Путінський сценарій для Сі Цзіньпіна. Як Гонконг стає другим Кримом

Спочатку Гонконг, потім Тайвань?

Деякі побоюються, що паралелі з анексією Росією Криму від України у 2014 році означають, що в Китаї з'являється значно напористіший Китай.

Незабаром після того, як Китай підтвердив готовність обійти законодавчу владу Гонконгу для введення нового закону про державну безпеку, медіа-магнат і активіст-демократ Джиммі Лай написав у Твітері, що його дім — колишня британська колонія, яка прагне уникнути важкої руки панування з материка, — став «Берліном останньої холодної війни». На жаль для Лая та інших лібералів на території, він, ймовірно, помиляється. Якщо і проводити якусь паралель, це набагато більше схоже на нещодавнє рішення Росії анексувати Крим у України.

Як і у випадку з демаршем президента Володимира Путіна, здійсненим у період політичної нестабільності в Києві та на тлі триваючих зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі, цей крок президента Сі Цзіньпіна і опортуністичний за часом, і стратегічний за своєю метою.

COVID-19 ще більше послабив грізних прихильників демократичного протесту в Гонконзі, що знизило ризик масового опору руху, який наблизив би повне об'єднання Китаю під контролем з Пекіна. Як і Путін, Сі прийняв це рішення, знаючи, що воно може отруїти відносини із Заходом на багато років.

Текст закону про держбезпеку по суті ще не розроблено. Посадовці намагалися запевнити бізнес-спільноту, що Гонконг збереже свої свободи, а м'якші формулювання в законі можуть мінімізувати обмеження з-за кордону. Але, з огляду на те, як китайські дипломати тролять США через заворушення у зв'язку із загибеллю Джорджа Флойда, Цзіньпін, схоже, не особливо чимось переживає.

Ситуація в Гонконзі, звісно, відрізняється від Криму і Берліна, і не в останню чергу тому, що суверенітет Китаю незаперечний. У Китайській Народній Республіці до того ж утрималися від відправлення додаткових військ до Гонконгу (гарнізон Народно-визвольної армії перебував там ще до початку протестів).

Китай ставав дедалі менш терплячим і дедалі категоричнішим у відносинах з рештою світу ще до того, як Сі прийшов до влади в 2012 році. Як наслідок, адміністрація Трампа оголосила Пекін «стратегічним конкурентом» у своїй першій доктрині національної безпеки 2017 року. А наступного року почала торговельну війну. Втім, зміна підходу Пекіна до питання в Гонконзі знаменує зсув, який турбує сусідів Китаю і Європу — усі вони опинилися в центрі стрімко зростаючого суперництва наддержав. Цей сценарій вони бачили раніше — з Росією. І він не закінчується прогинанням Пекіна перед тріумфуючим Заходом.

«Китай, принаймні в Європі, досі вважався більш відповідальним і передбачуваним гравцем, ніж Росія», — каже Бруну Макаеш, колишній державний секретар з європейських справ Португалії та автор двох книжок про піднесення Китаю, зокрема «Світанок Євразії: за слідами нового світового порядку» (The Dawn of Eurasia: On the Trail of the New World Order). Рішення Сі ігнорувати скарги Заходу щодо Гонконгу, поєднане з агресивною дипломатією від початку поширення Covid-19 цього року, свідчать про те, що відмінності зникають. «Це свого роду кримський момент для Китаю», — каже Макаеш.

Схожість полягає у підході Китаю, переконаний Лай. Він сподівається, що США визнають зміни в Пекіні і мобілізуються для протидії будь-якому посяганню на самоврядування Гонконгу з тією ж рішучістю, яку вони продемонстрували в 1948 році, коли Сталін прагнув взяти окупований союзниками Берлін під радянський контроль.

Якщо США та інші міжнародні наддержави не зможуть протистояти Сі щодо Гонконгу, то Тайвань та інші американські інтереси в Азії незабаром перейдуть під владу Пекіна, каже Лай в телефонному інтерв'ю з Гонконгу, де він є виконавчим директором медіаконгломерату Next Digital Ltd., що володіє газетою Apple Daily. Президент Гаррі Трумен наказав підняти авіацію для протидії радянській блокаді Західного Берліна, провівши чітку червону лінію проти подальшої радянської експансії в Європі.

Лай вважає, що, як і в період старої холодної війни, нове протистояння між США і Китаєм є сутичкою протилежних цінностей. Він каже, що ліберали Гонконгу є природними союзниками США в цій боротьбі і можуть стати плацдармом для поширення їхніх спільних цінностей серед материкового Китаю, зокрема в повстанні проти режиму Комуністичної партії. Партія, навпаки, могла б «скористатися цією можливістю, щоб напасти на Тайвань — якби вони думали, що США недостатньо сильні, щоб протистояти Китаю», каже Лай. «Гегемонія США в Азії буде повністю дискредитована».

Труднощі для Лая та інших орієнтованих на Захід лібералів у Гонконзі полягають у тому, що, як і в Україні, загроза початку війни з боку США, яка зрештою змусила Сталіна відмовитися від своєї блокади Берліна, сьогодні не викликає довіри. Американських військ на території Гонконгу немає, не буде і Сьомої кавалерії. Ймовірно, США введуть санкції і обмежать візи для деяких китайських посадовців — вчинять так само, як зробили з Росією після того, як Путін анексував Крим.

Ці заходи завдали болю російській економіці і формалізували дедалі ворожіші відносини із Заходом, але це не переконало Путіна змінити свою політику. Цей досвід викликає побоювання в Європі щодо того, як розвиватимуться події в Китаї. Зважаючи на глобальну пандемію і напружені трансатлантичні зв'язки, Трампу буде набагато складніше координувати міжнародну реакцію, ніж Обамі шість років тому.

Якщо Сі не вдасться відмовити від нав'язування Пекіном законів у Гонконзі, Захід знову опиниться безсилим у спробах його зупинити і буде змушений відступити від взаємно невигідних санкцій, вважає Жан-Моріс Ріпер, колишній посол Франції в Китаї. «Ризик такий, що може виникнути ситуація, як у Криму», — каже він.

Для Сі та керівництва Китаю нав'язування їхньої волі найбільшому у світі офшорному фінансовому центру було політичною необхідністю. Як і попередні покоління комуністичних лідерів у Пекіні, у питанні легітимності правлячої партії Сі зробив ставку на виконання обіцянки «національного омолодження» після того, що партія називає століттям приниження з боку західних держав. Цей період почався з першої Опіумної війни 1839–42 років, коли переможений Китай був змушений поступитися Гонконгом Великій Британії. Ціле крило національного музею в Пекіні присвячено розповіді про ці колоніальні приниження і про героїчний успіх Комуністичної партії в поверненні влади з 1949 року. Ця постійна виставка, відкрита в 2011 році і відтоді оновлювана, щоб відображати досягнення після приходу Сі до влади в 2012 році, називається «Дорога до омолодження».

Будь-яка передбачувана загроза претензіям партії щодо Гонконгу розглядається як прямий виклик цим національним цілям, і цей факт допомагає пояснити наполегливе твердження Пекіна про те, що минулорічні протести на підтримку демократії в Гонконзі фінансувалися силами з-за кордону. «Незалежно від криків, ударів і гавкоту уряду США, ніхто в світі не може змінити статус Гонконгу як частини Китаю», — каже Гао Жикай, колишній китайський дипломат і перекладач Ден Сяопіна, лідера, який вів переговори з Великою Британією про повернення острова.

Остаточна угода 1997 року з Великою Британією передбачала ухвалення Гонконгом законів, що забороняють державну зраду, відокремлення, підбурювання до заколоту, іноземне втручання та підривну діяльність проти центрального уряду — що так і не сталося через суперечки між прихильниками і противниками участі Пекіна у створенні законодавчої бази в регіоні. «Ніхто не повинен удавати здивування, ніби у Китаю немає легітимності і влади», — каже Гао.

Питання авторитету Комуністичної партії становить особливу проблему для Сі, який зробив демонстрацію сили визначальною рисою свого правління. До них належить створення масових «таборів перевиховання» для мусульманської уйгурської меншини країни в далекому західному регіоні Сіньцзян, а також військова підтримка новостворених адміністративних одиниць на островах двох архіпелагів у Південно-Китайському морі.

Але коли у 2014-му і минулого року в Гонконзі починалися масові протести, Сі виявився не в змозі їх зупинити, навіть коли вони стали жорстокими, і протестувальники відкрито поставили під сумнів владу партії над містом. Невдоволення суспільства владою через невдачу стримування COVID-19 і різке уповільнення економіки лише підсилили ентузіазм Трампа щодо політичного тиску на Китай. У першому кварталі 130 мільйонів людей залишилися без роботи або були обділені.

Деніел Расселл, колишній помічник державного секретаря США з питань Східної Азії та Тихоокеанського регіону, вважає, що виконання Сі популярної всередині країни місії з об'єднання батьківщини є одним з кількох відгомонів російського нападу 2014 року на Крим. «М'язове насадження суверенної влади в момент слабкості вдома» — інше. Путін боровся з низькими рейтингами схвалення з моменту повернення до влади двома роками раніше і не міг дозволити собі виявитися слабким після того, як програв боротьбу за те, щоб утримати проросійського президента Віктора Януковича при владі в сусідній для Росії Україні. Він також звинуватив США в організації демократичних протестів у Києві, які призвели до падіння режиму Януковича.

За словами Расселла, який нині обіймає посаду віцепрезидента з міжнародної безпеки та дипломатії в Нью-Йоркському інституті Азійського товариства, ще одним таким відгомоном є те, що «як і в Криму, жодна країна не здатна оскаржити подібний крок». Конгрес і адміністрація Трампа розглядають лише варіант із санкціями.

Безумовно, між Кримом і Гонконгом є величезні відмінності. По-перше, Путіну довелося анексувати Чорноморський півострів, і переважна більшість урядів у всьому світі досі вважає його частиною України. Право власності Китаю на Гонконг було врегульоване в 1984 році. Пізніша угода з Великою Британією, яка створила основний закон острова, гарантувала, що Китай дотримуватиметься формули «одна країна — дві системи» протягом 50 років, до 2047 року. І багато хто в Гонконзі виступає проти майбутніх змін.

На самій території також набагато менше радіють тому, що її поглинає більший сусід, ніж більшість етнічних росіян у Криму. І економічні ставки значно вищі, враховуючи статус Гонконгу як світового фінансового центру, який довго служив воротами для іноземних інвестицій, а також для повернення переробленого капіталу в Китай. Це допомагає пояснити, чому уряд у Пекіні досі не наважувався жорстко придушувати гонконгський продемократичний рух: це може поставити під загрозу сприйняття незалежності судової системи, яка зробила острів привабливим для іноземних банків і компаній. Втім, оскільки економічна вага Гонконгу відносно материка знижується, а адміністрація Трампа вже намагається зменшити економічну взаємодію між Китаєм і США, Сі, схоже, вирішив, що, граючи жорстко, він може втратити менше на міжнародній арені, ніж виграти — на внутрішній.

«Раніше вони надавали першочергового значення економічному зростанню і до середини 2010-х років уникали будь-яких конфліктів із Заходом», — каже Василь Кашин, старший науковий співробітник Інституту Далекосхідних досліджень Російської академії наук. Хоча він і скептично ставиться до аналогії з Кримом, Кашин каже, що влада в Пекіні тепер «демонструє, що готова діяти рішуче; це було неминуче, бо США вирішили швидко наростити вплив, намагаючись зупинити зростання Китаю, і Китай мав відповісти».

Згідно з несентиментальним поглядом Кашина на скрутне становище Гонконгу, місто вже відслужило користь США — не як плацдарм чи союзник, а як дискредитатор політики Китаю «одна країна — дві системи». Фото поліції Гонконгу, що зіткнулася з протестувальниками минулого року, погіршили думку Тайваню про Пекін настільки, що в січні президентку Цай Інвень, яка виглядала кульгавою качкою, переобрали на ще один термін.

Якщо захоплення Криму стало невдачею для США, сигналізуючи про їхню неспроможність запобігти першій анексії території в Європі після Другої світової війни і стало кінцем старого світового порядку, спроба Китаю нав'язати свою волю Гонконгу — чиста перемога США, переконаний Кашин. «Це може бути використано для формування громадської думки проти Китаю на Тайвані та в інших місцях», — каже він.

Лай у свою чергу не втрачає надії. На його думку, Крим справді був зовсім іншим випадком, але лише тому, що Росія — з валовим внутрішнім продуктом, що становить менше однієї десятої розміру США в нинішньому доларовому вираженні, — не мала достатнього значення для адміністрації США чи народу. Крім того, з Бараком Обамою в Білому домі у США також був президент, який був «занадто джентльменом», щоб зробити все можливе, аби зупинити Путіна.

Китай же тепер є «заклятим ворогом» Америки, його економіка або вже перевершує американську, або незабаром її обжене, залежно від оціночних характеристик. До того ж американське суспільство незадоволене загибеллю людей і безробіттям, спричиненим COVID-19, яку нинішній президент США називав «китайським вірусом». «Можливо, з Трампом усе буде інакше, — каже Лай. — Трамп теж грає жорстко».

Матеріал Марка Чемпіона і Пітера Мартіна для Bloomberg,

Переклад та адаптація Василя Обараза