Ветеран АТО Валерій Маркус: поки Росія грає м’язами, повномасштабного вторгнення точно не відбудеться

На його думку, українізація може бути тільки раціональною.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» ветеран АТО, письменник і блогер Валерій Маркус (Ананьєв) розповів про війну і можливе вторгнення Росії, ставлення до глави МВС Арсена Авакова та тотальну українізацію.

Твоя фраза з позаминулорічного інтерв’ю, що «українська мова — це сексуально», стала мемом. Вже через півтора роки як ти оцінюєш стан адаптації української мови в нашому суспільстві: Краще, гірше, позитивні тенденції?

Позитивна тенденція є. Вона дуже невелика. Це як колесо, яке з сильним скрипом рухається, але воно, на щастя, рухається. Але залишається страх через те, що воно так повільно, так слабко розвивається. Не з’являються інституції навколо цього. Це все може легко і швидко зруйнуватися, і весь вплив цих років знівелюється. Тому в мене залишається страх.

Що мала б зробити, але не зробила влада, держава, для того, щоб українська мова розвивалася і не залишалася в тому жалюгідному стані, в якому вона все-таки зараз є?

Це питання впирається в дуже багато аспектів життя нашого суспільства і нашої держави. Це стосується і медіаринку, і депутатів, і законодавства. Це дуже багатоаспектне питання. Наприклад, медіаринок. Весь наш медіаринок працював на Росію: кіно, серіали, музика, навіть люди, яких я дуже поважаю, такі як Хливнюк (Бумбокс), ні в якому разі це не камінь в його город, але до війни він їздив в Росію, виступав. І там він розкручувався. У нього були російськомовні пісні. Це ні в якому разі не камінь в його город. Я дуже поважаю його, їхню діяльність зараз. Просто був такий момент в його минулому.

І тоді ніхто не вбачав в цьому нічого поганого. Бо там були гроші, там більший ринок. І через те, що все наше працювало на той ринок, у нас не сформувався ринок реклами, у нас дуже багато чого не сформувалося, що в Росії досить потужне. І коли почалася війна, коли, наскільки це було можливо, контакти повністю обрізати, тоді процес піде набагато швидше. А там дірка, сифонить, і багато хто не може зрозуміти, туди чи сюди. І багато кого в цю дірку реально засмоктує. У нас навіть не з’являється власний медіаринок, ринок реклами, не з’являються гроші або з’являються, але дуже повільно.

І при будь-якій можливості, навіть оцей товариш, який був у списку «Голосу», якому належать якісь там зали, концерти у нього зараз на цей рік, там 80% — це росіяни. Начебто людина, якщо подивитися на її публічну діяльність, україноцентрична, але в той же час при першій же можливості запрошуєш сюди когорту російських артистів. І наші багато хто не принциповий. І при першій же можливості валять туди. Тобто в нас не з’являється власний музичний ринок, на якому люди б хотіли працювати. Тут немає таких грошей. Тут ти виступиш — заробиш $10 000, там виступиш — заробиш $50 000.

Так у нас люди з цього і виходять: яка різниця, де ти заробиш собі на вишиванку.

Стосовно депутатів. Чому в нас немає закону про те, що депутати мали б складати іспит з української мови? Чому його немає? По-перше, це б одразу відсіяло велику частину російської агентури. Бо їм тупо лінь вчити українську. Багато хто не знає.

Я от тут з тобою не погоджуюся. Я вважаю, що високопрофесійна російська агентура знає українську мову набагато краще.

І Аваков не знає.

Ну, я Авакова не вважаю російською агентурою. Мені здається, це інша іпостась.

Я зараз кажу в принципі, про людей, які шкодять. Потрапляло б менше.

Я з твоєю оцінкою згоден. Я взагалі не розумію, як в парламенті країни можуть сидіти люди, які не говорять українською. Тобто коли виходить якийсь умовний Бужанський, є такий депутат, і починає так, наче у нього в роті або горіхи, або, вибачте, чиїсь яйця, щось там говорити. Чувак, ти такий дебіл, що не можеш вивчити мову країни, в якій ти народився і живеш все своє життя в лайні?

Я згоден з тим, що, звичайно, будуть висококваліфіковані агенти Росії…

Ні, я до того, що людина ж, напевно, демонструє якийсь невідповідний когнітивний рівень, якщо вона не може це опанувати. Коли вона каже: а я не хочу. Ну, якщо не хочеш, так і депутатом не будь.

Стосовно висококваліфікованої російської агентури, очевидно, що вони будуть. Але якщо уявити, що це з’явилося б давно, у нас би не було «Азірова», не було б Бужанського, усіх цих «прихлєбатєлєй». Їх би було набагато менше. І вплив був би меншим. Їх маса була б меншою. Це пішло б на користь.

Ну так. В мене один з антиподів казав, що не варто пояснювати якимись хитрими схемами те, що можна пояснити звичайною дурістю. Ти розкритикував заяви Авакова та Мендель про так звану українську російську мову. Що саме тебе обурило? І чому їхні думки такі ідіотські?

Це якийсь кретинізм, от з цього варто почати, це якийсь кретинізм. У всіх цих речах я бачу певні нотки, які я колись чув від пана Арестовича в його «5 проєкті». Він там не про Гіперборею говорив, а про те, як типу примирити населення всередині країни, він же сам російськомовний, і він там за те, щоб російська мова була інтегрована в Україну. Мені з його концепції багато чого подобається, але ця от з російською мовою — херня.

Він там це так пояснював, що в принципі, якщо не знати деяких вхідних, то можна з цим і погодитися. А от знає це, як хтось сказав, що будь-яку розумну ідею, якщо за неї візьметься ідіот, її можна зіпсувати. І от я бачу, що, можливо, це пан Арестович, він коли туди потрапив, він припав вухом до розповіді про російську. Тобто у нього велика концепція, яку він сформулював. І вони взяли одне єдине і найтупіше з усієї його концепції і видали його ще тупіше. От власне і все.

Мені оце все вже «подобається». Слобожанська мова. Що за бл**ь? Ну навіщо ці евфемізми? Напишіть: неграмотна російська. Я сам зі Слобожанщини, я розумію, що цей феномен не існує. Це те саме, що «луганський народ», фактично. Маразм. Що робити російськомовним людям в Україні?

Жити спокійно. Їх же ніхто не чіпає.

Все ж таки їм потрібно…

Якщо для їхньої діяльності це потрібно, то треба вивчити мову.

А для діяльності країни, держави?

Завжди. Чи мені це потрібно, щоб в Україні говорили українською?

Так.

Так, мені це потрібно. Але чи потрібно це їм, це інше питання. Я розумію, що не можна людям нічого нав’язувати, тим більше якось звинувачувати в чомусь, що вони якісь не такі українці. Бо таким чином ми викличемо антипатію. Людина впреться рогом і скаже: «Я принципово не буду говорити українською».

Я в 17-му році перейшов на українську, а до цього я був повністю російськомовним. І мені час від часу писали, що я, при тому, що я на війні в той час перебував, мені пишуть, що я поганий українець, бо я пишу російською. Ясно, що я це сприймав як бик. Я говорив: «Та я тепер принципово не буду переходити на українську».

Але ж ти зараз розумієш, як це болить?

Більшість людей, які всіх навчають українській, це та сама когорта людей, про яку ми говорили. Є фанати якоїсь особистості, а є фанати якоїсь концепції. Вони для себе виявили якусь концепцію світлої сторони, на неї перейшли, стали україномовними або й були україномовними. І це перебування на світлій стороні легітимізує їхній моральний садизм. Вони всіх навколо повчають. Або бажання бути вищими за інших, або бажання відчути себе важливими, відчуття, що ти зробив щось фундаментальне. І от ти ходиш і всіх повчаєш, бо ти кращий.

Цим людям по**й (байдуже — ред.) на Україну, на українську, це лише їхній спосіб самоствердитися. Ось і все. І користі від цього нікому ніякої. Більше того, це лише приносить шкоду, бо це викликає агресію російськомовних, що вони якісь не такі, що вони погані. Ні, вони не погані, просто вони до цього ще не дійшли. Відповідальність завжди на тому, хто розумніший.

Якщо хтось вважає себе розумнішим, треба намагатися налагодити цей діалог, знайти, підібрати правильну формулу зі слів, щоб донести свою думку до людини, щоб кинути цей паросток в її голові, цієї концепції, щоб вона визріла. І вони подумали: «Так, дійсно, якщо перейду на українську, принесу користь своїй державі, я навіть принесу користь економіці своєї держави». Тобто не якісь там ефемерні речі, а прагматичні: «Я приношу реальну користь». Ось так потрібно з ними працювати, а не тикати пальцем і розповідати, хто такий, а хто не такий.

Ніжна українізація? Чи раціональна радше?

Так, а іншої бути не може. Українізація або буде раціональною, або вся ця ідея зникне разом з тими, хто її намагався проштовхувати. Ми ж живемо не в авторитарній системі, що взяли, сказали: «Так, десять зачісок для чоловіків, сім для жінок, всім українська. Хто не так стрижеться, хто не плаче, коли помер мій батя — всіх у в’язницю». Тому так це не спрацює. В нашій системі іншого способу бути не може. Вірніше, будь-який інший спосіб не спрацює.

А от такі речі в законодавстві, коли людина приходить на роботу, їй кажуть: «Вибач, якщо ти працюєш у сфері обслуговування, в Україні державна українська — або вчиш, або шукай іншу роботу». Це правильний спосіб.

Чи маєш ти передчуття війни?

Ти маєш на увазі у світлі цих останніх подій? Ну от останні два тижні дуже багато людей чомусь у мене, наче я маю якусь компетенцію в цьому, запитують: «Що там, як ти вважаєш, чи буде війна?». І таке інше. І буквально тільки вчора я нарешті сформулював якісь думки, щоб якось можна було відповісти.

По-перше, я не буду оригінальним, коли скажу, що війна йде вже сім років. І якщо мова йде про повномасштабне вторгнення Росії, то мені здається, що коли хочуть напасти, то це не демонструють місяць на весь світ. Мені здається, що все, що зараз робить Росія, це просто наслідок подій, які почали відбуватися після інавгурації Байдена: санкції, заяви, таке інше. Мені здається, що Росія просто грає м’язами, і поки це відбувається, мені здається, що можна бути спокійним. Поки це відбувається, повномасштабного вторгнення точно не відбудеться.

Тобто спокій і тиша в цьому плані вони більш небезпечні?

Коли вони кичаться, то точно буде все спокійно, мені так здається.

Тобто в тебе немає такого тривожного передчуття?

Справа в тому, що повномасштабного вторгнення я чекаю кожен Божий день протягом останніх семи років.

Призвичаївся вже?

Так. Я в принципі живу в парадигмі того, що це можливо в будь-яку секунду. Я це рік тому чекав, що змінилося зараз? Росія стала менш небезпечною?

Якби Росія була нічним жахом або картиною якоюсь такою макабричною, страшною, то що б це було? Намалюй, будь ласка.

Ти дивився фільм Карпентера «The Thing» 82-го року? Я його переглядаю кожен рік. Я взагалі фільми Карпентера дуже люблю. Ти знаєш, от є режисери, і тільки починається кіно — от це Тарантіно, це Карпентер. І Карпентера я дуже люблю. Там композитор Енніо Морріконе. Там дві ноти в саундтреку до цього фільму, але, Боже, як же вони в тему.

Отже, там на початку сцена, як тільки це чудовисько з’являється вперше, коли собака, заражена цим прибульцем, до інших собак. І коли воно почало вилазити з собаки — от це, мабуть, Росія. Коли воно своїми щупальцями, воно руйнується, воно гидотне, і з нього вилазять щупальця, які намагаються захопити все здорове навколо. Те, що існує гармонійно, воно все намагається захопити своїми щупальцями і перетворити на себе, щось жахливе і нікому не потрібне.

Я думаю, що якби Карпентер зняв це у Луганську, це було б ще зрозумілішим для нас. Тому що ти зараз розповідаєш, а у мене асоціація на асоціації.

На ефірі у Скрипіна ти розповідав, як отримав бойову нагороду. І казав, що ти чекав на це і думав, що це буде якесь пафосне ритуальне дійство. Що це така непересічна подія. А все відбулося дуже формально. І у мене склалося враження, що ти цим трошки розчарований.

Мені тоді було 21 рік, якщо я не помиляюся. І я прийшов служити солдатом, мріючи стати офіцером. Я навіть на першому році служби збирав документи, щоб вступити до Львова в академію, щоб стати офіцером. Пам’ятаю, мені навіть колись наснилося, що я став капітаном. Це була моя мрія. І під кінець мого контракту, очевидно, що все це вже розвіялося, плюс вже півроку війна йшла.

Але все одно багато цих речей — те, як я собі це накрутив, все одно, певні деталі залишилися. І плюс почалася війна, і ставлення до цих речей мало новий пік у моїй парадигмі. Через те, що я бачив, як час від часу нагороджують і як це відбувається. Для мене відродилося оце бажання відчути оцю гордість, відчути себе в ролі того, кого нагороджують при всіх. Тому, коли це все відбулося отак от паскудно, мене це дійсно трохи розчарувало.

Ти людина, яка ризикує життям на війні, тобі потрібніі ці нагороди?

По-перше, ризик там часто неусвідомлений. Ти його не відчуваєш. Хоч ти знаходишся там, поряд з тобою гинуть люди, все одно залишається відчуття, що це відбудеться з ним, а не з тобою. Я пам’ятаю, у мене було відчуття, що я безсмертний, я нічого не боюся. А ці нагороди. Ну як можна раціонально людині пояснити, що є щось вище за твоє життя. Якщо вмираєш, твоє життя зникає, тебе немає. Тебе просто немає, тобі все одно. Твоя центральна нервова система перестає існувати. То що для тебе може бути цінніше за твоє життя?

Але військова присяга передбачає, що все-таки щось є. І це на рівні віри. Це апелює до емоцій. І ці всі ритуали, вони потрібні для того, щоб цей емоційний фон підтримувати. Більше того, в ситуаціях, коли твій стан психологічний дуже нестабільний і навіть крихкий, у дуже критичних ситуаціях. Під час, коли бій іде не дуже вдало, скажімо так. І ти розумієш, що зараз або в полон, або смерть.

І от коли ти ставиш на ваги, умовно кажучи, воїнську славу або полон, але залишитися в живих. Можливо, тебе будуть мучити, можливо, тебе каструють, але ти можеш залишитися в живих. Рік помучишся, тебе обміняють. Рік принижень, рік мук, але ти залишишся живим. І от в ці моменти потрібні ось ці ритуали, ці речі, які є уособленням твоєї присяги. Ти клянешся. Ти не просто кажеш: «Так, я буду у вас працювати з 8 до 17, там підпишу контракт». Ні, ти присягаєш на вірність. Не на термін контракту, на все своє життя. Нації ти клянешся. І тому ці речі необхідні, щоб підтримувати. І люди, які мають їх підтримувати, їх паплюжать.

А що є вищою нагородою для тебе? В контексті війни.

Я про це не думав. Вижити чи не вижити — це питання випадковості, це питання моменту. А нагороди — це щось, на що потрібно працювати. Нагорода дається за якусь виняткову працю. Тому для мене нагородою був би досвід, який я зміг би правильно проаналізувати і інтегрувати у своє життя. Для мене була б нагородою оця унікальний досвід, усвідомлення його. Це вимагає роботи: і фізичної, і розумової. Оце було б для мене найвищою нагородою.

Чи існують речі, які ти хотів би забути безповоротно, чи людина має пам’ятати все?

Є речі, за які мені дуже соромно, але так як ми говорили про нагороду, що нагорода вимагає виняткової якоїсь праці, я не хочу нічого забувати. Навіть того, за що мені дуже соромно, бо я хочу навчитися жити з цим досвідом, щоб він мене більше не турбував. Тому я нічого не хочу забувати. Я був би радий, аби в мене пам'ять була ще краща.

Тобто людина мусить пам’ятати все?

Я не казав, що мусить, я сказав, що хочу. Бо чим більше я свого досвіду запам’ятаю, тим більше у мене буде вхідних даних для аналізу подій, з якими я стикатимуся в поточному житті.

Але пам'ять консолідує дуже багато травмуючих речей. Загалом, пам'ять — це дар чи покарання?

Залежить від того, наскільки людина сильна. Якщо людина слабка внутрішньо, то очевидно, що багато речей краще було б і забути. Я знаю, що дуже багато моїх знайомих повбивали себе. І очевидно, їх щось мучило всередині. Щось, з чим вони не впоралися.

Тому не можна так універсально для всіх людей. Я якось це пережив, якось навчився з цим жити. І я впевнений, що це зробило мене сильнішим. Але такий період, коли я прокидався кожен божий день з думками про самогубство, кожен божий день, протягом декількох років, я його пережив. І це було важко. Це було дуже гнітюче відчуття.

Але тебе це зробило сильнішим, ти кажеш.

Мені вдалося це пережити. Комусь не вдалося. Тому ось тут це досить цінна нагорода, яку потрібно заслужити.

З цією нагородою ще якось потрібно навчитися жити, виходячи з твоїх слів.

Досвід, точніше вміння ним користуватися, це вже момент, коли ти його вже заспокоїв в собі. І от якщо трапилася якась подія. І незрілу картину світу людини цей досвід, ця криза зруйнувала. І людина або здається, зникає з цього світу, або знаходить в собі сили взяти цей новий досвід, нові вхідні, і вже з ними збудувати нову картину світу, але яка вже ґрунтується не на хибних стереотипах, які існують виключно в якихось суспільствах. Не на вірі в щось універсальне, а на чомусь фундаментальному, то вона стає сильнішою.

Якщо війна повернеться у свою гарячу фазу, ти повернешся туди? Навіть усвідомлюючи, що фактично потім ти все починатимеш з початку.

Та дай Боже, щоб я повернувся звідти.

Ну якщо оптимістичний розвиток.

Є в людині якісь сенси особистості. Те, що робить тебе тобою. Коли трапляються якісь речі, ти розумієш, що тобі потрібно чинити ось так, бо якщо ти вчиниш інакше, це будеш вже не ти. Ти зрадиш самому собі. І якщо почнеться активна фаза війни, коли Росія повноцінно вторгнеться в Україну, в мене морального вибору не буде. Я буду змушений туди піти. Щоб залишитися самим собою. Щоб спокійно спати вночі.

Я усвідомлюю, що я можу звідти вже не повернутися. Але краще прожити менше, але бути собою. Ніж прожити довше і ненавидіти себе за те, що колись якось ти вчинив і зрадив. І при чому в чомусь фундаментальному. Тиждень життя, рік життя чи сто років життя — все ж відносно. Рано чи пізно все одно життя закінчиться. І це безкінечно. Чи одну в тебе жінку було, чи тисячі жінок було, чи одну ти книгу прочитаєш, чи мільйон. Тому все це, за великим рахунком, не має значення. Все відносно.

На твою думку, перед загрозою знищення, вторгнення Росії, українське суспільство зможе якимось чином консолідуватися принаймні до рівня 14-го року?

Після 14-го року в нашому суспільстві відбулася стагнація. І відбувається. А стагнація завжди веде до регресу. У спокійному стані все з часом призводить до ентропії. І тут, мені здається, той самий випадок. Якщо перед лицем нової загрози, я думаю, що, звичайно, все зміниться. Я в цьому впевнений. Я впевнений, що люди знову консолідуються.

Ти сказав слово «стагнація». В чому вона полягає?

Я просто дуже не хотів би називати прізвища політиків. На мій погляд, причини прив’язані до персоналій. Попередній президент створював в суспільстві відчуття безпеки, хибне відчуття безпеки. Вигляд роботи. Йому є за що подякувати. Я можу подякувати, що ми не стали Росією. За це йому дякую. Але у всьому іншому дуже багато було шкоди.

А дякувати йому потрібно, що ми не стали Росією?

Багатьом, але йому я можу за це подякувати.

Ну тому що я тобі, наприклад, вдячний за це. А йому…

Тут треба виходити з того, яку дефініцію ми вкладаємо у слово «дякувати». Я під словом «дякую» маю на увазі, що я визнаю чийсь внесок у щось. Я визнаю його очевидний внесок в те, що ми не стали Росією. Тому я йому за це дякую. Але за рахунок різних блогерів, мінстецтва, гроші, які в це вливали, створювали відчуття безпеки. І навіть вигадали оцей термін «зрадойоби». От кому щось не подобалося — той «зрадойоб».

І створювали навколо людей, які чимось не задоволені, ореол маргінальності. Тому і відбулася стагнація. А люди це дуже легко підхопили, бо в багатьох є потреба в патерналізмі. Є бажання спокійно лягати спати. Є там дядько потужний такий. Я можу не переживати і спокійно лягати спати. Він там все вирішить.

Люди, мені здається, все це сприйняли. Але ж насправді все було не так. Аваков був. Мітингувальників ставили на коліна в снігу. А військовослужбовців, добровольців саджали, вбивали. Багато подій відбулося. При тому після інавгурації наступного президента я помітив, що прихильники попереднього цього сварять за те, що робив попередній. Я в це не влазив, але виглядало це кумедно. Власне, люди розслабилися. І тому почала відбуватися стагнація.

На твою думку, українське суспільство може собі дозволити культивацію ненависті всередині?

Ненависть — це неконструктивне відчуття, яке в принципі може тільки руйнувати. Ненависть — це неконструктивне відчуття, воно може призвести до чогось хорошого, але це буде лише наслідком випадковості. Ненависть не контрольована, тому ні, ненависть нам точно не потрібна, культивація ненависті будь-яка. Навіть нелюбов до чогось, антипатія до чогось, має бути конструктивною. Людям треба пояснювати, в чому причина, чому так не варто.

Як ти вважаєш, якщо людина щиро любить, поважає і вважає гідною іншу людину, яка займається тим чи іншим видом політики чи якоюсь суспільною, громадською діяльністю, і вона захоплюється нею. І при цьому вона ненавидить тих людей, які це не роблять. Ми говорили про феномен так званих «зрадойобів», «порохоботів» і таке інше. Якщо ти не любиш Петра Олексійовича, виходячи з цієї парадигми, ти — чмо. Цих людей можна зрозуміти чи ні?

Та навіть Гітлера можна зрозуміти. Але моє розуміння його не виправдовує його дій.

А що не так в цій людині? От любить вона політика. Чому вона не може ненавидіти опонентів цього політика?

По-перше, аудиторія у всіх завжди дуже різна. Не в тому сенсі, що у кожного там різна аудиторія, а в плані навіть однієї тієї самої людини, які нею захоплюються — аудиторія є різною. І у кожного, чим він захоплюється, або чому він є прихильником тієї чи іншої людини, причини різні. У когось ці причини передбачають ненависть до когось.

Наприклад, найбільш маргінальні знаходять у цьому свою потребу в моральному садизмі. Тобто є щось, як Петро Олексійович, навколо якого ореол світлої сторони. От якщо ти з ним: все, ти на світлій стороні. А всі, хто не з ним, вони на темній стороні. І ти можеш легітимізувати свій садизм і ненавидіти когось, поливати брудом, писати коментарі в інтернеті, писати пости.

Тобто їм срати на Україну, їм срати навіть на Петра Олексійовича. Це лише спосіб реалізувати свої внутрішні, оці кончені, потреби. Є такий прошарок людей. Є ж просто прихильники…

Я взагалі не розумію, не впевнений, що існує якась інша модель любові до політика. Скажімо, а чим люди, які захоплюються Сергієм Стерненком, відрізняються від людей, які захоплюються Петром Порошенком?

Я не знаю людей, які до такої міри захоплюються Сергієм Стерненком.

Я знаю. Так само ненавидять. А яку відповідальність тоді людина, яка є об’єктом цього захоплення, несе перед людьми?

Я за собою помічав, за своєю діяльністю, що тут справа не в Сергієві Стерненку. Більшість його аудиторії, я ж кажу, я маргіналів таких серед його аудиторії не бачив, в тому числі в інтернеті, але мені очевидно, що вони ж у всіх. Попри те, що я не продукую якийсь трешовий контент, контент, пов’язаний з ненавистю. Тим не менш, навіть серед моєї аудиторії є мої прихильники, які готові змішувати з лайном будь-кого, хто якось негативно висловлюється в мій бік. Коли я це помітив, то я для себе вирішив, що з цим потрібно бути дуже обережним. Це люди дуже тонкої душевної конституції.

По-друге, зі свого боку я несу відповідальність за вплив на цих людей. Тобто мій вплив, як мінімум, не має бути негативним і не має їх ще більше маргіналізувати. А в кращому випадку він має їх виводити з цього болота, він має їх освічувати. Освічувати хоча б в якихось елементарних поняттях життєвих. От наприклад, чому неможливо закінчити цю війну прямо зараз? Якимось іншим способом, крім як здатися і влитися в Росію. Або стати їх сателітом. Причина цьому дуже проста. Але ж більшість людей цього не знає. І тому ковтають як заразу оцю мантру про «війну там закінчу за два тижні».

Суть в тому, що і у того, і в іншого (Порошенка і Зеленського — ред.) є прихильники. Але ніхто з них не намагався людей освічувати. Тому що політик має бути, от середня температура по палаті за освіченістю, розумністю людей в країні, політик має бути трішки розумнішим, щоб вміти маніпулювати цією масою. Якщо люди стають розумнішими, то і політик має бути ще розумнішим. Навіщо їм це робити і ускладнювати собі роботу? Як тільки вони будуть людей освічувати, їм потрібно вигадувати складніші сентенції. А навіщо? І тому на Петру Олексійовичу дуже велика відповідальність за те, що він зробив з людьми.