Вибори у Британії: монобільшість у Джонсона, розгром опозиції та кордон з Ірландією. Що сталося і як позначиться на всій Європі?

Про те, що означають результати виборів для Британії та Євросоюзу, чому зростає конфлікт між Лондоном і Ірландією та коли завершиться Brexit.

12 грудня 2019 року у Великій Британії відбулися довгоочікувані позачергові парламентські вибори, на яких впевнену перемогу здобула правляча Консервативна партія, отримавши однопартійну більшість у парламенті, втрачену після попередніх виборів 2017 року. Головна опозиційна Лейбористська партія зазнала нищівної поразки, а ліберал-демократи, ще влітку вважалися «сюрпризом року», досягли найнижчої позначки. Успіху також досягли шотландські та північноірландські націоналісти.

Вибори у Британії безсумнівно можна вважати для Туманного Альбіону подією не просто року, а подією десятиліття. Вибори стосувалися не лише того, яка політична партія перебуватиме при владі наступні 5 років, а й того, який курс візьме Британія, чия ідеологічна платформа переможе і що буде з багатостраждальним процесом Brexit — виходом Британії зі складу Євросоюзу, який тягнеться вже майже 3 роки. Говорячи про Brexit, мало хто розуміє, що являє собою цей процес і чому це важливо для Британії, Європи та України.

Давайте розберемося з цим і розкладемо все по поличках: як самі вибори, так і загальну картину з підступним Brexit-ом, який майже щотижня миготить у новинах.

Що за проблема з Brexit?

У 2016 році британці проголосували на референдумі за вихід зі складу Європейського Союзу. Це голосування було призначене тогочасним урядом консерваторів на чолі з Девідом Кемероном. Він використав референдум як шантаж для посилення своєї переговорної позиції з ЄС, з яким він на той момент сперечався щодо умов взаємної торгівлі, місця Британії в Союзі та принципів функціонування європейських інституцій.

Кемерон не вірив, що британці більшістю голосів підтримають вихід з ЄС, і був переконаний, що такого не станеться.

Коли ж 52% громадян Великої Британії все ж таки ухвалили рішення про вихід зі Союзу (Brexit), постало відразу кілька гострих питань:

1. Як це зробити? (до цього ніхто з ЄС не виходив);
2. Хто це робитиме? (Кемерон подав у відставку одразу після оголошення результатів референдуму)
3. Які будуть відносини між Британією та ЄС після Brexit? (на яких умовах відбуватиметься торгівля, ведення бізнесу, що буде з візами, який буде статус громадян ЄС у Британії та британців у Євросоюзі?)

На перше питання відповів сам Євросоюз, точніше, стаття 50 Лісабонського договору 2009 року, згідно з положеннями якого ЄС функціонує. Британія активувала статтю, відповідно до якої країна-член ЄС починає процедуру виходу з ЄС, а отже: змінює своє законодавство, зупиняє дію актів ЄС і виходить зі складу європейських інституцій, організацій та фінансових структур. Всю цю роботу Британія виконала протягом 2016–2017 років.

Відповідь на друге питання також не змусила себе довго чекати. Після відставки прем'єр-міністра Девіда Кемерона Консервативна партія обрала собі нового лідера (який автоматично став головою уряду) — Терезу Мей, яка тоді була міністеркою внутрішніх справ. На її плечі звалився тягар відповідальності за процедуру, умови, строки та основні положення Brexit — виходу Британії зі складу Євросоюзу. Відповідно, її уряд мав вступити в офіційні переговори з ЄС про умови їхнього «розлучення». Вони почалися 29 березня 2017 року і тривали до кінця 2018 року.

А от третє питання стало тим самим каменем спотикання або яблуком розбрату, якщо вам завгодно, який і призвів до гострої політичної кризи у Британії, а також затягнув увесь процес Brexit. Справа в тому, що перед формальним виходом з ЄС Британія мала узгодити умови, на яких вона залишає Союз, а також формат майбутніх відносин з ним (торговельні бар'єри, мита, пільги, статус громадян, візовий режим, міграційний контроль тощо). З цією метою й були проведені переговори між ЄС і Британією у 2017–2019 роках, які мали завершитися укладенням договору про Brexit. Він регулював би всі вищезгадані моменти у відносинах сторін.

Проєкт договору було узгоджено наприкінці листопада 2018 року після майже 2 років британсько-європейських переговорів. Однак його не схвалили в самій Британії. Він виявився неприйнятним практично для всіх політичних сил, однаково незадоволених його умовами.

Для головної опозиційної партії Британії — Лейбористської партії — договір був «занадто жорстким», оскільки не передбачав збереження безлічі зв'язків з ЄС. Крім того, опозиція під час референдуму агітувала за те, щоб залишитися в ЄС, а не виходити з нього, і тим більше не розривати з ним торговельно-економічні зв'язки.

Для шотландських та північноірландських націоналістів цей договір був символом «всесвітнього зла», оскільки і Шотландія, і Північна Ірландія здебільшого проголосували проти виходу країни з ЄС на референдумі 2016 року. А умови торгівлі та мит не влаштовували регіони, які втрачали б на цьому гроші.

Навіть у правлячій Консервативній партії не було єдності щодо проєкту угоди. Частина консерваторів (правий фланг) вважала договір «занадто м'яким» — мовляв, збереження зв'язків з ЄС хоч у якійсь галузі чи сфері — це якийсь неповноцінний Brexit, давайте рубати все. Інша частина консерваторів (центристський фланг) підтримала Терезу Мей та її уряд, а отже й сам договір, вважаючи, що це — найкраще, про що могли домовитися Лондон і Брюссель. А третя частина консерваторів (помірний фланг) і взагалі виступала проти жорсткого розриву з ЄС і вважала договір занадто «жорстким». Мовляв, треба було пом'якшити умови, наприклад, залишившись у митному союзі ЄС або єдиному ринку.

Відсутність єдності в парламенті щодо проєкту угоди Терези Мей призвела до фактичного паралічу органів влади. Парламент не зміг ні проголосувати за договір, ні запропонувати щось альтернативне. Проєкт угоди тричі провалювався в парламенті, і врешті-решт на деякий час був забутий. А Тереза Мей, після того як проти неї ополчилися вже всі, включно з її соратниками та міністрами, подала у відставку в травні 2019 року.

Саме неприйняття договору політичними силами, відсутність альтернативи та розкол у британському суспільстві щодо затягнутого Brexit і лягли в основу нинішньої «проблеми з Brexit», яку всі так яро обговорюють.

Крім умов угоди щодо торгівлі, фінансів, економіки та мит, ще одне питання особливо гостро постало на переговорах — майбутнє Північної Ірландії.

Справа в тому, що оскільки Британія була членом ЄС, то й практично вся торгівля між Королівством та іншими країнами була безмитною, тобто не оглядалася і з неї не стягувалися податки. До того ж кордон між Північною Ірландією (регіон Британії) та Ірландією (сусідня країна) був відкритим, і люди могли їздити туди-сюди без будь-яких проблем (багато родин жили по обидва боки кордону). І ось Brexit означає, що тепер Британія більше не буде входити до митного союзу ЄС, а отже має повернутися фізичний кордон між Ірландіями: міграційний контроль, озброєні прикордонники, блокпости, огляд вантажів та всі інші принади третьої країни, що не входить до складу Союзу.

Звичайно, більшість жителів Північної Ірландії були обурені такими перспективами, і тому не голосували за вихід з ЄС і не підтримали проєкт угоди Терези Мей. Це призвело до гострої політичної кризи у Північній Ірландії та розвалу коаліційного уряду юніоністів (північноірландських протестантів, прихильників союзу з Лондоном і Brexit) та націоналістів (католики, противники як Brexit, так і союзу з Лондоном) у січні 2017 року. Відтоді регіональний уряд Північної Ірландії так і не запрацював.  

Більш того, ситуація ускладнюється і тим, що відкритий і прозорий кордон між Ірландіями — це одна з умов мирного договору 1999 року, який завершив збройний конфлікт між Британією та північноірландськими націоналістами, що тривав з перервами майже 100 років. Таким чином, якщо кордон знову закриється, це може зруйнувати мирну угоду, що трималася на крихкому балансі сил усі ці роки, і розморозити конфлікт у Північній Ірландії.

Чому це взагалі важливо?

Велика Британія — одна з ключових країн-членів ЄС, шоста економіка планети, одна з найрозвинутіших країн світу та 14-та у світовому рейтингу розвитку людського потенціалу, що входить до клубу «Великої сімки» та «Великої двадцятки». Британія, Німеччина і Франція разом складають усю промислову, економічну та політичну міць Євросоюзу. Лондон у регіональній конфігурації Європи неформально курирував відносини з країнами Північної Європи (Скандинавія, Балтія та Польща) і відповідав за безпеку в Балтійському та Північному морях. Британія також є однією з ключових країн-союзниць США, яка багато десятиліть є містком між Штатами та ЄС.

Політична стабільність Сполученого Королівства та його цілісність — одне з найважливіших питань для європейської безпеки та всієї регіональної архітектури континенту. Brexit підняв на поверхню безліч питань, які зяяли на тілі Британії у вигляді старих, загоєних, але все ще болючих ран: відносини центру та регіонів, майбутня модель соціально-економічного розвитку, соціальна несправедливість, розрив між поколіннями, а також між багатими та бідними, незалежність Шотландії, возз'єднання Ірландії, ментально-культурна відірваність правлячого класу від народу, криза лівого руху, право-популістський підйом тощо. Всі ці проблеми в міру затягування вирішення питання Brexit лише загострилися і в найгіршому варіанті можуть призвести до колапсу існуючої політичної системи у Британії та суспільного договору, на якому вона трималася, і навіть до ймовірного розпаду країни в стратегічній перспективі.

Крім того, економічні наслідки Brexit самі по собі можуть бути надзвичайно важкими для стабільності та економічної успішності як Британії, так і Євросоюзу. 47% експорту Британії припадає на торгівлю з країнами-членами ЄС, тоді як більше половини всього імпорту — це теж продукція з Євросоюзу. Щороку Британія вносить понад 10 млрд євро до бюджету ЄС, що робить її, Німеччину та Францію основними донорами Союзу. Очевидно, що вихід такої країни з ЄС стане ударом по Союзу і кардинально змінить баланс сил та політичні розклади на континенті.

Тож, щоб знати, що буде з Британією та ЄС, потрібно стежити за процесом Brexit, адже він не про один референдум, а про майбутнє цілої держави та стабільність Євросоюзу.

Чому відбулися позачергові вибори у Британії?

Нові вибори лідера Консервативної партії після відставки Терези Мей привели до влади колишнього мера Лондона та одного з прихильників Brexit Бориса Джонсона. Він пообіцяв швидко вийти з ЄС і навіть заявив, що зробить це незалежно від того, чи буде погоджено проєкт угоди, чи ні. Однак зробити це йому не вдалося.

Спроба заморозити переговори з ЄС і вийти зі Союзу без договору в принципі зазнала поразки в парламенті. Опозиційні партії (лейбористи, ліберал-демократи, зелені, шотландці) були змушені об'єднатися у вагому коаліцію і ухвалити низку рішень, які заборонили прем'єр-міністру проводити вихід країни з ЄС без будь-якої угоди.

Коли Джонсон спробував це зробити, відправивши парламент на канікули під хибним приводом, його звинуватили в обмані, а Верховний суд скасував рішення про призупинення роботи парламенту.

Зайшовши в глухий кут, Джонсон вирішив, що нічого іншого не залишається, окрім як оголосити позачергові вибори, щоб перезавантажити парламент і отримати однопартійну більшість, яку консерватори втратили на виборах 2017 року. І тут ми підходимо до самих виборів 12 грудня.

Які фінальні результати?

Результати суттєво не відрізнялися від екзит-полів. Вагому перемогу здобула Консервативна партія на чолі з прем'єр-міністром Борисом Джонсоном. Опозиційна Лейбористська партія втратила безліч місць і зазнала нищівної поразки. Шотландська національна партія взяла всі округи у своєму регіоні Шотландія і стала переможницею виборів. Прихильники прем'єра у Північній Ірландії втратили позиції, а перемогу здобули націоналісти. Найбільше дно пробили ліберал-демократи — їх було наголову розгромлено, і навіть їхня лідерка не змогла виграти у своєму рідному окрузі.

Розподіл місць у парламенті за підсумками виборів: синім — Консервативна партія; червоним — Лейбористська партія; жовтим — Шотландська національна партія; помаранчевим — ліберал-демократи; фіолетовим — Демократична юніоністська партія Північної Ірландії; сірим — інші партії. У стовпчику справа — порівняння з кількістю місць за підсумками виборів 2017 року.

І що вони означають? Що в них сенсаційного? 

По-перше, Консервативна партія здобула приголомшливу перемогу, попри всі скандали, суперечки, неоднозначності, що їх оточували. Ці парламентські вибори стали певним фундаментальним зсувом у політичному житті не лише Британії, а й усього світу, зсувом, який ще належить вивчити.

Адже по суті перемога консерваторів продемонструвала: все, що робив Борис Джонсон на посаді прем'єр-міністра, і всі скандали, що його оточували (обман королеви Єлизавети II, коли він просив призупинити роботу парламенту, вульгарні та грубі заяви, секс-скандали за часів його мерства в Лондоні тощо), — це тепер нормально, і через це не варто більше турбуватися, оскільки суспільство все одно голосує і підтримує. У певному сенсі британські вибори були схожі на вибори в Україні, коли яскравий, медійний персонаж, майже шоумен, політичний фрік з неоднозначною репутацією переміг класичного, сірого чиновника, який десятки років жив у цій системі. А фальсифікації, фейки, інформаційні вкиди, брехня й обман, до яких часто вдавалися консерватори у своїй досить «брудній» передвиборчій кампанії, фактично не були помічені електоратом. Люди втомилися від політики і від повільного Brexit, який ніяк не може завершитися. 

По-друге, перемога консерваторів стала найбільшою з 1987 року. Вони отримали однопартійну більшість і більше не залежатимуть ні від однієї партії в парламенті. Це дає Борису Джонсону карт-бланш на всі рішення щодо Brexit, внутрішніх реформ, державних витрат і навіть ролі парламенту в системі, яку він відверто зневажає. Це відкриває йому можливості як для зміни правил політичної гри загалом (підім'яти парламент під виконавчу гілку влади, послабити роль монархії, урізати функції Палати громад), так і для помсти всім тим, хто, на його думку, «заважав» його планам, починаючи з кінця літа (Верховний суд, телеканали, активісти, опозиція).

По-третє, Лейбористська партія не просто програла, вона втратила свої традиційні ліві фортеці на півночі Англії та отримала найгірший електоральний результат з 1935 року. Ці промислові пролетарські райони понад 50–70 років активно голосували за лейбористів, але цього разу, розділені питанням Brexit, перейшли до консерваторів або до ультраправих з партії «Brexit» Найджела Фараджа.

Причина цього проста: електорат лейбористів виявився розколотим. Промислові райони північної Англії, підтримуючи лейбористів, голосували за Brexit, будучи незадоволеними напливом мігрантів до Британії та несправедливими, як їм здається, правилами ЄС. А от електорат у міських районах південної Англії, навпаки, виступав проти Brexit. Лейбористи були змушені вибирати і зайняти якусь чітку позицію. Вони намагалися змістити фокус передвиборчої кампанії з питання Brexit на суміжні теми в дусі «А що робити після виходу країни з ЄС?». Електорат не зрозумів посилу, і результат ми всі знаємо: традиційний лівий виборець пішов до більш «зрозумілих» у їхній логіці правих консерваторів, які без кінця повторювали одне і те саме: «Нарешті завершимо Brexit».

Крім того, на поразку лейбористів вплинули й інші чинники: високий антирейтинг їхнього лідера Джеремі Корбіна (якого опоненти називали і «сталіністом», і «комунякою», і «фанатом Путіна»), різке піднесення лівого крила лейбористів, що відлякало великий бізнес і капітал, сварка Корбіна з лідеркою шотландських націоналістів Нікола Стерджен, скандали навколо «антисемітизму» Корбіна.

Результат виборів означає, що Лейбористську партію чекає розбір польотів уже наступного року на осінньому з'їзді. Найімовірніше, Джеремі Корбін піде у відставку і почнеться боротьба за його наступника.

По-четверте, ці вибори засвідчили повний розгром ліберал-демократів — партії, яку ще влітку вважали головною альтернативою двом основним гравцям — консерваторам і лейбористам. Але лідер ліберал-демократів, перебуваючи на гребені популярності, швидко її розгубила, посварилася з усіма союзниками по опозиції і дуже сильно переоцінила власні можливості на виборах. Підсумок: повний розгром, який, найімовірніше, зітре чинне керівництво партії, змусивши їх серйозно обміркувати подальшу стратегію. До того ж саме через відмову ліберал-демократів співпрацювати з іншими опозиційними силами проти консерваторів останні змогли перемогти у «спірних округах».

По-п'яте, у Північній Ірландії вперше за всю історію існування регіону у складі Британії перемогли націоналісти. Це стало можливим завдяки угоді між ірландськими націоналістами та лейбористами про те, що вони не виставлятимуть кандидатів один проти одного в тих округах, де високі шанси на перемогу мають їхній спільний ворог — Демократична юніоністська партія (прихильники консерваторів і Brexit). Зрештою юніоністи втратили два місця в парламенті, а націоналісти загалом (три партії: «Шинн Фейн», «Альянс» і Соціал-лейбористська партія) отримали над ними перевагу.

По-шосте, наступні п'ять років Британією керуватимуть праві політичні сили — Консервативна партія та стоїть за ними «Партія Brexit» Найджела Фараджа. А це означає ще п'ять років жорсткого неолібералізму, подальший крен вправо в соціальній і міграційній політиці та зближення з США, особливо зараз, коли при владі в Білому домі ідеологічно близький Джонсону і Фараджу Дональд Трамп. З огляду на таку політичну конфігурацію, найімовірніше, Британія офіційно покине ЄС 31 січня 2020 року, як це і передбачено нинішнім дедлайном. Далі почнеться політична криза через умови економічної угоди Британії з ЄС, яку Борис Джонсон вважає неважливою, і він може навіть покинути Союз без узгодження подібного договору, якщо вважатиме його умови неприйнятними для своєї партії. У такому разі Британію чекають дуже нестабільні п'ять років.

А до чого тут Україна?

Для України Британія — 10-й торговельний партнер і один з важливих політичних союзників у протистоянні з Росією. Товарообіг між двома країнами становить близько $ 2 млрд — небагато, але й не мало, з огляду на обсяги торгівлі України загалом. Внутрішньополітична ситуація у Великій Британії важлива для України для розуміння того, чи можна й надалі розраховувати на цю країну в контексті боротьби з РФ, особливо з питань антиросійських санкцій, окупованого Донбасу та анексованого Криму.

Більш того, ймовірні економічні наслідки виходу Британії зі складу ЄС, хоч і не відобразяться на економіці та торгівлі України, але можуть суттєво ускладнити життя європейців. А будь-яке послаблення ЄС (ідеологічне, фінансове, економічне, політичне), до якого Україна прагне всі ці роки, негативно позначиться на наших позиціях у Євросоюзі та на здатності Брюсселя підтримувати Україну в протистоянні з РФ, втягуючись у цю історію дедалі глибше. Існує ризик, що внаслідок Brexit Європейський Союз може ще більше поринути у власні проблеми і почати розгрібати наслідки британського виходу ще кілька років. Таким чином, Брюссель не зможе виділяти додаткові ресурси на підтримку України, що обернеться послабленням країни в середньостроковій перспективі.