Репер Паліндром: коли дивлюсь на обличчя Медведчука, уявляю пекло; опозиція в Росії — несправжня

Про справжній Львів, Київ, «поняття», російський реп, Хаскі, «Касту» та політику.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» львівський співак, репер і композитор Паліндром, він же Степан Бурбан і Кашляючий Ед, розповів про справжній Львів і своє ставлення до столиці, андеграунд, кращих нових українських виконавців, російський реп, колаборації українців в Росії і, звичайно ж, політику.

Що відчуває львів'янин, коли приїжджає до Києва?

Дискомфорт.

У чому він полягає?

Я не звик до того, що мене оточують такі висотки, деколи вони якісь пластмасові мені видаються. У Львові поки що цього менше, але так само відчуваю здалеку, що воно мене наздоганяє. Рух, все дуже швидко, у Львові все повільно. У Львові я іду об 11-й ранку по площі Ринок, дивлюсь, як люди спокійно п'ють каву, дивляться кудись у порожнечу. Я сам так люблю дивитись, це в мені якось резонує, і відчувається якась гармонія і спокій. Тут слайди людей, я не встигаю зорієнтуватись.

А люди, мова?

Коли я вперше був у Києві, це був рік, напевно, десь 12-й, я купував цигарки в кіоску. І коли я купував ці цигарки, я розмовляв українською мовою і наче перепрошував продавчиню, що я розмовляю з нею українською, тому що вона зі мною говорила російською дуже впевнено, а я себе поводив дуже якось боязко. І це мені запам'яталося. Потім я з цією якоюсь звичкою приїжджав до Києва наступні рази, і це мене не покидало дуже довгий час. Оце відчуття, ніби я десь не у себе вдома. І донедавна воно ще десь за мною шлейфом, баластом тягнулося, потім якось розсмокталось. Зараз все спокійно в цьому плані.

Краще стало?

Ну, я бачу менше російськомовних людей, можливо, це лише мій досвід. І оцей страх, він пропав або мінімізувався.

А ти почувався дискомфортно, тому що почувався чужим чи почувався провінційним?

Не знаю, це ж типу в школі закладається чи де, що я маю почувати себе в будь-якому куточку своєї країни як удома. І воно десь працює на підсвідомому рівні. Я цього не відчував, і це не пов'язано з якоюсь периферійною складовою, а скоріше, не знаю, якимось ізгоєм чи якимось схожим відчуттям.

В Україні тривалий час у якихось таких колах, які задавали якісь світоглядні тренди в суспільстві, вважалося, що українська — це мова села, це мова селюків і мова людей з якихось більш люмпенізованих соціальних верств. З іншого боку, Львів на село точно не тягне.

Ну вся ця історія тягнеться ще з 30-х років чи коли там. Сталін у 22-му прийшов чи у 23-му?

У 24-му Ленін помер.

От. З'явилося таке явище, як соцреалізм, якому було, напевно, на руку зробити з українця такого, знаєш, аграрного дядька, який тримає під пахвою свиню, тут у нього сметана від вареників і от такий якийсь недолугий на фоні руської людини, яка говорить мовою Булгакова чи кого там. Потім з'явились такі шоу, які в нас потім прижилися за часів Незалежності. Я маю на увазі Штепсель і Тарапунька.

Ну так. Недолугі карикатурні хохли.

Так. Хохол, який ставить вічно якісь невдалі запитання, якісь вони недолугі, недоречні, і такий низенький інтелігент йому відповідає такою кришталево російською, таку відповідь, яка влаштовує народ, що сидить і дивиться все це. Це було корисно тим людям, які хотіли все це десь придушити і щоб за рахунок оцієї космополітичності, єдиного якогось культурного коду, який намагався Радянський Союз нав'язати всій карті, це було вигідно, і це й залишилось, по суті, зараз. І що з цим робити? Воно має, напевно, саме має десь кудись зникнути.

Я собі недавно думав: фарбоване волосся. У якийсь момент ти хочеш пофарбувати собі голову в зелений колір. І ти такий дивишся на себе: один день тобі подобається, другий день наче ок, третій день вже починає тебе трошки нервувати, і, відповідно, ти чекаєш, поки це зелене волосся відросте до такого рівня, що знову з'явиться твоє, чорне. Мені здається, от з тим усім баластом, який дуже довго намагалися всунути в голови людям, треба трошки почекати, і він якимось природним чином розсмокчеться. І проросте. Якщо хтось буде сіяти, то ще щось проросте.

Ну, у нас не сіють, радше засівають іншими речами, гречкою переважно. Я маю на увазі, засівають тоді, коли це потрібно комусь із політиків. Тому що справжні змістовні речі вони, як правило, незручні, дискомфортні.

Їх треба трошки осмислити.

От на рівні метафори. Абсолютно вільної метафори, що для тебе Київ?

Мабуть, безкінечне метро. Коли от метро їздить і не зупиняється, тобто я стою перед цим метро, і мене обдуває вітром, від якого мене коробить, від якого в мене мурашки такі неприємні.

А Україна?

Не знаю. Якась така маршрутка, Еталон. З якої я ніяк не можу вийти, але в принципі і не хочу, тому що я їду десь позаду, я завжди люблю сидіти позаду і споглядати у вікно. Коли споглядаю, народжується дуже багато всяких ідей стосовно моєї творчості. І я собі такий сиджу, попереду мене двоє гопників допивають якесь пиво з пластикової пляшки. Воно дуже тхне, але я сиджу, слухаю музику і на них споглядаю, надихаюся, в принципі. Далі якісь прості жіночки їдуть із сумками, десь на городи. Біля водія молодь, яка в ТікТоку щось знімає. І в принципі я їду і споглядаю за цим усім. Я розумію, що це не ідеальна картина, але не сходжу, тому що дивлюся, збираю якісь враження, споглядаючи на поля, на пластмасові висотки. Кіоски, біля них якийсь певний контингент. Щось таке.

Ти львів'янин. Львів в нашій уяві — людей, які там не мешкають — це таке скрепне місто з розміреним ритмом життя. Асоціюється воно переважно з кавою, кав'ярнями, пляцками, площею Ринок, собори, краса, затишок і таке інше. Це такий, я би сказав, туристичний патерн. А який Львів насправді? Що потрібно знати людині, яка не вкладається в цей туристичний патерн?

Так склалося, що Львів колись почали називати культурною столицею України, і в принципі й досі називають. Але певні періоди Львів переживав якусь стагнацію в цьому плані, тому що рівень столиці культури дійшов до того, що столиця культури перетворилася на столицю якоїсь споживацької течії. Я маю на увазі ресторани, кальяни і так далі. Люди почали плутати поняття столиці культури з поняттям покурити кальян. Можливо, хтось у цьому почав убачати так само мистецький акт. І якось воно все перемішалося. До певного моменту люди це терпіли. Люди, які займаються культурою у Львові. Але врешті був якийсь переломний момент, я пам'ятаю.

Я зараз живу з Уляною, це моя партнерка, дівчина, кохана людина, яка займається у Львові культурними подіями з 2010 року. Є така культурна агенція «Лінія втечі». І в якийсь період, це було десь три роки тому, у Львові стався такий випадок, який, можливо, був вирішальним для Львова в культурному плані. Маркіян Іващишин відмовився від «Дзиґи», тобто він її продав такій корпорації, як «Фест». І вони почали займатися «Дзиґою» наново, Маркіян відійшов від справ. Тут художники, зокрема Ляна Мацько, зрозуміли, що в принципі місто втратило одне таке місце, в якому завжди продукувалася якась культура, якісь генерувались нові сенси.

І вони зробили таку акцію — похорон культури у Львові. Люди, художники, артисти пройшлися банерами. Виглядало це як сатиричний мистецький акт. Це був реально похорон. Стояла така меморіальна дошка, пляшка горілки «Столична» і дві розочки чи гвоздики. І це все вплинуло в принципі на людей, які були там довкола. Це був такий зародок, можна сказати, у свідомості того, що Львів має пережити щось, щоб згенерувати щось нове. Тоді влада, я так розумію, зацікавилася цим усім або вперше звернула увагу на львівських митців. До того вона їх завжди ігнорувала. І це започаткувало створення львівського мистецького муніципального центру, який зараз функціонує.

Якщо треба комусь розповісти про Львів у культурному плані, я би їх туди завів. Я не хочу, щоб зараз пахло якимось комплексом меншовартості, коли порівнюєш щось, там, наприклад, Скрябін — «The Cure», Львів — маленький Берлін. Але там справді пахне якоюсь свободою, яку я, будучи вперше в Берліні, відчував на собі. І мене просто ніби дзиґу розкрутило. Я не міг відійти кілька тижнів від своєї поїздки до Берліна. І там справді віє чимось новим для Львова. Чимось не з вишиванкою, і з варениками, і з кальяном. Там якісь нові сенси творяться, і я сподіваюся, будуть творитися далі. І влада буде сприяти цьому. Виходить так, я зі сторони спостерігаю, це такий непоганий союз, в принципі.

Я просто згадую знову ж таки «Дзиґу», це як закрити в Цюріху кабаре «Вольтер». Мене приголомшила трохи ця новина. Львів — це безпечне місто?

Безпечне в якому плані?

Для людей. У сенсі, що ти можеш там мирно якось існувати, тебе не пограбують, тебе не вб'ють.

А в нас є такі міста взагалі?

Ти зараз в одному з них, наприклад.

Львів, у центрі міста, він підметений, чистенький. Коли заїхати в будь-який спальний район, з якого в принципі я сам, там трошки інша картина.

А це який район?

Це район аеропорту, як не дивно. Це така транзитна зона всіх людей до центру міста зі спальних районів. Такого підсохлого, забрудненого, якого дощ не омивав дуже давно. Я там жив, потрапляв у дивні якісь ситуації, формувався. Довгий час перебував у компанії людей, де я просто махав головою, коли всі махали головою. Мені було комфортно. А потім, коли я зрозумів, що щось не так, треба звідси вибиратися, то було якось тужливо навіть на душі, що треба це все покидати. Але я це покинув, і я в принципі щасливий, що для мене відкрилося щось нове.

Я там бачив різні речі. Комусь ламали носа, когось грабували. Загалом середовище в мене було таке: є репери, є гопники, є люди, які взагалі пов'язані якимось чином із кримінальним світом, навіть тому, що ота блатна романтика присутня в спальних районах. Завжди є такі апологети цієї так званої культури. Я і до того десь був дотичний. І в принципі, слухаючи все це, я розумів, що Львів типу не є безпечним.

І я не знаю, чи зараз змінилася ситуація. Я не живу в спальних районах. Люди злі, люди озлоблені. І це помітно, коли ти виходиш з під'їзду і в тебе хороший настрій, тобі хтось іде назустріч, дивиться на тебе таким поглядом, ніби ти типу винен щось. І в тебе цей настрій інколи падає. Не усміхаються люди.

На Донбасі існував такий моральний кодекс неписаний, який називався «поняття». Це здебільшого така субкультурна штука, коріння якої сягає в зеківську традицію. Чи існує у Львові таке? Там узагалі є такий термін «поняття»?

Думаю, якщо є тюрми, то відповідно і ця вся культура є. «Поняття» — це типу «хто ти по житті?». Ну, і в мене це було. І я це застав. Мені взагалі здається, що дитина, яка починає ходити своїми ногами і усвідомлювати, хто вона, і ідентифікувати себе, йде в школу, і вона відразу потрапляє апріорі в цей гадюшник, де все «по поняттях».

Я спочатку тебе спитав, який насправді Львів, тому що з цієї пасторалі львівської, де ти сідаєш, тебе зустрічає цей ваш легендарний гід у капелюсі, з вусами, тут хтось поруч готує якусь страву, холодець. І я б не хотів, щоб ми опускалися до таких патернів. І оскільки ти людина, яка займається урбаністичним мистецтвом, тобто твої тексти, твоя музика прив'язані до міста, до міської урбан-культури. І навіть якщо порівнювати твій хіп-хоп період, хіп-хоп доробок і те, що ти робиш зараз, то ця музика мені здається ще більш урбаністичною. Тому я і хочу, щоб ти, так би мовити, рожеві окуляри з наляканих киян та інших людей трохи зняв і сказав, в принципі, чим пахне Львів.

Ну насправді пахне сицилем інколи. І можливими такими подібними речами. Це те, що я намагався сказати, можливо, я не так сформулював свої думки. Тобто всередині він такий, як ти кажеш. Приїжджає, тут холодець тобі в рот, полили зверху кавою, андрут тобі одразу в рот запхали. Виїжджаєш трохи далі — там зовсім інші картини. Там і насильство, і люди, не знаю, якісь бабці, для яких ти своїм виглядом типу наркоман.

В одному зі своїх інтерв'ю ти сказав, що слухаєш Дельфіна. Тобі взагалі подобається російський реп?

Так склалося в моєму житті, що я почув російський реп у 2008 році і довгий час його слухав.

А що саме ти слухав?

Слухав «Югів», була така група «Юг». Я слухав групу «Злой дух». Ну це такий дуже-дуже олдовий хардкор-реп, який, в принципі, був завершенням етапу цього їхнього репу в плані адекватності. Тобто потім уже почалася комерція, і це все якимось чином знівелювали, ота справжня думка, яка у нас зараз виникає в українському репі. Тоді я це слухав. Воно формувало мій музичний смак щодо репу і загалом. Потім, із приходом десятих років, потроху це якось кудись зникало, тому що я розумів, що займаюся українським репом. Мені цікавіше слухати, умовно кажучи, групу «Місто 44» — це група у нас така була з міста Сміла. «Чіпсет» — така легендарна постать для українського репу. Насамперед поет дуже крутий. Якщо ти не слухав, послухай.

Так само «DLF Squad». Тобто я знайшов усіх цих людей в українському репі. Так чи інакше, у мене інколи виникає бажання зазирнути, що робиться там у плані репу, аби розуміти якусь загальну тенденцію. Погано, напевно, те, що я інколи хочу цим поділитися, тому що, мені здається, люди, які прийшли до мене за останній рік, бачать у мені якогось такого персонажа, який є лідером думки у сфері української музики, української культури.

І коли я умовно показую роботи людей, які фактично зараз окупували інформаційний весь простір, я в принципі сприяю їм, пускаю їх: проходьте далі. А я скільки років, якщо прослухати творчість «Глави 94», завжди підк**люю (жартую над — ред.) цей російський режим і хочу, щоб він звідси пішов. Тобто я сам собі суперечу. Інколи я на цьому заганяюся, і треба з цим боротися. Але зараз я не слухаю російської музики. Навіть був випадок, коли я згадав у срачі, коли я запостив казахського виконавця «Масло Черного тмина» і згадав у компліментарній формі репера «Хаскі» — не знаю, чи варто пояснювати, хто це?

Ну це репер, який спочатку в Москві брав участь у різних опозиційних рухах, потім його закривали, а потім він якимось чином опинився на окупованому Донбасі і своєю присутністю фактично легітимізував російську інвазію. Певною мірою. Для певної частини своїх прихильників. 

Тобто, висловивши компліментарно якось свої думки щодо його аудіовізуального мистецтва, я в принципі апріорі його підтримав як ментального їб**ка (дурня — ред.). Тобто я підтримав усю його позицію, цю поїздку на Донбас, ці його якісь справи з Прилепіним. Це мене дуже зачепило тоді. І мені стало соромно в якийсь момент. Тому що я його не слухаю.

Тобто «Останній танець» — це про цю ситуацію? 

В якомусь плані так. Мені стало соромно, типу оця пожежа, яка сталася, вона настільки масштабна, але вона не коштує того, що тут у мене. Тому що я не слухаю цього чувака. Я просто сказав, що це зроблено талановито. І все. І більше нічого не мав на увазі. Мені дуже сподобався коментар, який звучить приблизно так: «Обісрався, але замість того, щоб підтертися, розмазав по стінах». Я собі потім обдумав: «Якісь у мене когнітивні процеси запустились». Я подумав: «В принципі так, десь я і обісрався».

Але я думав, що типу я розмазав по стінах, але я малюю. Це якийсь мій мистецький акт. А врешті подумав, що малюю я-то лайном. І для чого мені встрявати у всі ці конфлікти. Ці срачі у фейсбуці — вони не для мене. Я більше не хочу ніколи в них брати участь. Тому що це смокче енергію. І взагалі, мені здається, що коли срешся у фейсбуці, стаєш якоюсь такою частинкою колісниці іржавої, яка ледве їде. І не знаю, це прикро.

Я думаю, це радше не колісниця, це, напевно, такі столипінські вагони, де залишки своїх доїдають своїх. От на що це для мене особисто схоже. Знову ж таки, я не вважаю, що ти в чомусь помилився, ці питання мусиш вирішувати ти: ти помилився чи не ти помилився. Я можу висловити своє суб'єктивне ставлення до того, що ти зробив, або до того факту, який ти висвітлював у своїх дописах. Сказати: я з тобою не згоден… Але вибачте, іти тебе бити, вбивати, а потім ще ґвалтувати твій труп, аби показати, наскільки ти був не правий. А це нам, українцям, дуже властиво, тому що ми будемо добивати до останнього. Потім ще вісім поколінь потрібно вирізати, щоб на генетичній пам'яті запам'ятовувалося все це.

А знаєш, як воно виглядає? Чомусь воно мені тоді якоюсь такою певною картинкою відобразилося, і то етюдом. Коли б'ють семеро людей десь у підворітті людину, копають її, вона вже там ледве дихає. Тут проходить повз людина, дивиться, підходить туди і, намагаючись якось незграбно пробратися крізь ту юрбу, яка топче людину, кінчиком свого мешта отак п***нути (вдарити — ред.), тоді вона відчуває якийсь такий оргазм, таку якусь сатисфакцію, що вона зробила свою місію, і просто йде. І більше її ніколи не цікавить доля цієї людини, яку там били. Десь воно мені нагадувало це. А з іншого боку, там була шалена підтримка адекватних людей у цьому срачі. І це мене якось потішило. 

Митець, взагалі, він має бути політично свідомим? 

Все залежить від часу, в якому ти перебуваєш. Взагалі, я не люблю формулювання: хтось щось має. Мені здається, це типу справа кожного, але якщо ти бачиш, що в твоїй країні твориться — сьомий рік війна — і пояснюєш це в якихось медіапросторах, як... не знаю. Ну музика ж типу це щось інше, це щось, що об'єднує людей. І лицемірно їздити кудись і збирати гроші з людей, які в принципі причетні до смертей твоїх братів і сестер. Ну це такі банальні, якісь пафосні слова з підручника, але десь воно так у мене в голові виглядає.

Це таке лицемірство, яке в принципі заслуговує на те, щоб отримати пару разів по щелепі добре. І якщо тобі не болить, то ти не відчуваєш усередині цього імпульсу, що треба це робити, тому що інакше ніяк. Це твоя позиція, тому що інакше ніяк. Іде війна, і не говорити про це неможливо. І їздити до москалів, давати їм концерти і робити для них отаку ілюзорну ситуацію, ніби все окей, тим самим не давати їм збагнути, що «ні, чуваки, у нас же тут стріляють, і у нас війна, і у нас люди вмирають».

Як на мене, це якесь блюзнірство. І людині, сучасній, розумній і освіченій, не варто такого робити, тому що це її опускає до якогось первісного стану. Я в собі відчуваю, що мені хочеться сказати дещо про те, що відбувається зараз. І зокрема про українських артистів, які заполонили плейлисти свого електорату. 90% це люди, які, ми вже говорили з початку, все, що українське, апріорі моє рідне, але ж це не так. Це просто вуаль така, гарненька, а там, за цією вуаллю, смердюче таке загноєне обличчя. Тому це треба показувати людям. Я хочу це робити.

А ти б заколабив з росіянами? 

Для чого?

Я не знаю. Скажімо, от останній альбом російських реперів «Каста», там хіти з Дорном і з Альоною Альоною. Це ок чи не ок? Я так розумію логіку людей, які погоджувались на цю колабу, мовляв, вони знали: там антипутінський кліп. Ну типу ж вони зараз опозиційні, значить нормально. Де тут ця межа? Чи просто потрібно якось триматися осторонь і все?

Особисто мені, коли я собі формулюю якісь там метафоричні образи Росії, мені чомусь завжди це якийсь такий затуманений простір, наче заблюрений, ніби все це у сні відбувається, якомусь сюрреалістичному. Тобто опозиція в такій авторитарній країні може бути просто елементом сценарію. Типу, камон, ви що зараз будете скаржитися на владу? У нас є опозиція, все окей, у нас, як у всіх європейських країнах, є люди, які з чимось борються, і так далі.

Мені здається, що це щось несправжнє. Можливо, це в мене в голові, але так звик сприймати все, що там продукується, як щось несправжнє. У плані ідеї, у плані думки, яку вони подають. Щодо «Касти», щодо фітів, коли є гравці такого великого масштабу, Альона — це ж уже гравець великого масштабу, шоу-бізнесу українського, там із Джамалою, фіти і так далі. Тобто вона вже є частиною цієї великої гри. Я думаю, що український шоу-бізнес, такий, який він є зараз, знаходиться у такому стані — просто перечекати війну і повернутися назад. 

На «Ёлки» до Москви знову. 

Так. Тобто для них це окей. Вони займаються бізнесом, заробляють гроші. Скільки грошей заробить Оля Полякова в Україні і скільки вона заробить у Росії. Це зрозуміло. Тому мені здається, оці колаборації ніби не дають остаточно роз'єднати, зробити оцю прірву, яка в принципі мала б бути після таких екзекуцій над нами з боку Росії. Я б цього не робив, тому що в мене зовсім інший контекст, у мене контекст локальний. Якби навіть не було війни з Росією, Росія була б моїм другом, я б туди не зміг поїхати, бо мене там просто не зрозуміють. Про що я співаю. Я співаю про такі речі, які зрозумілі в Стрию і в Новояворівську, ну і в Києві, і загалом у великих містах України, думаю, теж.

Тому що люди, які приєднуються, я бачу їхню геолокацію, вона дуже різна. Але Росія... Я якось потрапляв на такий ресурс, який називається «The Flow» — це такий елітарний ресурс, на якому викладають російський реп і не тільки. І там якось викладали мою музику. Мені кидали посилання, я заходив, читав коментарі. І в принципі, як воно і було, коли я лише починав читати реп, як вони реагували на нашу музику, так вони і реагують досі. Тобто їм смішна мова, вони не сприймають: «Как можно на этом языке читать рэп». І от щось отаке на кшталт. І ці люди просто відсікаються, вони не несуть жодної цінності, тому що ти розумієш що: ти і вони — зовсім різні полюси. 

Ти взагалі цікавишся політикою? 

Ну на такому рівні, напевно, «обивательському».

Хто з українських політиків викликає у тебе найбільшу огиду?

Найбільшу огиду у мене викликає пан Медведчук. Він ще український політик?

Ну тут буде дуже розмита семантика. Я не знаю, чи він політик, чи він український…

Просто я, коли дивлюся на обличчя цієї людини, коли вона там дає якісь коментарі чи інтерв'ю, уявляю пекло. От мені його фізіономія настільки віддає якимось демонізмом. Я не знаю, чому. Узагалі, він колись по-іншому виглядав, у мене враження, що він трішки підтягнув собі обличчя, але це можуть бути мої здогадки. Пан Медведчук мене бісить буквально всім. І своїм минулим, і своїм теперішнім. І якщо в нього є якесь майбутнє, то це мене теж, напевно, пригнічує. 

Які риси українцям краще загубити, залишити в минулому? 

Закомплексованість, у плані «чуже завжди краще». Проводити завжди ці порівняння. Воно мене просто бісить.

Є закомплексованість чи меншовартість? 

Воно ж десь пов'язано між собою. Комплекс меншовартості, ми вже знаємо, звідки воно все тягнеться, де корінь. Я думаю, потрібен певний час. Молодь зараз ніби досить прогресивна, і мені здається, що з роками це все мине. Буде, я сподіваюся, такий референс, як десь у Європі скажуть: «От, схоже на маленький Львів». Десь, умовно, у Лондоні скажуть. Або на Київ, на Одесу.

Ми весь час порівнюємо з чимось далеким для нас. Це все таке виблискуюче на екрані телевізора, воно так манить, і ми просто не помічаємо через це якихось речей, які в нас цінні. І як показує історія, є дуже багато таких сумних втрат. І хочеться, щоб люди нарешті навчилися цінувати те, що в них є тут. Тобто своїх героїв. І зазвичай у нас герої — це постать така страждальна, яка типу перенесла якийсь біль заради своєї України, боролася з радянською владою і з усякою нечистю подібною.

А чому в нас немає живих героїв, ну я не говорю про воїнів АТО, які зараз виконують якусь титанічну, напевно, працю, ризикуючи своїм життям. Я говорю в більш культурному плані, тих же співаків чи художників. Чому їх починають цінувати, коли вони помирають? Це мені завжди було дивно. Напевно, така людська природа. Тому що сам зрозумів, що в мене були бабуся чи мама, коли вони померли. До того я не розумів, що в мене вони є.

Думаю, це якісь давні, напевно, ще язичницькі речі, мертва людина чомусь важливіша, ніж жива. Є в нас якась ментальна вада.

Взагалі, можна багато куди посилатися, у якесь середньовіччя, минуле. До Японії, де смерть — це взагалі як почистити зуби зранку. Ну і загалом, автентичний український рагуль, він уже, напевно, не вміщується в контекст України, тому що вона, попри всі якісь негаразди, сучасна, вона нова і вона модна. І модно говорити українською, співати, малювати якісь сенси, які пов'язані з нашою історією. Це інтерпретувати по-новому. Тому весь цей рагулізм, хочу, щоб він не маячив у мене перед очима, він мене трошки бісить зараз.