«Люди, у яких є гідність, ображені на Зеленського. Йому варто було вибачитися». Інтерв’ю з Ірмою Вітовською

Про «Мої думки тихі», різницю між Зеленським та Голобородько, підтримку Порошенка та національність Медведчука.

Новим гостем програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» стала українська актриса та продюсерка Ірма Вітовська, виконавиця однієї з головних ролей у стрічці «Мої думки тихі».

«Антиподи» — авторська програма журналіста Сергія Іванова, колишнього ведучого політичного ток-шоу «Право на владу» на телеканалі «1+1».

В рамках партнерського проєкту TK Media та телеканалу «Ісландія» публікуємо текстову версію розмови.

— Який головний сенс фільму «Мої думки тихі» для вас?

— Я погоджуюся з Антоніо [Лукічем], що фільм про те, чи ми віримо, що в нашому житті може статися диво. Він дає середньовічну сцену з монахами на початку картини як метафору, яка потім не йде в кіно. Сцена починається на недобудованій церкві, яку вони будують, і беруть реліквію — щоб церква освятилася, на той час треба було мати реліквію. І закінчується в храмі, в який приходить наш герой.

Тут між двох берегів наш крижень — між Батьківщиною і тією мрією про диво, яке, він думає, все змінить. А де це диво? Виявляється, воно тут. І пуповина материнська — його власної мами — це така пуповина між Батьківщиною, між мамою і так само між його минулим, дитинством і сьогоднішнім дорослішанням.

Я дуже люблю картини, дуже люблю твори, які дають багато відкритих питань для роздумів. Незважаючи на те, що це дебют досить молодої людини, але досить дорослої всередині, у своїй голівці, у своєму спогляданні життя, людей, філософії — думаю, нам вдалося. Мені здається, тут теж важлива відповідь — хто може розповісти історію в нашій країні.

— Чому люди мають подивитися цю стрічку? Я зараз для себе визначився, що порадив би своїм землякам з Донбасу: тому що я людина, яка внаслідок певних обставин — державної політики і таке інше — тривалий час була відірвана від своєї Батьківщини і ставилася до неї приблизно так само, як головний герой вашої стрічки до своєї мами. Але зрештою все стало на свої місця в певний період — той самий янгольський натяк, я його почула, побачила, зрозуміла. Не можу сказати, що це було просто, це було боляче, але мене це повернуло на правильний шлях. 

А чому всі українці мусять подивитися цю стрічку?

— Думаю, що вона дуже чесна. У нас комедія стала певним шаблоном, таким атракціоном, фільмом, який розважає, дає гарний настрій. Вони змагалися в якості, їх було дуже багато на ринку, їх виходило достатньо, і вони успішні. У глядача українські комедії закріпилися саме в такій колії. І от тут ми спробували трішки змінити враження, що комедії лише розважають. Власне, і презентуємо себе як комедію, хоча я погоджуюся, що тут і трагікомедія, і лірична драма з елементами комедії. Для мене комедія — це найскладніший жанр, тому що змусити людину з різних соціальних верств сміятися — і сміятися з речей абсурдних, не лобових, коли герої не провокують гегів, а коли ситуація складається. 

— Тобто коли штани не падають?

— Так. Я називаю «від торта в обличчя» — на початку сторіччя були чорно-білі картини, торт в обличчя — і весь зал сміється. Хоча «торт» же буває різний — є так, що його дійсно гарно кидають — і я сміюся. Це що стосується творчості.

Щодо меседжу, то я, як громадянка, радила б українцям підтримувати кіно, яке сформувало імідж держави в якийсь момент. Фільм отримав Кришталевий глобус. Фестивалів категорії «А» всього 15 у світі. На 14 з них Україна вже була представлена за цей довгий час українського ренесансу в кіно. З 2015 року держава почала вкладати гроші в кіно — і ми бачимо цей результат. З деяких фестивалів Україна привезла дуже престижні нагороди — наприклад, «Атлантида» взяла «венеціанського лева». 

І цей хлопчик (Антоніо Лукіч) отримав спеціальний приз журі — Кришталевий глобус. Це те саме, що виграти Олімпіаду. У категорії «А» ви не можете самі взяти і поїхати — ви виставляєтеся на міжнародних стендах, вас дивляться знавці, експерти, і вже вони визначають, яку картину якої країни вони хочуть бачити. 

— Я позавчора був на «Сталкерах» — блискуча вистава, дуже багато мемів у гарному значенні цього слова. Ваша героїня каже: «Бездіяльність — найстрашніший гріх». Що для вас найстрашніший гріх?

— Бездіяльність. Баба Пріся для мене такий сакральний персонаж. Такі ролі дуже рідкі у вашому житті, проходячих, невдалих у вас буде більше — я їх не соромлюся, їх всі бачать. Але є такі роботи, як Олімпіади — заради якої ти мусиш тренуватися, і якою ти загоришся, і будеш працювати щодня сам, тобі не потрібен буде тренер.

І для мене ця роль баби Прісі — це сповідальна історія. Я з нею абсолютно солідарна в усьому. Це вже така особиста історія, я дивлюся на світ її очима. Інша справа, що методи досягнення в мене не такі, як у цієї жінки, але хто знає, якби я була в її умовах. І ось такі роботи, де твоє особисте стикається з твоїм героєм, як у «Моїх думках»...

Коли я вперше прочитала сценарій, я проридала. Я читала від своєї історії, від маминої історії. 

— Чому бездіяльність найстрашніший гріх?

— Тому що будь-який рух — це рух. Я не люблю сталість.

— Чи не випливає з цієї логіки, що ворог — менше зло, ніж зрадник, який свідомо дивиться і нічого не робить?

— Я вважаю, що зрадник — більше зло, ніж ворог. 

— Від ваших найуспішніших робіт — дуже боляче. Ви вірите в те, що біль очищує?

— Так, абсолютно. Усі роботи, які знакові, їх не так багато в мене, але я вірю, що їх буде більше. Але вони не будуть постійними. Вони очищують мене на початку створення, а далі — вас.

— Якщо порівняти українське суспільство початку 2014 року і в сучасному стані, як ми змінилися? В чому ми стали кращими, в чому — гіршими?

— У мене з’явилося дуже багато друзів і дуже мало зникло. Мабуть, ми дорослішаємо. Ми побачили, скільки людей раптом стали активними в різних напрямках. У нас наросла маса для ривка країни.

— Критичної маси немає?

— Критичної — ні. Але чи буде політико-бізнесова еліта ставити ставку на цю масу? Якщо вона буде ставити ставку на неї, якою меншість, але якої достатньо для ривка, то країна побіжить дуже далеко. Якщо ні, то далі будемо переходити в якусь стагнаційну історію, і змушено покинуть країну частина з цієї активної маси. Тому що час — це золото.

Ось ці хлопці — зараз про кіно — Антоніо, наприклад. Я переконана, що він складеться в будь-якій східноєвропейській країні, я бачу, як його сприймають там. Але чи складеться Україна без таких, як Антоніо? Чи можемо ми дозволити собі втратити режисера, який може принести дуже велику славу цій країні.

І так по всьому — і по спорту, і по музикантах, і по образотворчому напряму.

— Мені ставлення нашої держави, що людьми можна розкидатися, дуже нагадує російське «баби народять». 

— Росія своїх митців береже. Вона агресивна у своїй культурній експансії. Нам треба повчитися в них. У них теж багато атракціонів, багато розваг, але подивіться, як вони лобіюють свою культурно-мистецьку еліту.

Звичайно, коли ідеологія поїдає, то все страждає. Але Україні потрібна підтримка тим змістовним історіям, які працюють над людиною, над її ростом, над її внутрішнім світом. Не тільки тим, які влаштовують їй дозвілля.

— Я проаналізував видатки і доходи українського кіно. Чому українське кіно, присвячене серйозним темам, як правило, провалюється в прокаті? «Крути» — бюджет 52 млн грн, збори 7 млн. «Таємний щоденник Симона Петлюри», де ви знімалися, — бюджет 47 млн, збори 2,5 млн. Навіть «Кіборги» — витрати 43 млн, зібрали 23 млн.

Чому глядач не йде на таке кіно? Чому легковажні комедії, скажімо, «Скажене весілля», при витратах 10 млн зібрали 50 млн? Або «Дзідзьо. Контрабас» — витратили 5, зібрали 22.

— Відповідь: телебачення. Зірки, які сформовані на телебаченні, дуже приваблюють у кіно. Бачите, багато картин використовують не професійних акторів, а людей з шоу-бізнесу. 

— Ви — дуже відома персона. Знімалися в «Петлюрі». Чому він провалився?

— Можливо, кіномова у Олеся Янчука така, що молодими людьми вже не буде сприйматися. Не тому що це погано, а тому що минув час. Але фільм — ми моніторили — прекрасно зайшов старшому поколінню, яке виросло на цій естетиці. Але старше покоління не ходить у нас у кіно, ми втратили традицію. 

Далі. У нас було дуже багато невдач, які ми презентували як прекрасний прорив українського кіно. Трейлери — чудові, а приходиш у кіно — є розчарування. Ну і звичайно були політичні спекуляції: якщо кіно мало певні вади, треба було ці вади витягнути, ще більше відштовхнути глядачів від кіно. Давайте чесно.

Чи то «Поводир», чи то «Той, хто пройшов крізь вогонь». Скільки було критики — думаю, більше замовної, політичної, щоб убити картину. До них є питання, безумовно, але вони ці питання розкручували з 1 до 100 градусів. І це працює на нашого обивателя, який слухає і вже не має довіри і не хоче йти.

А далі, звичайно, були відверто погані й слабкі картини. 

Я погоджуюся з Пилипом Іллєнком, який сказав, що неможливо все одразу опанувати, коли у вас кіно було, скажімо, не в зоні пріоритетності.

— Чи не свідчать такі провали про неефективний менеджмент або взагалі про корупцію? Чи не краще було зняти 3-4 справді круті фільми?

— Хто їх зніме?

— Антоніо.

— Антоніо з’явився зараз завдяки політиці держави. Це нова хвиля, яка виросла, тому що з’явилося кіно.

— А навіщо знімати дуже патріотичне за змістом, але «клюквенне» кіно?

— Теж з вами погоджуюся, і теж дуже боляче. Але держава дала всім рівні можливості для старту, а тепер час піднімати планку.

— Навіщо глушити кількістю?

— Це не до мене питання. Треба робити висновки. Я погоджуюся, що ці 5 років були лабораторією, в якій усі отримали рівні можливості. Хто вижив — той вижив. Ми побачили, які є системні помилки, що здатні, що не здатні, але далі потрібно піднімати планку якості.

Мені шкода, що картини, які були пропагандистськими — а Україні потрібна своя пропаганда, потрібні історичні міфи, — не пішли.

— Чи не здається вам, що відверто погане кіно «Крути» нівелює історію великого подвигу, яким має пишатися український народ багато сотень років?

— Так, це нівелює історію, тому що «Крути» — це наша Спарта, якою могла бути. Давайте сподіватися, що хтось із молодих зніме цю історію.

— Хоча б на рівні «Кіборгів».

— Принаймні так. Там є кожен характер, кожен герой, розкритий, трансформований у вас на очах, завершений, з історією, з біографією.

— У яких ви стосунках з Нищуком, колишнім міністром культури? Як ви оцінюєте його каденцію?

— У приятельських. Багато чого вдалося, багато чого — ні. Не знаю, чому ні — мабуть, не тільки від однієї людини залежить, це командна історія. 

— А як ви ставитеся до того, що він знявся майже в усіх фільмах, які підтримувало Держкіно?

— Не в усіх, не треба. Де він знявся? В «Кіборгах», «Диві»... Що ще? Я не думаю, що він вимагав для себе роль, думаю, команди його запрошували. 

— Конфлікту інтересів у цьому немає?

— Я не думаю, що Євген вимагав для себе ролі. Думаю, він погоджувався, тому що йому пропонували. Питання до тих, хто пропонував. Можливо, їм він був потрібен, я не знаю.

— В 2015 році на «1+1» виходив серіал «Останній москаль», ви в ньому виконували роль продавчині. Серіал був нашпигований низькопробною шароварщиною: українці зображені там карикатурними хохлами, малоросами, рагулями, яких нічого абсолютно не цікавить. Як на мене, це приниження. Навіщо в цьому було зніматися?

— Можливо, десь моя вина, хоча я не буду виправдовуватися. Несвідомо. Я справді не читала повний сценарій, а лише свої сцени в кафе. Після Майдану це нарешті була україномовна історія, і я сказала: «Окей». Ну сітком і сітком.

Коли вже на майданчику я побачила це, то почала робити висновки і відмовилася. Я вибачилася і сказала: друзі мої, я не піду в другу частину. Знаю, що на каналі через це образилися. Потім ми приходили туди з одним проєктом, але сказали, що я більше не буду зніматися на цьому каналі — через те, що я не обласкала «Москаля» і пішла з нього.

— Хто такий «малорос»?

— Для мене це — войовниче невігластво.

— Шуфрич — малорос?

— Так.

— Медведчук?

— Він свідомо обрав собі іншу націю, яка йому близька. 

— Свідомий зрадник?

— Не знаю, чи зрадник. Думаю, він тяжіє до російської ментальності. Є малороси, які начебто визнають, що вони українці, але ні до чого не тяжіють. Їм все одно. А є ті, хто свідомо обрав іншу світоглядну історію.

Наприклад, у школі в мене був період, коли мені хотілося бути росіянкою, бо мені здавалося, що та культура краща. Це якийсь момент емоційної прив’язки. Але мені пощастило — я відкрила українство. Тому що моя любов до історії зробила так, що мене Бог вивів до України. Я дуже вдячна своєму викладачу історії, своїм мізкам і випадковим людям, які підкидали мені книжки.

— Ви дивилися «Слугу народу»?

— Подивилася, коли пішов ажіотаж. Весь — ні. 

— Як вам з художньої точки зору?

— Давайте чесно, акторські роботи хороші. Вони чесно працюють у тому жанрі, у тому запиті, на який вони працюють. Я тільки не розумію, чому російською мовою, якщо це Україна.

— Цей продукт це малоросійщина чи ні?

— Думаю, так.

— Наскільки, на вашу думку, Зеленський — Голобородько?

— Та ні, думаю, що Голобородько — це був образ для нас, а Зеленський — зовсім інша історія. Якщо він склався в успішному бізнесі, він проявив себе. Не можна сказати, що в нього не варить голова. Але з відсутністю знань — хто я, звідки, що це за країна і яка вона різна — президенту без цього дуже важко працювати.

Ви не побудуєте нічого там, де дуже багато припорошено, під тим дуже багато є ґрунтів. Ви викликаєте геодезиста перед тим, як будувати будинок, ви ж вивчаєте ґрунт, ви бачите, де рівень води.

— Чи вважаєте ви Зеленського і його владу загрозою для української держави?

— Умисно-особисто — ні, але дії, можливо, так. 

— Чому?

— Від цих незнань. Або він же сам не все вирішує, там же є впливи, правда? І, думаю, впливи різні.

— Що вони роблять не так?

— Не подобається відкидання цієї ідентичності — те, що було на Новий рік. Хоча мені подобаються меседжі деяких реформ.

Друге — не можна вітати агресора. Вважаю, що це неприйнятно щодо трупів, які заробила твоя країна.

— Чому неприйнятний мир за будь-яку ціну?

— Бо ми вже це проходили 100 років тому. Що далі чекає на цей мир? Українська ідентичність не влаштовує російську імперію (не російський народ). 

— Тобто будь-який мир з Росією потягне за собою репресії, голодомор і таке інше?

—  Це буде інша форма, але, звичайно, це знищення ідентичності. Їм потрібно розчинити нас і зробити більшою російську демографічну історію.

— Чим завершиться проєкт «Зеленський», на вашу думку?

— Не знаю. Не знаю. Думаю, в ньому був романтичний поштовх і бажання щось змінити. Але як я можу йти на таку відповідальну місію, якщо в моєму багажі є роботи, які не дуже добре говорять за мене як фахівчиню?

— Як фахівчиню?

— Так. Не як людину.

Якщо ви використовували певні речі, які жахливо били по українству, то можна ж вибачитися? Корона ж не впаде, правда? Цього не вистачає тим, хто міг би піти на співпрацю, вони не можуть проковтнути ті образи. Оті старі — про «повію» і так далі.

Тому без цього вибачення сісти в крісло і робити вигляд, що цього не було… Але ж воно було, воно лежить, залишилося. Коли ти там накакав, воно ж смердить однаково.

Власне, в цьому і помилка. Люди, які мають гідність, складають більшу частину ображених, то куди ж подінуться без них ті, хто збирається зараз робити реформи? Вони ображені не на цього Володимира Зеленського, що сьогодні прийшов до влади, а ще на того… Закінчимо з тим. Є речі, які не продаються, друзі мої. Є речі моральні, поняття честі нікуди не поділося.

— Ви виступали на івенті Порошенка. Не маю сумнівів, що робили це щиро. Але чи платили гроші взагалі? 

— Ні.

— Чи шкодуєте ви про це?

— Я сказала, що не буду називати прізвище, бо не вмію агітувати. Хоча можу сказати, чому я обираю: для мене те, що відбулося з Держкіно — це прорив. Я людина з початку 90-х, я українського кіно до цього не бачила. Моє кіно з’явилося в моєму житті в 40 років.

У гуманітарному секторі посипалися надбання: культурний фонд, створено український інститут. Я розумію, що він (Порошенко, від. TK Media) не робив це особисто, але це сталося за тієї влади.

— У 2017 році ви у фейсбуці ненав’язливо опитували людей, чи дивилися б вони ймовірне продовження серіалу «Леся + Рома», і позначили свого партнера Дмитра Лалєнкова. Мені здається, судячи з фейсбуку, він такий калібрований ватник. Ви підтримуєте стосунки?

— Вітаємо одне одного з днем народження.

— Ну ви розмовляли про це?

— Ні. Ми закінчили у 2008 році, і кожен пішов своїм шляхом, хоч десь і перетиналися. 

Лалєнков — прекрасний актор. Але коли ми знімалися, то тоді я вже була україносвідомою. До речі, це завдяки і мені Дмитро заговорив українською, не будемо приховувати. 

Можливо, за ці 10 років його понесло кудись у свою історію, але це його вибір. Я не можу виховувати своїх партнерів. 

— Як ви ставитеся до акторів, які залишилися на окупованих територіях і зараз служать у тих театрах?

— Є стільки мотивацій, чому людина не виїхала, тому я б не говорила, зрада це чи ні.

— Але ж можна не працювати на ворога.

— Але за що людина буде там жити, за що утримувати хвору маму? Зазвичай є якась прив’язка, чому вони не виїхали. Хтось сильніший, а хтось слабший.

Це злочин політичної влади України, що той регіон не був впроваджений в українську культуру. 

— Якби ви працювали в Донецьку, ви б залишилися там?

— Ні, бо я сильна. Але я не можу звинувачувати слабких людей, які не знають того, що знаю я, або не відкрилися.