Козак займеться Україною: чому Москва прибирає Суркова і що це означає для Києва?

Глобальних поступок з боку Росії чекати не варто.

25 січня 2020 року російські ЗМІ повідомили про відхід з посади Владислава Суркова. Сурков був негласним куратором визнаних республік (і всього українського напряму) з боку Росії. Про це у своєму Telegram-каналі повідомив відомий у РФ політолог, прямо афілійований із Сурковим, Олексій Чесноков.

На момент публікації відставка офіційно не прийнята, відповідного указу президента Росії немає. Водночас Чесноков ще раз підтвердив, що відхід Суркова з посади вирішено і оскарженню він не підлягає. Що стосується офіційної частини, то її оприлюднять найближчим часом.

Озвучена Сурковим через Чеснокова причина відставки — «зміна курсу щодо України». А за день до цього Путін призначив колишнього віцепрем'єр-міністра РФ Дмитра Козака (на своїй посаді опікувався Кримом у 2014 році та економічним блоком «ДНР-ЛНР») на посаду заступника керівника адміністрації президента. З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що в РФ відбулася «рокіровка» щодо українського напряму, і тепер його куруватиме Козак, а Сурков займе якусь іншу посаду.

На відміну від Суркова, Козак відомий більш компромісною (але, парадоксально, не менш жорсткою) позицією щодо українського питання. Його відмінна риса — вміння швидко домовлятися у складних кейсах. Зняття Суркова та призначення Козака породило чимало обговорень. Багато політологів, журналістів і експертів висловлювали припущення, що це означає швидку зміну лінії Кремля щодо України, мало не до глобальних поступок і відмови від «республік». Але чи так це насправді?

Хто такий Владислав Сурков

Сурков є однією з найвідоміших і найдовговічніших фігур у російській політиці. Він починав свою управлінську кар'єру ще в 1999 році з роботи в адміністрації президента. Досвідчений політтехнолог і чиновник топ-рівня, Сурков відомий як один із теоретиків та ідеологів сучасної російської держави та її зовнішньої політики. На відміну від багатьох інших колег, Сурков ніколи не був простим виконавцем ухвалених рішень. Він працював зі смислами та ідеями, формуючи і задаючи порядок денний у РФ.

Саме Сурков є архітектором сучасної політичної моделі Росії, яку можна визначити як «керована демократія» або «путінізм» (за термінологією самого Суркова). Цікавий факт: свою бізнес-діяльність майбутній радник президента РФ починав у 1987 році у свого майбутнього конкурента та опонента Михайла Ходорковського.

Він очолював рекламний відділ Центру міжгалузевих науково-технічних програм «Фонду молодіжної ініціативи», а у 90-х працював у компанії Ходорковського «Менатеп». Це не завадило згодом опосередковано зіграти проти свого колишнього начальника (придумана Сурковим технологія з партією «Родина», яка значно послабила вплив КПРФ, одним із основних спонсорів якої був Ходорковський).

Попри загальний «патронаж» українського напряму, у «ДНР-ЛНР» Сурков займався переважно політичними процесами та ідеологією. Також свого часу Сурков був спецпредставником РФ щодо України, подібно до Курта Волкера, який обіймав аналогічну посаду з боку США. Помічник російського президента вважався одним із ключових людей щодо «Мінська-2» і був відомий як прихильник абсолютної безкомпромісності у питанні виконання Україною домовленостей, що нерідко створювало конфліктні ситуації в межах переговорного процесу.

Чому він залишає свою посаду

Існує кілька версій, чому чиновник залишає українське направлення: від внутрішньої боротьби до спроби замилити очі з боку Росії — що насправді згодом ніхто нікуди не піде. Однак, мабуть, найголовнішим припущенням у вітчизняному медіасередовищі є швидка зміна політики Москви щодо Донбасу.

По-перше, для цього немає передумов (економічних, політичних, соціальних та інших), отже Росії і не потрібно щось глобально змінювати.

По-друге, Росія, на відміну від України, має набагато більше ресурсів (зокрема часу) та запасу інституційної міцності.

По-третє, Росія займається державним плануванням щонайменше на середню, а то й на довгострокову перспективу, чого явно не скажеш про Україну. На практиці це означає далекосяжну «гру» північно-східного сусіда на 10-15 років уперед. Наша країна навряд чи може похвалитися такими горизонтами планування.

По-четверте, Україна є об'єктом, а не суб'єктом геополітичного протистояння, і РФ поки не має наміру відмовлятися від використання нашої країни як інструмента цього протистояння.

По-п'яте, «республіки» вже достатньо інтегровані в РФ, щоб робити розворот на 180 градусів, а у разі відмови від них (прояви слабкості) на Росію почнуть тиснути далі — наприклад, щодо Криму.

Найімовірніше, причиною відходу Суркова стала його банальна невідповідність займаній посаді та пов'язана з «хитким кріслом» апаратна боротьба всередині адміністрації президента. Справа в тому, що політику Росії щодо України (яку куратував Сурков) навряд чи можна назвати успішною. Програма-мінімум (внутрішня нестабільність, ускладнення євроатлантичної інтеграції, системна криза) виконана, та й то з застереженнями.

А от іти на серйозні поступки в контексті Мінських угод або зміни політики щодо РФ Київ відмовляється, ситуація в «республіках» дуже складна через корупцію, бідність, безперспективність, туманне майбутнє зруйнованого війною регіону та майже гуманітарну катастрофу, а дії Росії з інтеграції цих територій поки не дають очікуваного ефекту.

Водночас проросійська ідея в Україні практично повністю маргіналізована. Єдина публічна умовно проросійська партія ОПЗЖ загрузла в скандалах і не користується великою популярністю, формально будучи другою партією в країні, а новий проросійський проєкт, за інформацією Telegram-каналів, пов'язаних з Андрієм Богданом та Кирилом Тимошенком, лише на стадії підготовки і явно «не встигає» до найближчих виборів.

Технологія soft power («м'яка сила» — вплив через ЛОМи, культурні ініціативи, фонди) Росією в Україні хоч і частково використовується, але цього явно недостатньо для серйозної зміни громадської думки та політичної кон'юнктури.

Усе це змушує резюмувати, що зі своїм завданням у межах українського напряму Сурков банально не впорався. Саме це і стало головною причиною його відставки та заміни на Дмитра Козака.

Хто такий Козак і чого від нього варто очікувати Україні

Чутки про те, що Суркова може замінити Козак, з'явилися ще у 2019 році, коли вибори виграв чинний президент Володимир Зеленський. Цю тезу поширювала низка великих російських Telegram-каналів (серед яких і «Незыгарь», який традиційно пов'язують з однією з «веж Кремля»).

Однак тоді інформація залишилася лише на рівні чуток, і помічник російського лідера свою посаду зберіг. Водночас, як згодом з'ясувалося, фактично Сурков поступово згортав роботу за українським напрямом уже з січня 2018 року — імовірно, усвідомлюючи повний глухий кут російсько-українських відносин, який став очевидним навіть найзавзятішим скептикам уже у 2017-2018 роках.

Російські видання з посиланням на джерела в апараті президента повідомляють більше: після поразки Порошенка колишній куратор українського напряму взагалі згорнув будь-яку роботу щодо нашої країни. Відтоді всі ініціативи виходили або від Віктора Медведчука, або від помічника президента України Андрія Єрмака та тоді ще заступника голови уряду РФ Дмитра Козака.

Комунікація, що склалася між Єрмаком і Козаком (який, за іронією долі, має суто українське прізвище та сам є етнічним українцем — уродженцем Кіровоградської області), заслуговує окремої уваги. Рівень їхніх взаємин на порядок вищий, ніж був у Єрмака з Сурковим (про що заявляли обидва).

Сам Козак, як і його попередник, перебуває на державній службі з 1999 року. Так само, як і Сурков, він проходив військову службу в спецназі ГРУ. За часів своєї роботи Козак займався питаннями врегулювання на Північному Кавказі, а також куратував Олімпіаду-2014 у Сочі. Сьогодні Козак, як і Сурков, є одним із ключових гравців у російській владній архітектурі та оточенні президента Путіна.

Тим не менш, є кілька важливих відмінностей між «старим» і «новим» куратором РФ щодо України. Дмитро Козак, на відміну від попередника, який звик оперувати глобальними ідеями та геополітичними концепціями, мислить радше в дусі «реальної політики» тут і зараз. Він керується насамперед економічними та прагматичними, а не ідеологічними інтересами щодо своєї країни. Попри жорсткий, навіть грубий стиль переговорів, він водночас відомий як людина, здатна на швидке вирішення складних кейсів і на інколи навіть здавалося б немислимі компроміси.

Хрестоматійний приклад: саме Козак навесні-влітку 2019 року зміг забезпечити ситуативний альянс і баланс інтересів США, ЄС і РФ у Молдові, що призвело до тотального розгрому національної олігархії в особі великого бізнесмена та фактичного правителя країни Володимира Плахотнюка. Також Козак досяг серйозного зміцнення позицій президента Молдови Ігоря Додона, який вважається проросійським, та раніше виконував у державі суто декоративні функції.

На момент закінчення каденції Порошенка російська політика щодо України зайшла в очевидний глухий кут. З приходом Зеленського до влади почалася «холодна відлига» і обережне розморожування контактів. Сьогоднішня ситуація потребує нових підходів, які, вважають у Кремлі, зможе реалізувати Козак.

Як уже згадувалося, стратегічна лінія РФ щодо України залишиться незмінною. Однак низку тактичних поступок і кроків «на місцях» сьогодні можна однозначно прогнозувати.

По-перше, це розрядка гуманітарної ситуації у вигляді подальших обмінів, зниження «мови ненависті» та агресивної риторики на рівні держави і ЗМІ, продовження спроб розведення військ і відкриття нових пунктів пропуску на лінії розмежування — тобто все те, що і так відбувається останні пів року.

По-друге, щодо «Мінська-2» також варто очікувати кроків назустріч. Відмовитися від «мінського формату» на даний момент не можна, але його можна розширити, доповнити, прописати низку пунктів детальніше і компромісніше для сторін.

По-третє, триватимуть активні переговори між Україною і РФ (публічні та непублічні). Найімовірніше, відбудеться Нормандська зустріч.

По-четверте, можна очікувати й інших компромісів від РФ: наприклад, допуск на кордон сил ОБСЄ або заміну керівників «республік» на абсолютно нейтральних людей (малоймовірно).

Для РФ важливо показати (насамперед внутрішній аудиторії), що вона «своїх не здає» і йде до кінця, але водночас є домовленоздатною і відкритою до компромісу державою.

Україні (насамперед Зеленському) важливо зберегти образ миротворця та комунікатора, але не допускаючи «капітуляції».

Однак стратегічну лінію щодо одна одної обидві держави поки що змінювати не мають наміру, попри те, що РФ має набагато більше ресурсів, сил і досвіду для продовження своєї політики, на відміну від нашої країни. Різниця і в підходах: Єрмак заявляв про прихильність до «експрес-дипломатії», тоді як Козак, хоч і здатний вирішувати питання оперативно, все ж є суб'єктом російської політики, яка вміє грати на довгій дистанції.

Хто кого переграє і чи знайдуть сторони компроміс — покаже найближчий час.