Музикант і співак Саша Буль: Україна перебуває у перехідному підлітковому віці

Він також вважає, що музикантам краще чесно визнати, що їздять до Росії заробляти гроші, ніж виправдовуватися спробами примирити народи.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» український музикант і співак Саша Буль розповів про упереджене ставлення поляків до українців, життя в різних містах України та своє ставлення до медійних заробітків у Росії.

Ти ніколи не відчував у Польщі такого якогось упередженого ставлення до українців?

До українців? Відчував, звісно. Постійно відчувається.

Я от мав дуже прикре спілкування на кордоні з прикордонницею. Вона відмовлялася зі мною розмовляти англійською, зверталася російською, я казав, що не хочу з вами говорити російською.

При цьому скажу, ситуація змінилася на гірше з приходом «Права і Справедливість» — партія, яка зараз.

А це більше право?

Так. Вони типу консерватори, вони типу католики, вони типу праві.

А ми чим їм не так?

Ну, «волинська різня». І ніби немає ніякої адженди такої, проти українців. Як я це бачу з їхнього боку. Мені здається, що вони просто в якийсь момент ніби якось 25-м кадром, якось між рядками сказали: «Бути правим довб***бом — це ок». Все, і більше нічого не треба було робити.

Я зрозумів. Тобто запровадили таку модель поведінки.

Так, дозволили кілька витівок, за які реально треба було сильно закрутити гайки. А вони сказали: «Ну типу, це ж люди хотіли, люди зробили». І це дуже погіршило ситуацію. Тому що якщо в 2014–2015 роках, я пам’ятаю, я приїжджав і чув там тексти на кшталт того, що «блін, ти з України, там же на вас вся надія, давайте, стійте горою», що от Україна знову щит Європи.

Є такі пафосні тексти: я там дуже вболівав за вас, навіть у нас гроші збирали на Майдан. А потім у якийсь момент я приїжджаю і питаю власника клубу, а можна я типу тачку під клубом залишу чи ставити на парковку? Він каже: «Чувак, з українськими номерами, воно тобі треба, ти хочеш цеглину зранку знайти в салоні?».

І потім якось так співпало, ясно, що «рашка» туди також влізла, і я, наприклад, звертав увагу: в Жабку заходиш, це такий бічовський типу супермаркет, які скрізь по Польщі, і на касі лежить така жовта преса. Я неодноразово помічав, що на перших шпальтах цієї жовтої преси була якась типу відверта антиукраїнська маячня. Якісь чергові ревізії подій «волинської різні», якась скандальна стаття про те, що п’яний українець-заробітчанин збив на машині польську дитину.

І воно якось почало регулярно з’являтися. І з’явився такий дуже неприємний меседж. Ну і зрозуміло, що деякі категорії населення його підхопили. Плюс теж, напевно, слід розуміти, що якісь наші земляки цьому посприяли. Так, збільшилася кількість українських заробітчан там, і ми ж розуміємо, що це завжди там не дуже приємні люди.

Я сам там зустрічав людей, які приходили на мої концерти, і блін мені за них було соромно. І ти після концерту з ним говориш, він каже: «Я прийшов, бо побачив, що ти з України, а тут типу ніколи ніхто в наше містечко з України не приїздив з артистів». Я тебе не знаю, я слухаю Дзідзьо, але я просто побачив, що ти з України, та й думаю, піду на земляка. А як ти так польську вивчив?

Кажу, та просто типу говорив з людьми. Ну вже шість років живу, ні**я не можу сказати. Я таких чуваків зустрічав регулярно. Тому що він живе в якомусь закритому середовищі, таке у них якесь українське гетто. Бухає собі водяру, працює. І ясно, що вони створюють якийсь негативний імідж.

Ну з іншого боку, я бачив і поляків, які ригають у центрі Кракова або Гданська.

Ти доводиш, що український музикант може бути реалізований, не їздячи в Росію. Для багатьох це нонсенс.

І зараз такий Саша Вареніця, типу треба накатати пост, що без Москви нікуди.

Саша Вареніця. Щось знайоме. А, це чувак, який пише такі розлогі дописи про музику.

Так. Не знаю, чомусь вважається таким експертом, і до його думки багато хто прислухається. Може, я чогось не розумію.

Та і х*й з ним. Чи дозволяє тобі твоя емпатія, ну всі музиканти трохи космополіти, увесь світ наш, чи дозволяють тобі оці всі чесноти розуміти людей, які їздять гастролювати до Росії?

Так. Дозволяють. Але тут таке. Мене більше бісять не ті, хто поїхав туди, тому що в них такі переконання і для них це ок. Мене більше бісять ті, хто намагаються потім відбрехатися. І це зазвичай роблять не дуже вміло. Я думаю, що якби деякі з них прямим текстом сказали типу: я заробляю там бабки. Я роками працював над цією аудиторією.

Я роками писав для них хіти, я роками їздив туди з концертами, в мене там фанбаза, я хочу їхати туди заробляти бабки, які заробляв раніше до початку війни, яка мені обрубала потік бабла. Але ж ніхто так не говорить. Всі починають говорити: «Друзі, ну що ж ви, ми народи їдемо мирити. Це ж мова любові».

«Ми граємо для простих людей, які ніколи не брали до рук зброю».

Так. «Нас же розділили політики, а прості люди в чому винні». І коли оце я чую, от тоді в мене реально закипає. І мене бомбить. От такого виправдання я не можу знайти. Тобто це мерзотники кінченні. Абсолютно. Людина, яка так говорить, це кінченна мерзота, і вона нічого доброго не заслуговує.

Ну це історія гурту «Джинджер», які були у мене на інтерв’ю. І якось вони це все розповідали. Всрались неодноразово тут. Скажімо так, я не заважав, вони ж дорослі люди, нехай контролюють себе, коли всиратися, а коли ні. Потім їх бомбить досі. Вони там «МеталХаммер», здається, давали інтерв’ю і згадували це інтерв’ю, наше з ними інтерв’ю.

От зараз мені прислали, що вони випустили відео з алюзією на наше з ними інтерв’ю, типу її допитує якийсь поліцейський. Вона одягнена так само, як у тому інтерв’ю. Я — ок. Мені дуже подобається, що їх бомбить, тому що це правильно. Їх має бомбити. Якби вони ще при цьому не сп***или риф з I'm Broken Pantera. Тому що там взагалі один в один.

Друзі, ну тут з плагіатом ви, звісно, облажалися. Це було зайве. Але загалом, я не знаю, можливо, це змусить їх якось задуматися, а щось, можливо, десь… Хоча ні.

Дивись, а за яких умов ти гіпотетично можеш виступити в Росії? Скажімо, завтра Нергал каже: ну що, чуваки, у нас тур Москва — Санкт-Петербург — Новосибірськ — Тюмень.

А це питання вже піднімалося. Я сказав, що будуть проблеми. Треба буде або шукати когось мені на заміну, або якось думати.

Будуть проблеми. Ти правильно сформулюй, тому що твої слова зараз тут наші ультрапатріоти препаруватимуть. Проблема, я так розумію, з виступами.

Так. Доведеться просто подумати, як це реалізувати. Не в сенсі, що проблеми будуть, що я поїду там. Ні. Це абсолютно відоме моє рішення, я не хочу туди їхати. Просто доведеться придумати, як це зробити, якщо колектив вирішить їхати і вони вирішать там грати — я не поїду, і все. Це треба буде якось вирішувати.

Хто згвалтував колективний музичний смак українців? Як так сталося, що у нас, от якщо подивитися на чарти Apple Music або там Google Music, що люди слухають таку кринжову х**ню?

Частково, напевно, так звана залізна завіса, за якою ми були. Я просто помітив, що, наприклад, у чехів з музичними смаками в рази краще, ніж у поляків. У поляків з музичними смаками краще, ніж в українців. Таке враження, що чим менш щільною була ця залізна завіса, тим краще зі смаками музичними. Тому що якось більше свого часу потрапляло забороненого культурного продукту.

І він був більш різноманітний.

Так, тобто відповідно тривалий час нам годували цю х**ню. І на цьому росли цілі покоління. Так і зараз це можна навіть почути. Камон, деяким дітям по 14 років, а вони бахнуть своє перше «Рево» і включають Меладзе. Ну звідки це у них?

На «Атласі» Меладзе, ти бачив, що там відбувалося?

Так.

Ну добре, це вони там, я не знаю, протащилися з нього, витягли як мем.

Навіть Зібров уже перейшов у розряд мема. А з Меладзе, мені здається, це просто якась, на жаль, передача якихось сімейних традицій таких хреновых. Тобто люди навіть не замислюються, що це не ок, ну бо так завжди було в родині, і не тригернуло в якийсь момент, що, напевно, це типу фігово.

Як нам цього позбутися, чи мають просто відійти покоління?

Ну це такий пасивний спосіб. Типу якщо просто чекати, поки повиздихають. Але, напевно, треба ще докладати якихось зусиль, щоб пришвидшити цей процес. Те, що я роблю, це теж свого роду якось мінімально, але пришвидшує. Звісно, в мене немає такої широкої аудиторії, щоб якось глобально впливати. Я все ж таки не поп-артист. Мене не показують по ТБ.

І це мій власний вибір, я не кажу зараз, що мене не показують, але я б хотів. Ні, я б не хотів. У мене була можливість піти на всякі там «Голос країни». Щоб зараз хейтери не почали на YouTube писати: чувак просто заздрить, що в нього немає стільки аудиторії, як у когось. Ні, я свідомо обрав той шлях, яким пішов. І я вважаю, що не можна мати все одразу. Ти обираєш певні дороги.

Я свою обрав, і я абсолютно ним задоволений, тому що навіть елементарно з піснею, яку заспівав Корі Тейлор, свого часу написав мій менеджер, який в Україні займається моїми концертами, твій тезка, Сергій. І каже, до мене вийшли з нацвідбору на Євробачення. Хочуть, щоб ти типу спробував себе там. Тобі цікаво? Кажу, та я не знаю. Якось я так розгубився.

Кажу, ну ок, можеш їм відправити кілька моїх демо. І серед усіх думок, до речі, була пісня How Come, яку в результаті заспівав Корі Тейлор. І він потім мені передзвонює і каже: слухай, їм сподобалася ця пісня, і там з тобою зв’яжеться продюсерка з телеканалу. Я був так здивований, тому що там досить такий людиноненависницький текст. Я подумав, або вони просто не слухали його, або вони не знають англійської мови.

Бо мені складно уявити, щоб пісня з таким текстом прозвучала на такому музичному конкурсі для домогосподарок, Євробачення. Але потім справді зі мною зв’язалися люди з телебачення, сказали: от нам сподобалося, треба, щоб ви приїхали в Київ на зйомки. І тоді в мене спрацював якийсь внутрішній тригер, і я подумав: блін, ні. Це коротше не моя історія, я зістрибую з цього. Я не знаю, чого я туди влазив.

Я передзвонив тій пані з телебачення, кажу: соррі, слухайте, я коротше щось тупонув, я не хочу до вас їхати, я забрав свої слова назад і не хочу ні на який нацвідбір Євробачення, це не моя історія. І на цьому закінчилася наша розмова. А потім ця демка потрапила в Me And That Man, і її заспівав Корі Тейлор.

А якби вона потрапила на Євробачення, то, можливо, я би зіграв кілька жирних корпоративів потім, але не заспівав би цю пісню Корі Тейлор.

Ну, я б вчинив так, як ти, насправді. Тому що Корі дуже крутий чувак. Як кажуть, тут базару нема.

Що відбувається з нашою країною на рівні почуттів? З яким процесом ти це порівняв би?

Мені здається, перехідний вік такий у підлітка.

Пубертат такий противний.

Так. Типу ви мені винні, предки тупі, мене не розуміють. Наклею на двері своєї кімнати типу: it’s my room, my rules. І воно, знаєш, проявляється на всіх рівнях. Інколи навіть на таких високих, міждержавних рівнях. Ну і на елементарному рівні, типу: це згідно з Конституцією порушення прав, не буду я вам показувати сертифікат вакцинації.

Ну це ж типу реально чувак, якому 14–15 років, і всі йому винні, все, що він робить, надзвичайно важливе, всі мають це поважати, шанувати. Я не кажу, що це погано, мені здається, що це просто слід розуміти: ті метаморфози, які переживає наше суспільство, наша держава, це такий органічний процес. Ми молоді.

Та вже ж 30, можна отямитися. Хоча, з іншого боку, чоловіки дорослішають пізніше.

От будь ласка, такий трошки інфантильний чоловік у 30.

Минулого року я був на Буковині, і мене вразила кількість російськомовних людей, у Чернівцях, маю на увазі. Я не був там у селах. І от, дивлячись на саме місто, прекрасне насправді місто, але занедбане вщент, і спілкуючись з різними абсолютно людьми, серед яких є дуже близькі мені люди, мої друзі, у мене от ніколи за ті кілька днів, що я там був, не зникало відчуття, що це місто, навіть місце, оце все, воно ніби зникає.

Воно ніби розчиняється в якихось чужих, більш агресивних та безкомпромісних ідентичностях. Наскільки я правий?

Абсолютно правий. Ти просто зняв з язика те, що я б тобі відповів, якби ти там запитав, наприклад: як ти бачиш зараз Чернівці.

Чому так?

Мені здається, кілька причин. Перша, це елементарно, географічна. Тому що ми так трошки за лаштунками всього. І це дуже грає на руку всіляким місцевим феодалам, які там конкретно втілюють свої інтереси. І більшість чернівчан, якщо запитати, чому типу так усе фігово, немає елементарного асфальту на дорогах, чому на тротуарі немає плиточки, а просто ями, чому сміття, чому там немає нормального громадського транспорту, то тобі скажуть: ну тому що вони там собі воюють, а місто занепадає. І так дійсно було тривалий час.

Ну і є далі. Зараз, може, є трішки якісь покращення. Але загалом це війни місцевих феодалів, які між собою розбираються, намагаються поділити якісь сфери впливу. І відповідно по черзі вони там дорвуться до влади. Коли одні дорвуться, інші блокують їм роботу, для того щоб виставити їх: ну от подивіться, нічого ж вони не поміняли, зараз наші пацани прийдуть і вони це зроблять. Раз там дорвалися.

І ці починають: давайте їм зараз гайки закрутимо, щоб не допустили жодних реформ, так би мовити. І от таким чином оці їхні змагання. Це одна з причин. А оскільки це все знаходиться у чорта на кулічках, то можна це робити, і ніхто особливо уваги не звертає. Два, це самі чернівчани винні. Дозволили так собі на голову сісти. І всім значить окей. І не відбувається якихось протестів. Всіх влаштовує, значить.

А чому для людини найоптимальнішим розвитком її персональної кар’єри, її шляху є просто поїхати десь на заробітки? Чому людина так просто відмовляється від своєї батьківщини? Ти ж, читаючи літературу, починаючи від Фолкнера, закінчуючи сучасними представниками цього західного канону, чудово знаєш, наскільки важлива для них земля і що за землю робилося.

Чому наша земля, яка не менше полита кров’ю, не менше вистраждана, чому її так просто залишають?

Слід розуміти, що до багатьох людей залізли в голову не дурні хлопці, тобто там трошки попрацювали професіонали. За це знімаю капелюха. Якщо воно так з покоління в покоління тримається в головах, то не дурні. Це раз. Два, тут теж слід розуміти, мені здається, що регіон від регіону залежить. Якщо ми говоримо конкретно про буковинців, то там ще плюс є історичні моменти, які теж на це вплинули.

Слід розуміти, що там за останні 100 років тільки прапор на ратуші змінювався чотири рази, тобто трохи пощастило. І коли таке відбувається постійно, то місцеві люди налаштовуються на те, що типу: а, щоб не було там, румунський король — то румунський король, цісар — то цісар, совіти — ну то совіти, якось розберемося, Україна, а тепер Україна, та що зміниться. Як жили, так і живемо. І це можливо.

Плюс це регіон барижників. Ну камон, у нас містоформувальним підприємством у Чернівцях по великому рахунку є Калинівський ринок. Я розумію, що на мене можуть ображатися мої землячки, але ну сорі, ну так і є. Це місто купи-продай. Це не місто про те, що давайте там щось виробляти, давайте щось формувати, ні. Це так було споконвіку.

І ці землі, якщо там в принципі повертатися в якісь там княжі часи, так це були землі, якими торговці йшли з Причорномор’я до галицьких князів, тягнули свої товари, а там їх по дорозі зупиняли якісь берладники та решта розбійників. Переправляли їх через річки, через Прут, через Дністер. Когось переправляли, когось там обдирали.

Тому цей історичний наліт теж залишив, напевно, якийсь свій вплив, і тому, можливо, людям так неважлива земля. Мені здається, що десь там на Поліссі, я ж сам за походженням поліщук, то мені здається, що ця прив’язаність до землі трохи глибша.

Ти в Житомирі народився.

Так, я народився в Житомирі, але я там ніколи не жив. Такий цікавий феномен. Я повернувся туди вже потім, в дорослому віці, будучи музикантом, з концертом. 

Щось відчув?

Нічого доброго.

Просто чому я питаю: мої предки, татів тато, царство йому небесне, він же з Житомирщини.

Я відчуваю сентимент до Полісся, до Житомирщини, і я постійно бував у своєї бабусі. Вони з міста Чуднів. Це районний центр, і там я бував кожного літа. І от саме до цього міста в мене великий сентимент. Або так само до села Топори Ружинського району, звідки походять батьки моєї мами. І до цих місць у мене теж великі сентименти.

Коли проїжджаю десь там, то завжди в серці. А до самого Житомира ні. Бо він потворний, ну камон, вибачте, житомиряни. Коли я туди повернувся, мене взяли погуляти, організатори концерту повели. Там міст через Тетерів, річка, в якій я навчився плавати. А там на тому мосту стоять оті груші, зарядив п’ять рублів, дав, караоке якесь.

Все, як на станції метро «Хрещатик».

Тому ясно, що нічого не могло мені там йокнути.

Мене, до речі, це дуже дивує. Просто навпроти КМДА, мер, курва, роззуй очі, подивися у вікно. Просто стоять шахраї якісь, бариги. Просто заробляють на дурнях. Там ще оцей футбол, турнік.

Ти був на Донбасі?

Був.

Ти катався, наскільки я пам’ятаю, там у 2013–2014 роках. У яких саме містах ти був?

Я був і в Луганську, і в Донецьку був з концертами. У Луганську я грав у клубі, який називався «Чілаут Донбас». А в Донецьку я грав у «Ганджубасі». Я там грав на День Святого Валентина. Це був мій перший тур, тому все було з мінімальним бюджетом. У дорозі були я і мій типу менеджер тогочасний, який зараз став депутатом районної ради.

Теж непогано. 

От і ми застрягли на автобусі в якомусь населеному пункті, як кажуть поляки, задупʼє, або як кажуть за океаном, in the middle of nowhere. Так, між Луганськом і Донецьком. Це був день Святого Валентина, ми запізнювалися на концерт, зламався автобус, яким ми їхали. Стояти, звісно, місць там не було. Було дуже холодно, пам’ятаю, просто жесть, мороз.

І ми стоїмо просто в якійсь дупі, якісь ці терикони, дуже холодно. І в якийсь момент водій сказав, що чекаємо другий автобус, він приїде зараз нас розвезти. Приїхали якісь бусики, такі газельки, позабирали нас, порозвозили, і ми приїхали в Донецьк із запізненням на три години. Всі вже були п’яні, ну день же Святого Валентина. 

Ти зараз розповідаєш, а я згадую наші безславні гастролі в місті Молодогвардійськ, коли всі чекали на автобус, а потім пішли по під’їздах спати. 

Яке на тебе враження справила ця земля? У тебе є дуже гарна фраза в пісні: «Убогим правди нема». Я дуже часто ще до війни навіть використовував цю фразу. Убогі без правди? 

Донецьк, скажу тобі чесно, центр видався мені досить притомним і симпатичним. Тобто видно, що там і гроші водилися, і був якийсь рух і життя. Луганськ — то максимальна журба, журба. Я пам’ятаю таку фразу, вона мені так закріпилася, тому що вона прям така кіношна. Ми йдемо до цього «Чілаут Донбас», і темрява просто як в дупі.

Тобто це лютий, темніє рано, весь цей сніг такий чорний, вже старенький, він полежав, на ньому оце багно, дуже все так сумно. І я кажу: а чому тут типу освітлення ніде немає, чому так темно, ногу ж можна зламати. А чувак каже: «Та на хрена ті ліхтарі ставити, якщо їх все одно побʼють». І в мене тоді все просто опустилося. Ну добре, напевно, вони щось знають, типу.

Ти так сказав, що в мене таке враження, ніби я знаю того чувака.

У Луганську взагалі все було дуже сумно. Але там теж було не без промінчика світла. Тому що на концерті був один чувак, про якого я вже потім дізнався з інтернету випадково, що він там десь потрапив до сепаратистів у підвал. Його катували, у нього там проблеми з психікою після цього були. І він тоді був на концерті, з сином прийшов.

Говорив такою чистою українською мовою, чистішою за мою, тому що я в дуже змішаному мовному середовищі перебуваю, а він людина, яка спеціально вивчила українську мову серед російськомовного населення. І він почав щось розпитувати про Чернівці. І він тоді сказав, типу: знаєш, як я заздрю вашим активістам. От вони б знали, що таке бути проукраїнським активістом тут, у Луганську.

Наскільки це типу складно і наскільки мені страшно за себе і за сина. І так я тоді запам’ятав, так цікаво, що такий хлопчина прийшов. А потім, коли побачив його в інтернеті і прочитав всю цю історію, яка з ним трапилася, думаю: блін, недарма він боявся, і справді, деяким активістам варто, як вони, бути проукраїнським активістом на Луганщині.