Володимир Кохан, «ХАЩІ»: українці самі винні в тому, що відбувається в Україні

На його думку, все закручено: бідні, бо тупі — тупі, бо бідні.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» ведучий YouTube-каналу «ХАЩІ» Володимир Кохан розповів про винних у тому, що відбувається в Україні, своє ставлення до націоналістів та занепад українських сіл.

Що вбиває Україну найбільше? Який головний фактор небезпеки?

Напевно, скажу таку думку непопулярну, річ неприємну для багатьох, але першопричиною всього цього стану, який є в Україні, якби це не було жорстоко, є населення України. Люди самі винні в тому, що відбувається.

За рахунок певною мірою людської бездіяльності або неправильного вибору, неправильних рішень, якоїсь бідності і тупості, бідні, бо тупі, тупі, бо бідні, це все закручено. І потім зібрався якийсь величезний шматок снігу і накручується, і накручується. І ти дивишся, що нічого неможливо зупинити.

А коли починаєш розмотувати, шукати причину цього, все зводиться до того, що свого часу народ був лінивий або пасивний або зробив неправильний вибір. І потім воно все накрутилося. За такі слова, напевно, найбільше не полюблять українські націоналісти. Тому що це непопулярна думка. Але ж я знову кажу, це суб’єктивно, можливо, я не правий.

Нас же не цікавить думка дебілів, давайте говорити прямо, нас цікавить думка людей, які думають. Тому що свідомі українські націоналісти, які є носіями певного інтелекту, вони ж розуміють об’єктивні проблеми і очевидні проблеми.

Якщо людина не розуміє чогось очевидного та об’єктивного, значить вона воліє жити в якихось інших вимірах, і це потім уже відбивається на цьому вимірі.

Скажу секрет, можливо, з 2009 до 2014 років я вважав себе упертим націоналістом. По суті був правим. Майдан мене змінив, коли я зіткнувся з багатьма націоналістами і розчарувався в них, але все одно до 2019 року в мене було значно краще ставлення до націоналістів.

Я жив у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині, і ті націоналісти, яких я знаю, там і досі залишилися, переважно ідейні люди, яким дійсно болить Україна. І я не вірив, чому з Києва всі ненавидять націоналістів.

І коли в Києві тут перетнувся з російськомовними малолітками на підкатах… В яких реально щелепи бігають від якогось фена чи чогось, такі на підриві, і їхня головна мета — просто комусь набити щелепи, каша в голові. Ну просто модно, мейнстрімно. Якихось стимуляторів нанюхатися і гасати там по Києву. Домагатися до гей-маршів, приходити бити. Що ти доводиш, чувак?

Іди, я не знаю, «Швидко гроші» якісь, які втягують українців у кредитну кабалу. Вони ходять там якихось дівчаток-лесбійок десь на Банковій ганяють, б’ють. Це те, що я бачу в Києві. Але в мене дуже багато досі друзів, знайомих з правих сил, але це мої знайомства з 2009 по 2014 роки.

Ну тобто це люди свідомі?

У більшій мірі так.

Ну тобто це не ті, про кого ви розповідаєте, типу праві в куртці Stone Island і з Моргенштерном.

Так. Вони ж реально слухають Моргенштерна. У них бірка Stone Island якась на куртці. Багато. Але не можна ж так про всіх націоналістів у Києві судити, адже дуже багато таких, загальна картинка якась така. Якесь сприйняття. Блін, щось не те. Реально соромно стає. Думаю, піду на марш 14 жовтня. Та куди, для чого...

Мені розповідав мій син історію про хлопця так само, який ходив у пальоному Stone Island, і в нього питали за речі, за шмот питають дуже часто, і якісь хлопці підійшли, і він прикинувся глухонімим. Все, вони: «а ну типу вибач, іди». І він ішов-ішов, пройшов 10 метрів, дістав навушники, ті побачили, наздогнали. Така була історія.

Він думав, що викрутився. Блін, а я ж нічого зайвого не сказав? Бо я ж живу в Києві. Зараз ідеш, і хтось «ай б*я, домовився». Хоча я інколи думаю, вони такі праві, але для правих тих самих ідей, для відновлення української історії, в знанні з історії, блін, не хочеться себе хвалити.

Ну, «упа-унсо», все, тут багато про що сказано. А про Січових стрільців, хто такий Міхновський, Коновалець чи Дмитро Донцов, вони в житті не чули. Зате вони знають, що таке Stone Island.

Існує поширена думка, за якою Україна постає такою жертвою багаторічного зґвалтування окупаційними режимами, російським, радянським. Як ви вважаєте, який з окупаційних режимів приніс Україні найбільше проблем і горя?

Ну, звичайно, у нас популярно звалювати все на совок. Це безперечно була трагічна доба, але як не крути, це теж почасти правда, нам пишуть у коментарях, що навіть житловий фонд сучасної України на 80% складається з радянських будівель, залізниці, все. Тобто таку індустріалізацію, механізацію, всі блага цивілізації, по суті, за совка принесли. Але при тому і багато горя від них було.

От на мене, моя особиста думка, найжорстокішим і жахливим окупаційним режимом все ж була Російська імперія. Це після Березневих статей, коли остаточно розпалася гетьманщина, коли до нас прийшли «брати», от тоді почалося найбільше. У нас згадують зараз, що совки те, те, те знищили. Але будемо чесні, що в кінці 20-х — на початку 30-х років ця політика декорінізації…

У той період, мені здається, було надруковано україномовних книжок більше, ніж зараз. Були зняті україномовні фільми. При владі в Україні керівниками в ЦК на місцях переважно були етнічні українці. Це кінець 20-х. Початок 20-х — так, там була величезна єврейська, російська, але переважно це були українці. І потім я почав нещодавно ритися в інтернеті, скільки в керівних органах совка було українців.

Це просто жесть. Там тільки головних було, там і Горбачов мав якесь коріння, і Хрущов. Жесть. А ми спихаємо все типу на них. Російська імперія — так. Вона реально на офіційному рівні забороняла українську мову, чого совок ніколи не робив. А мова — це душа нації.

Мені здається, саме Російська імперія прищепила нам цей комплекс меншовартості, цього сільського холуя, який, приїхавши в місто, мусить підлаштовуватися під пана. Це і зараз триває. Це простежується і серед молоді, це жахливо. Особливо серед нефорської молоді хіпстерської. Нефори там, всякі хіпстери, вони ж завжди хочуть бути модними в тенденції, тренді.

І умовно в той Клозер піти на концерт і зустріти людей, які говорять українською… А потім починаєш копатися там у них: Черкаська область, Вінницька, Рівненська, Львівська, чого всі російськомовні. І це тисне, тисне, ця глиба з кінця 17-го століття, і тривало це до кінця Першої світової війни, коли Російська імперія на нас реально тиснула. Мені здається, що вона принесла найбільше горя.

Тому що той самий Збруч. Вони ж прожили на 20 років менше в совку, але різниця вже одразу колосальна. У господарюванні, в бажанні мати приватну власність. Проєкт «Хащі» на Закарпатті чи у Львівській області, у Чернівецькій області практично неможливий. Там важко знайти покинуті хати і мертві села. Там немає такої рабської ментальності.

Але чому, знову ж таки, тут прижилася колгоспна ментальність? Не може щось вирости у несприятливому ґрунті. Так само той совок прижився там, де адепти совка його найбільше відстоювали. Це ж центральна, східна, північна Україна. Де найбільше прокотилася Російська імперія, де вона залишила найбільший вплив.

Яке місце з усіх ваших експедицій справило на вас найсумніше враження?

Кропивницька область оця, Кіровоградська. Можливо, там так співпало, бо ми в таку саму прохолоду їздили, як зараз. Плюс це була певною мірою родово-пошукова експедиція. З другом поїхали. Я вивчав колись свій родовід, хто я за походженням, звідки. І знайшов, що моя прабабця у 1932 році, тікаючи від голоду, мігрувала в Одесу, почала жити в Одесі.

Вона була з Кіровоградської області. І я почав шукати її село. На карті його знайшов, на старорадянських картах. У гуглі його немає, ніде немає. Ми поїхали, почали шукати. А від цього села і сліду немає. Взагалі на кладовищі десь 10–15 хрестів залишилося, переважно без табличок. І нічого, просто голий степ навколо. Якийсь сумний такий, депресивний, жесть.

І село, там останній житель помер десь у 1978 році. Ми ж багато знімаємо про вимираючі села. Я не можу всім у коментарях відповідати, росіян там багато заходить, знаєш, «шо там у хохлов», поржати заходять, подивитися, як нам усім погано. Вони не бачать, що в них там відбувається. І звинувачують у тому, що от, догралися на Майдані, «ета ваша незалежность» призвела до вимирання сіл.

Але ж ніхто не намагався банально підняти якусь літературу, вікіпедію, просто інформацію підняти, відколи почали вимирати ці села, і розібратися в причинах їхнього вимирання. Села ж насправді почали масово вимирати в 1970-х роках. І цей локомотив, ця куля була запущена тоді, а зараз вона по інерції просто триває. Зараз глобалізація свободу дала.

Совок же штучно утримував цих селян, не даючи їм ні паспортів, нічого. А потім їм дали свободу. Особливо за останні 10 років. Я це простежував з 2010 по 2020 рік, просто колосальний відтік. Мені здається, не існує ніякої статистики, цим ніхто реально не займається. Як на мене, це не складно. У кожне село подзвони в сільраду, зберіть реальну кількість населення. А не за виборцями, як вони рахують.

Блін, у моєму рідному селі на Хмельниччині, якщо я не помиляюся, виборців десь 600 чоловік. Я сів оце з бабою, яка там живе в селі, кажу «порахуй мені всіх людей у селі», вона порахувала, десь до 350 дійшла. Це з дітьми. Вони там десь прописані, десь там колись були з 1980 року. Може, там і в живих нікого вже немає. І півсела стоїть порожніх хат. Статистики немає.

Ми моментами намагаємося цю статистику зібрати. Ми були на Житомирщині, я почав рахувати, так там припадало 30 порожніх, одна жила хата. Просто жесть. У нас в Чорнобильську зону їдуть фотографуватися. Чорнобильська зона — це якийсь Діснейленд. Хоча ми самі там знімали, намагалися відчути щось. Цікаво, але там немає такої журливої трагедії, як у всій іншій Україні.

Відчувається, що це був здоровий молодий організм, який в один момент просто переселили в інше місце жити. А в цих селах ти відчуваєш, що все просто згасло. Воно померло, і всім було байдуже.

Тобто там відчуваєш цю агонію навіть?

Так, для мене там моторошно і страшно, якісь емоції. А в Чорнобилі такого не було. Можливо, за рахунок туристів, там автобуси, там магнітики, тут шарфики, всі їздять, катаються. Ну Діснейленд, Софіївський парк в Умані. Там уже нічого немає, там розтягнули все в тому Чорнобилі. Навіть у найвіддаленіших селах. Сталкери всякі. Там туристів уже більше, ніж, я не знаю, у Грибовці біля Одеси.

Вивезли все абсолютно. А от при цьому ніхто не хоче подивитися, що, умовно, від’їхавши 60–70 кілометрів з траси в бік на 2–3 кілометри, і та сама Прип’ять після Чорнобиля. Там немає п’ятиповерхівок, як у Прип’яті, але приватні будинки. А в Прип’яті ці штучні, набудовані в кінці 1970-х, вони, здається, духом людським не просякнуті ці будинки. Ну такі пустишки якісь, пап’є-маше.

А ці споконвічні будинки старовинних українських сіл, які сотні років стояли там. У них люди народжувалися, вмирали, були сім’ї, місили хліб, скисало це молоко, ці запахи. Заходиш, і таке враження, що той запах там досі стоїть. І тут в один момент все це обірвалося, тому що внук з тих чи інших причин став якимось російськомовним гопніком, переїхав у Київ на Троєщину і там сидить. Йому начхати, він покинув свої фотографії рідних.

Для мене один з найсумніших випусків ваших проєктів — це про Сумщину. Коли я дивився Сумщину, то впізнавав там Луганщину. Луганщина так само межує з Росією, ви, до речі, на початку відео згадуєте, що Сумщина зараз посідає перше місце за протяжністю кордонів.

На Луганщині кордон 800 кілометрів, а там, здається, 500 з чимось кілометрів. Особливо коли побачив цю автостанцію. Автостанція — це насправді Красний Луч, є таке місто, зараз воно під окупацією, Зорянськ, тобто всі ці місця, що зникають, фактично. І я все це впізнавав.

І в мене виникла думка, коли я переглядав це відео, чи не є це таким занепадом, прокляттям прикордонних з Росією містечок і сіл. Скільки в цьому занепаді від Росії? Чи ми самі справляємося?

Одразу навскидку можу назвати аналогічних три–чотири автостанції: у Вінницькій чи Хмельницькій області, Кіровоградській, Черкаській, які не мають ніякого кордону з Росією. Але чи є ця дифузія, проникнення цього російського? Звичайно, є. Нам потрібно більше досліджувати це. Насправді в прикордонних з Росією регіонах як таких ми насправді були не дуже багато.

Попереду в нас ще Харківщина, попереду Луганщина, давно в мене, рік, мабуть, висить, але через те, що всі хлопці працюють, лише на вихідних десь вириваємося, два дні, максимум три. Ми не можемо далеко поїхати на Луганщину. Туди потрібно на 5–6 днів. Мене дуже вабить північ Луганської області, це Старобільськ, Новопсков.

Якось на Лук’янівці, місяців п’ять тому, я працював у хостелі адміном, пішов підпрацьовувати там за смішні гроші, але найбільша мета була підтягнути англійську, щоб спілкуватися з іноземцями. Було багато дуже людей з усієї України. Весь час приїжджали, тут Охматдит поряд, дітей привозили в лікарню.

Я прямо таку соціологію робив, дивився, хто з населення з яких регіонів, як вони заходять, не знаючи мене, якою мовою говорять, як поводяться, коли я звертаюся до них українською, як реагують, чи переходять на українську. Це окрема тема.

Дві жіночки прийшли. Така цікава мова була, я зробив скан їхнього паспорта, дивлюся, що це десь з півночі Луганщини, зараз точно не згадаю, якесь село. У гуглі вбив це село, дивлюся, а воно за два кілометри від Росії. Українське село просто на кордоні з Росією. А мова у них така: «а будьмо», «а не зачекай», «а чого ти там». І якось дивно, як у радянських фільмах показували українську мову, якось так. Взагалі не суржик. Знаєш Курган Агрегат, вони з Харківщини, я не знаю, чи в них по приколу, чи в них так у Близнюках і говорять.

Взагалі в Міловому кордон проходить по вулиці. Просто на вулиці. Там колись була прокуратура, стара будівля ще. І умовно кажучи, людей арештовували в Україні, а туалет був на вулиці в Росії.

Я вважаю, що це ідеальний стан речей, просто щоб ви розуміли, як там усе. Тому можете розраховувати на допомогу. Я б навіть до Сватового разом з вами поїхав, подивитися і показати.

У мене в голові було: Луганщина — повністю російськомовний регіон. А вона каже «у нас усе село так говорить». А я думав, що прикордонні села, вони всі російськомовні. І я дуже туди хочу поїхати, зняти фільм, я розумію, що там все вимирає, але прямо такий дух може піднятися, от яка Луганщина насправді, а не те, що нам втюхують.

Я думаю, що ви будете приємно здивовані. Тому що північ Луганщини не була такою занепалою, а якраз була відносно повнокровною, і там були потужні фермерські господарства. Якраз це і стало причиною того, що там не пройшли референдуми…

Тому що фермери сказали: «травень місяць, який референдум, чувак, ми вже кредити взяли, нам садити треба». Приблизно так «руський мир» розбився об українську прагматичність на півночі Луганщини. Ну я так думаю. Плюс, звісно, хочеться вірити ще в ідеологічні якісь нюанси.

Ще випуск про старообрядців мене вразив, і вразив яким чином… Тому що частина моєї родини — вихідці саме з поселення старообрядців на Житомирщині. У моїй родині я перший був охрещений. У мене навіть тато ще охрещений за старим обрядом.

Я от коли подивився, як люди розмовляють, у мене виникло відчуття, що вони ж живуть там дуже довго, двісті років, і якось примудряються зберегти свою ідентичність.

Натомість, коли українець — знову починаю говорити неприємні речі, але це факт, — коли українець приїжджає до Росії, він асимілюється і розчиняється в місцевому етносі, у місцевій ідентичності. Можливо, це й добре, тому що ми більш адаптивні якісь. Чому так, на вашу думку?

Чому, не знаю. Завжди теж шукаю відповіді на це питання. Але це одна з найбільших бід українців.

Але ж у Канаді не так, в Америці не так.

Канада — окрема тема. Чому ми в себе в країні розчиняємося? Знаєте, як з вірменами, найбільше вірменське місто на планеті — там хтось каже Єреван, та ні, Москва. Я колись читав статистику, що в Москві, якщо так розглядати, до двох мільйонів етнічних українців.

У нас дехто примудряється приїхати в Хмельницький з Хмельницької області і починати розмовляти російською. А в соцмережах, то, напевно, половина людей веде російською. Звичайно, вже краще, краще стає. Я сам до 20 років теж був російськомовним. Я жив в Одесі, у мене сім’я говорила російською, але я перемикався, приїжджав у село.

Коли я виходив на публіку, у Київ, на якісь концерти, готичні, то, звичайно, переходив одразу на російську. Я розумію цих людей. Я це інколи не можу пояснити словами, це комплекс, це відчуття, ну не хочеться виділятися. Людина все-таки стадна істота, хоче бути як всі. Рідко якісь фріки хочуть виділитися.

Тому що вважається, що українська — це мова села.

Умовно її нав’язували багато років. І українська, вона все ж таки, напевно, лінгвістично звучить грубіше за російську. У нас кажуть, що вона дуже м’яка. Я жив за кордоном, підпрацьовував у хостелах, волонтерив. Я британцю кажу «я говорю ось це російською, а ось це українською». Мені люди казали «ваша українська грубіша».

Можливо, у нас мова така, бо завжди були такі пригнічені, а вони на піднесенні. Ще плюс у російській мові, чи плюс їхніх лінгвістів, їхніх філологів, чи просто народу, вони не цураються новизни, нововведень у мову. А в нас є багато отаких, я у себе у фейсбуці їх називаю «фаріонщики», оці такі упорті на мові. Десь одне слово скажеш, «що ти дакаєш, гидко слухати, немає в українській мові да, лише так».

Та хлопці, у кожному регіоні по-іншому, і це нормально. Що на Поділлі мотузка, то на Харківщині канат. І це не суржик, те що нам нав’язали. Суржик, суржик, давайте соромитися суржику. У Німеччині я якось офігів, подорожуючи Німеччиною, що хлопці з Баварії майже не розуміли пацанів з-під Берліна. Я такий: та ну нафіг.

Закарпаття.

Та ми їх розуміємо все-таки. Мені здається, набагато більше. І от зараз по Житомирщині, там у Житомирщині своєрідний діалект. Є в нас суржик, звичайно, коли людина каже там типу «щас мені напевно нужно». Ну це явний суржик. Зараз важко, я не філолог, не лінгвіст, але відчувається, коли є діалект.

Людина соромиться діалектів більшою мірою. Суржик же такий, по суті в українську мову в маси влився все ж таки з приходом совка. З приходом засобів масової інформації, з появою телебачення, коли люди почали масово їздити в міста. От моя прабабця все життя фактично не виїжджала за межі свого села. 

Ну і ще ж культивувався образ такого потішного хохла, який говорить суржиком. 

Культивувався, але де — в деяких прошарках, у театрі. А раніше, коли люди були в селі ізольовані, їм було байдуже, хто з них насміхається, вони були повністю самодостатні. По телевізору диктор російською. То російською, те російською, той такий розумний поїхав офіцером став, чи військові дуже були в пошані багато років.

Поважають у селі кого: конюха Івана чи того, хто дослужився до якогось старшини Збройних сил Радянського Союзу. Він у формі приїхав, і в селі всі ходять. І він російською. Він починає кидати ці слова. У мене бабці 80 років, і інколи вона каже там «нажар картошки».

Кажу, а твоя мама так само говорила «картошка»? Ні, моя мама говорила «насмаж бараболі». Бараболя — це знову ж таки діалект, бо українське офіційне — картопля. Але в нас є крумпеля, є бульба, є бараболя. А от картошка — це вже суржик.