«Одного разу в Голлівуді»: зовсім інший Тарантіно

Про найочікуваніший фільм літа.

У ніч на 9 серпня 1969 року актриса Шерон Тейт – дружина режисера Романа Полянського – та троє її друзів були жорстоко вбиті. Вони стали жертвами «Сім'ї» Чарльза Менсона – комуни, лідер якої (якщо коротко) вважав себе втіленням Ісуса і Сатани, що створив нову релігію.

Розуміння історичного контексту не є строгою необхідністю, але все ж важливо під час перегляду нового фільму Квентіна Тарантіно. У «Одного разу в Голлівуді» реальність переплітається з вигадкою, а справжні зірки американського кінематографа живуть поруч із персонажами, які народилися в уяві постановника. Із самого початку роботи над проєктом Тарантіно позиціонував його як розповідь про Тейт і трагедію, що з нею сталася. Але виявилося, що Шерон відсунута на другий план своїми сусідами: Ріком Долтоном і Кліффом Бутом.

Зовсім недавно у Долтона (Леонардо ДіКапріо) не було відбою від головних ролей у успішних картинах, а постери з фотографією його героя із серіалу «Закон мисливця» висіли в кожній другій квартирі. Але пік слави минув – амбітні новачки змушують Ріка змінити амплуа хорошого хлопця на лиходія, і це жахливо гнітить актора. Перспектива поїхати до Італії та грати в спагетті-вестернах теж не тішить – Ріка Долтона переконано, що він гідний більшого. Не вистачає зовсім небагато – наприклад, пари вдалих знайомств на вечірці біля басейну в будинку по сусідству, куди в'їхав режисер «Дитини Розмарі» Роман Полянський.

Кліфф Бут (Бред Пітт) – дублер Долтона на знімальному майданчику, його водій, домробітник і найкращий друг. Кліфф відвозить Ріка до розкішного будинку на голлівудських пагорбах, а сам повертається до пошарпаного трейлера, де живе в компанії собаки. Голлівуд – дім Бута, але він у ньому чужий. Частково через те, що постійно ховається за спиною Долтона, частково – через погану славу. Кліфф не просто побився з Брюсом Лі, кажуть, він зробив дещо набагато жахливіше.

Навесні 2018-го Тарантіно обіцяв, що повернеться в кінотеатри «з найвражаючішим дуетом зірок від часів Роберта Редфорда і Пола Ньюмена». Заява звучала як банальне прагнення створити хайп, але Квентін не перебільшив. ДіКапріо і Пітт – актори вищого ешелону не стільки через суми в контрактах (у 2019-му в цьому немає рівних Дуейну Джонсону). У кіно вони роблять те, за що їх обожнює сам Тарантіно, – перетворюються на зовсім інших людей. Не треба багато часу, щоб забути, що на екрані символи покоління Лео і Бреда. Ні, символами вони залишаються, але зовсім іншої епохи  – шістдесяті закінчуються, а разом із ними і кінематограф, у якому Рік Долтон почувався незамінним, а Кліфф Бут був на коні, поки його другові виписували солідні чеки.

Поки Шерон Тейт (Марго Роббі) у ритмі танцю пурхає Голлівудом, випромінюючи життєрадісність, наївність і щиру любов до своєї справи, двоє чоловіків переживають особисту драму. Стара гвардія намагається знайти своє місце в новому світі, який заполонили «брудні хіпі», і сльози впереміш з алкоголем тут не допоможуть. ДіКапріо, звісно, не дадуть другого «Оскара» – доводиться задовольнятися компліментами від восьмирічної дівчинки і оплесками залу. Однак його Рік – натура не менш складна, ніж Г'ю Гласс, який приніс Леонардо статуетку. Екранний мачо і втративший упевненість у собі п'яниця, який намагається знайти точку опори у мінливому світі, – ДіКапріо однаково переконливий, спалюючи нацистів з вогнемета і ридаючи через те, що кар'єра котиться під укіс. Піттові простіше – його Кліфф вміло ховає проблеми за примружуванням і банкою пива, але теж зіткнеться з вражаючою реальністю, в якій мужні ковбої показують свою слабкість перед зграєю агресивно налаштованих дівиць.

Копатися в образах цікаво ще й тому, що «Одного разу в Голлівуді» – фільм із лише мінімально окресленим сюжетом. Скоріше це набір сценок (деякі абсолютно чудові), з яких вимальовуються портрети головних героїв, але не більше. Тарантіно, природно, зведе ниточки в один клубок, вийде дуже ефектно, але головне все ж не сама розв'язка, а символізм усього, що відбувається.

Квентін розповідав, що Лос-Анджелес 1969-го – знакове для нього місце. За словами Тарантіно, якому тоді було 6 років, цей рік і це місто сформували його. «Одного разу в Голлівуді» – визнання в коханні до Лос-Анджелеса, уклін кіно 60-х, яке залишило чіткий слід на всій його кар'єрі. Мабуть, тому режисер у своєму дев'ятому фільмі значно більше показує себе як романтик і життєлюб, ніж як гострий на язик провокатор, що намагається кожен діалог перетворити на анекдот.

Лише на кілька хвилин меланхолійний постановник поступиться місцем старому-доброму Квентіну. Цього буде достатньо, щоб шокувати глядачів і остаточно стерти межу між дійсністю і творчістю. Але все ж «Одного разу в Голлівуді» – це найгуманістичніша з робіт Тарантіно, у якій смерть потрібна винятково для того, щоб не померло мистецтво, а життя зовсім не таке погане, як здається.

Тейт, Лі, Менсон – присутність реально існувавших людей підкреслює, що цього разу Квентін не лише фантазував. Але «Once Upon a Time…» у назві ясно дає зрозуміти казкову природу історії. Зрештою, чим ще здавався світ навколо шестирічному хлопчикові, якщо не дивовижною казкою?

Юрій Шевченко