастот. Держава їх контролює і розподіляє. А попит тим часом постійно зростає. Майже всі частоти вже розпродано. Відповідно влада має повернути ті, які не використовуються, встановити ціни і тарифи, що відповідають ринку. Врахувати, що в умовах війни йдеться і про питання безпеки передавання інформації. Продумати наперед завдання, пов'язані з впровадженням 5G у якомусь видимому майбутньому. І ще безліч дрібних деталей. Але всі вони надзвичайно важливі. Навіть для цього одного напрямку може бути виділено цілий комітет.

— Хотілося б також поговорити про вашу роботу як куратора київського відділення партії «Голос». На вашій сторінці у Facebook останнім часом дедалі більше піднімається саме локальна проблематика — Укрбуд, Шулявський шляхопровід, генплан Києва… Готуєтеся до мерських виборів?

— Ні. Я не готуюся до мерських виборів, я просто очолюю наше партійне відділення в столиці. Чому? Тому що, повторюся, нас усього 20 парламентарів. Ресурс дуже обмежений. За кожним закріплено певні регіони, в яких відбувається розвиток партійних осередків. Мені «дістався» Київ. І це дуже цікавий напрямок моєї політичної діяльності. Партійне будівництво дуже схоже на стартап. А з такими речами я вмію працювати.

— Можна говорити про амбіції стати столичним градоначальником?

— Нещодавно до мене дійшли чутки,ніби мою кандидатуру розглядали на посаду голови КМДА. При цьому чутки не уточнюють: хто розглядав, де розглядав і коли розглядав… Для себе я не виключаю жодних можливостей. Якщо десь мій досвід, знання і вміння працюватимуть на спільне благо, то я готова задіяти всі ресурси. Але насправді тема кандидатів для нашої партії — це ще не закрите питання.

— У зв'язку з цим було б дуже цікаво дізнатися про позицію «Голосу» щодо закону «Про столицю».

— Там є як загалом позитивні речі, так і категорично шкідливі, навіть антиконституційні (щодо так званих префектів у документі абсолютне «не ок»). Тому позиція «Голосу» максимально корелює з висновками більшості експертів про недопустимість його ухвалення в існуючому вигляді. Але тут ми стикаємося з головною проблемою. Цей «існуючий вигляд» ніхто не бачив на очі. До проєкту було понад тисячу поправок. І авторам довелося буквально по шматочках збирати документ. Незрозуміло, до чого вони його зрештою «дозбирали».

— Давайте поговоримо про завдання глобального рівня. Перед зустріччю президента України Володимира Зеленського з лідерами «нормандської четвірки» в Парижі партія «Голос» закликала до повного виходу нашої країни з Мінських домовленостей (як плану, що не веде до вирішення конфлікту). На думку окремих експертів, партія вирішила скористатися ситуацією і «хайпонути» на темі…

— Це помилкова думка. Як можна «хайпувати» на темі, яка є найболючішою для всіх свідомих українців уже понад п'ять років? Ми чи не з перших днів у парламенті достатньо багато про це говорили. І позиція «Голосу» повністю пояснює наше раціональне бачення ситуації. А ситуація в тому, що існує опонент — країна, з якою немає сенсу домовлятися, адже жодних домовленостей вона не дотримується. Ніхто — в тому числі переговірники нормандського формату — не має способів змусити цього опонента виконувати свої зобов'язання. І навіть санкції не змінюють становища справ. За роки, які Росія вже прожила у стані санкційного тиску, суттєвих зрушень ми не побачили. Зберігаючи «Мінськ» та інші існуючі на сьогодні формати, ми просто підтримуємо статус-кво, тобто даємо можливість Росії далі окуповувати наші території.

— Експерти кажуть, що наш вихід з нормандського формату чи з Мінських домовленостей призведе до несхвалення з боку західних партнерів. Можливий конфлікт у відносинах із Заходом — нормальна ціна для України?

— З боку західних партнерів Україна вже давно перестала бути пріоритетом. І зараз вони вже роблять те, що їм зручніше. Або те, що не вимагає від них жодних додаткових рухів. Ситуація в Європі за ці роки змінилася. Ми отримуємо значно меншу підтримку від наших партнерів. Згадайте навіть останню зустріч. Здавалося, що всі чотири лідери були на різних перемовинах. Вони ніби поспілкувалися, а потім вийшли і говорили про абсолютно різні речі — ті, які були вигідні для локальних внутрішніх аудиторій. Ми маємо думати про альтернативу Мінському процесу. Нам потрібен новий план. Зокрема розроблений за участю парламенту.

— Раз ми вже заговорили про хайп, то не можу проігнорувати питання про позицію партії «Голос» щодо земельної реформи. Ви не підтримали відповідний законопроєкт, чим розчарували чималу частину ваших симпатиків. Чому?

— Документ навіть у першому читанні був суцільною дурістю. Зараз, під час підготовки до другого читання, ми уважно стежимо за змінами законопроєкту. А їх там тисячі. Відповідно потрібно уважно аналізувати, що ж ми отримаємо на виході. Поки що це ініціатива, яка не відповідає тим обіцянкам, з якими спочатку виходила до людей влада. І у виграші залишаються не фермери, яким навіть не передбачили адекватних кредитних рішень, а великі корпорації. У такому вигляді ми земельну реформу підтримувати не будемо. Наша країна вже пережила приватизацію 90-х, коли хотіли «як краще», а вийшло «як завжди». Ми маємо не допустити такої ж ситуації із землею.

— Наприкінці нашої розмови варто повернутися до питань, які нам надсилали читачі з Facebook. Знаючи, що ми будемо спілкуватися з представниками партії «Голос», вони цікавилися відсутністю парламентської активності саме з боку Святослава Вакарчука. Чому він не очолив фракцію «Голос»?

— Як я вам казала, у нас серйозно обмежені ресурси. Кожен має бути «і жнець, і швець, і на дуді грець»… Тобто ти пишеш закони, читаєш документи, виступаєш з трибуни, працюєш у комітетах, відповідаєш за регіональне розширення партії, ходиш в ефіри тощо. Робота керівника фракції — це дуже менеджерська робота, що передбачає виснажливу працю, нескінченні наради, побудову команди тощо. А під вечір тобі ще й кажуть: «Ой, ми будемо голосувати за це, ось вам остання версія, поширте серед своїх товаришів…». Не дивно, що в умовах обмежених ресурсів ми довірили цю функцію найбільш відповідній кандидатурі. Святослав Вакарчук є радше нашим рупором, адвокатом нашої програми і головним медійним спікером «Голосу». Ну, і він — голова партії, звісно.

— Тобто Вакарчук не підходить на роль менеджера?

— Ні, це не те, що я сказала. Я сказала, що ми зараз намагаємося розподілити роботу, поставити на кожну позицію оптимальну одиницю нашого нечисельного колективу. І тому Святослав займається донесенням нашої позиції, а Сергій Рахманінов виконує менеджерські функції. І тим самим, до речі, дозволяє Вакарчуку не «потонути» в кількості операційки.

— Що можете сказати щодо виступів Вакарчука на корпоративних заходах (зокрема й на нещодавньому гучному скандалі з виступом у Мінську)?

— Ми не беремо гроші ні в кого, ні в одного з олігархів. Ми не отримуємо дивних «додаткових» зарплат у конвертах. Тому в нас немає і не може бути інших ресурсів, окрім як самим заробляти гроші. Причому робити це тими способами, які не суперечать букві і духу закону.

Володимир Коваль, TK Media