Як комп'ютери вкрадуть наші робочі місця (і що з цим робити)

Технологічне безробіття неминуче, але є й добрі новини.

Технологічний прогрес залишить людей без роботи. Немає сенсу гадати, у якому році це станеться, або міркувати, кого саме це торкнеться (мовляв, журналістів чекає безробіття, а юристи залишаться недоторканними). Економіст Деніел Сасскінд, чию TED-лекцію про майбутнє роботи переглянули 1,5 мільйона людей, вважає, що краще прямо зараз уявити реальність, у якій роботи потіснили людину. У видавництві Metropolitan Books вийшла його нова книга, «Майбутнє без праці: виклики автоматизації та як нам на них реагувати» (A World Without Work: Technology, Automation, and How We Should Respond). Переказуємо найважливіше звідти.

Коняча доля. У серії статей, написаних на початку 1980-х, американський економіст і лауреат Нобелівської премії з економіки Василь Леонтьєв висунув суперечливу теорію: роботи залишать людей без роботи так само, як машини витіснили коней. Критики заперечили, що люди, на відміну від коней, які виконували одну-єдину функцію, багатогранні. І тому – незамінні. Однак нині припущення Леонтьєва стає дедалі правдоподібнішим. 30% американців вірять, що ще за їхнього життя роботи займуть їхні робочі місця. Вже зараз можна з упевненістю сказати, що в XXI столітті роботи не вистачатиме на всіх.

Прогрес ненавидить «середніх». У минулому технологічний прогрес був на руку то кваліфікованим, то некваліфікованим працівникам. Наприклад, під час промислової революції для фабрик виготовляли настільки просте обладнання, що працювати за ним міг навіть дитина (і це не метафора – дитяча праця ще не була поза законом). Таким чином, некваліфіковані працівники могли витіснити досвідчених майстрів, які звикли працювати вручну.

У період комп'ютеризації, навпаки, разом з рівнем технологій зріс попит на добре освічених співробітників. Але панувала загальна думка, що прогрес не здатен комусь нашкодити: завдяки йому зростає дохід у всіх категорій людей. Проте, починаючи з 80-х, паралельно з розвитком технологій почав зникати прошарок професій, що знаходиться між високооплачуваними (наприклад, менеджмент) і низькооплачуваними (наприклад, прибиральники і перукарі). «Середніх» клерків, продавців, секретарів стає дедалі менше.

Казус вимерлого ліфтера. Технооптимісти помиляються в міркуваннях, коли нагадують, що з 1951 року, згідно з переписом, у США зникла лише одна професія – ліфтер. Це не означає, що більшість професій захищені від технологічного безробіття. Це свідчить лише про те, що робота ліфтера складалася з одного дуже прямолінійного завдання – керувати ліфтом, тоді як більшість професій поєднують безліч завдань. Лікарі займаються не лише постановкою діагнозів, а адвокати не лише виступають у суді.

Як з'ясувалося, технологічний прогрес схильний не до кваліфікованих чи некваліфікованих працівників: він схильний до певних завдань. Наприклад, надзвичайно важко автоматизувати прості рухи, характерні для людських рук – т.зв. парадокс Моравека – тож поки що роботи не конкурують з перукарями. Але безліч складних завдань, що становили цілі пласти професій (наприклад, оцінка юридичних документів), вже автоматизовано, і інші рано чи пізно дочекаються своєї черги.

«Інтелект прогалин». Релігійних лідерів часто критикують за те, що вони оголошують божественним усе, чого не може пояснити наука, тож бог у їхньому уявленні стає «богом прогалин». Люди, які вірять, що машини не здатні замінити людину, потрапляють у подібну пастку: для них людський інтелект, який роботи не можуть відтворити, стає «інтелектом прогалин».

Колись у робототехніці панувала думка, що для розпізнавання зображень машині знадобиться аналог людського ока, а для ухвалення рішень – подоба людського мозку. Але програма Deep Blue, яка перемогла Гаррі Каспарова в шахи, не міркувала, як Гаррі Каспаров, не копіювала його креативність і його особистість – вона прораховувала 330 мільйонів ходів на секунду. Розроблена компанією DeepMind програма, яка перемагає геймерів в ігри Atari, не поводиться як геймер – вона аналізує патерн пікселів на екрані і співвідносить його з кількістю зароблених очок. Тож безглуздо триматися за думку, ніби креативність, а також здатність до логіки й емпатії збережуть для нас частину професій у майбутньому.

Лисиця проти армії їжаків. Грецький поет Архілох був автором загадкової фрази: «Лисиця знає багато речей, а їжак одну – але важливу». Сучасні технології можна порівняти з таким їжаком, а носія мультифункціонального інтелекту, людину – з лисицею. Програма AlphaGo вміє одне: грати в го. Але вона навчилася робити це краще за будь-якого живого майстра, проаналізувавши 30 мільйонів ходів із реальних матчів. Більше того, її друга ітерація, AlphaGo Zero, взагалі позбулася «людського» компонента: вона вчилася грати не справжні партії, а сама з собою, отримавши у своє розпорядження лише правила.

Люди звикли думати, що без появи сильного штучного інтелекту (такого, що копіює людські якості) нам немає потреби боятися технологічного безробіття. Але приклад AlphaGo Zero показує, що слабкий штучний інтелект – тобто такий, що заточений під вузьку потребу, – може повністю перевершити людину в конкретному завданні. Коротко кажучи, нам треба боятися не приходу однієї хитрої лисиці (сильного штучного інтелекту), а армії вправних їжаків.

Танталові муки. Або згадайте іншого грека – міфічного Тантала, якого боги за провини помістили по пояс в озеро, оточивши плодоносними деревами. Коли Тантал нахилявся, щоб втамувати спрагу, вода спадала, а якщо намагався зірвати яблуко, гілки від нього ухилялися. Танталових мук зазнаватиме дедалі більше реальних людей: будучи компетентними і готовими працювати, вони не зможуть знайти роботу, що вислизає від них. Так уже сталося з багатьма американцями працездатного віку, з яких кожен шостий опинився без роботи.

Винне в цьому так зване фрикційне технологічне безробіття, коли нові робочі місця в економіці нібито з'являються, але люди все одно не можуть їх зайняти. Причиною може бути невідповідність навичок (літній секретар навряд чи зможе перекваліфікуватися на айтішника), невідповідність ідентичності (випускник інженерного ВНЗ може не хотіти працювати в «Макдоналдс») і невідповідність географії (безробітний таксист не переїде до Силіконової долини, навіть якщо його там чекає маса замовлень).

Стигма «рожевого комірця». Хтось може заперечити, що це не справжнє технологічне безробіття, адже за бажання людина може переїхати (перекваліфікуватися, переступити через себе) і знайти нове робоче місце. Але насправді багато учасників перегонів сходять з дистанції – перестають шукати роботу взагалі. Американські чоловіки воліють скоріше не працювати зовсім, ніж стати «рожевим коміром» – вчителем, медбратом, соціальним працівником або співробітником іншої сфери, де історично переважно працювали жінки.

Технічно відносно престижними і затребуваними залишаються роботи у сфері обслуговування… багатих. Персональні тренери, елітні сироварі та консультанти з проведення дитячих свят цілком можуть вбудуватися в дивну трудову екосистему Лондона, Нью-Йорка чи іншого мегаполісу, але примноження таких професій ділить людей не лише за економічною ознакою, а й за статусною: суспільство тепер поділяється на тих, кого обслуговують, і тих, хто обслуговує.

Пиріг не для всіх. Технооптимісти називають три ознаки того, що прогрес грає на руку працюючому населенню. Перша – «ефект продуктивності»; мовляв, нова технологія підвищує якість роботи людини. Наприклад, таксистам варто дякувати інженерам за навігаційні системи. Але чи будуть вони так само вдячні, коли на вулицях з'являться безпілотні таксі? Друга апологія «нешкідливого» для робітників прогресу – «ефект зростаючого пирога». Вона стверджує, що разом із прогресом зростає й економіка, а отже і зарплати. Але цьому суперечить приклад британського агросектору, де виробництво за останні 150 років зросло в 5 разів, але кількість зайнятих у ньому людей впала з 3,2 мільйона до 380 тисяч.

Третя ознака – «ефект змінного пирога», який свідчить, що в економіці разом із розвитком технологій з'являються цілком нові прошарки: останніми роками це, наприклад, сфера SEO. Але нові галузі часом влаштовують мізерну кількість людей: наприклад, в Instagram було лише 13 співробітників, коли компанію в 2012 році купив Facebook. Нові сфери праці, створені в XXI столітті, дають роботу лише 0,5% працездатних громадян США.

Нашестя різьбярів по дереву. Із уст людей, які не вірять у технологічне безробіття, можна почути такий аргумент: мовляв, за будь-якої економіки залишаться професії, де будуть затребувані живі люди. Справді, багато поціновувачів воліють пити каву, приготовану баристою, а не кавоваркою. І меблі ручної роботи залишаються символом статусу, коли більшість предметів побуту виготовляються на конвеєрі.

Але неможливо уявити собі економіку, в якій затребувані мільйони різьбярів по дереву – або в якій фермери, що втратили роботу, раптом стали за барну стійку в елітних кафе. Зниження зарплат заради збереження робочих місць тут теж не допоможе: як писав Леонтьєв, це «може відтермінувати заміну людей роботами приблизно так само, як зменшення раціону вівса відтермінувало заміну коней машинами».

Друга освіта не врятує. Поширена ідея стверджує, що добра освіта зможе й надалі гарантувати випускникам робочі місця. Але проблема в тому, що ВНЗ на практиці ігнорують банальний принцип – не вчити студентів тому, що роботи вже роблять краще за них. Найкраще це помітно за тим, як ми вчимо і складаємо математику (Деніел Сасскінд викладає студентам в Оксфорді математику й економіку – ред.)

Багато завдань, які розбирають за партою, достатньо сфотографувати й завантажити в застосунок на кшталт PhotoMath чи Socratic, щоб отримати відповідь – і те, що освіта базується на таких завданнях, є поганим знаком. Половина високооплачуваних вакансій у США вимагає навичок кодингу, але програмування тим часом залишається нудним шкільним предметом, багато викладачів якого не мають відповідного досвіду роботи.

Навіть Стенфорд – не гарантія. Щоб освіта допомогла людині конкурувати з технологіями, треба змінювати принцип не того, скільки людина вчиться, а як і коли. Коли професор комп'ютерних наук Себастьян Трун прочитав свій курс спочатку перед 200 студентами Стенфордського університету, а потім в інтернеті для 160 тисяч охочих, найкращий «стенфордець» посів лише 413-те місце в загальному заліку. «Боже, – згадував Трун. – На кожного талановитого вихідця зі Стенфорда припадає 412 ще талановитіших студентів».

Можливо, справа в тому, що онлайн-освіта сама по собі ефективна. Т.зв. «масові відкриті онлайн-курси» зазвичай закінчують одиниці, навіть якщо підписуються тисячі, але сам факт того, що в них є свої випускники, підтверджує недосконалість традиційної системи ВНЗ. Крім того, людям пора позбутися шкідливого стереотипу про «вічних студентів»: тим, хто готовий у вільний час осягати курси в інтернеті, у майбутньому буде легше, ніж випускникам елітних університетів, які вважають, що вони отримали достатньо знань.

«Велика держава» замість Великого брата. Як було показано вище, нарощування економіки саме по собі не вирішить проблему безробіття. На зміну ринку праці має прийти нова структура – назвемо її «Великою державою» (Big State). Замість контролю за збільшенням «пирога» вона має стежити за тим, щоб кожен отримував його шматочок. Основною роллю такого контролера буде ефективне оподаткування тих, хто володіє традиційним капіталом, і перерозподіл його між тими, хто втратив застосування для свого людського капіталу, тобто виявився непотрібним як професіонал.

Існує думка, що оподатковувати треба роботів – тих, хто якраз і відібрав роботу в людини. Однією з перших таку думку висловив Білл Гейтс. Але прозорішим і розумнішим кроком буде врегулювати оподаткування спадщини. Наразі ми фактично оподатковуємо успадкований людський капітал – стягуємо відсоток із зарплат робітників, які є непрямим наслідком їхніх вроджених талантів. У світі, де буде менше роботи, слід оподатковувати великим податком успадкований традиційний капітал.

Базовий, але не безумовний дохід. У світі множаться прихильники безумовного базового доходу – виплат, які людина отримує «просто так». Але в світі технологічного безробіття розумніше буде впровадити базовий умовний дохід: такі виплати накладатимуть на отримувача певні обов'язки. Нинішні соціальні виплати фактично зобов'язують отримувача знайти роботу, але у світі без роботи така схема була б безглуздою.

Замість підтримки ринку праці базовий дохід має підтримувати спільноту людей, а замість економічного внеску отримувач робитиме суспільний внесок: наприклад, займатиметься волонтерською діяльністю, інтелектуальною працею або творчістю. Світ без роботи буде жахливо поляризованим між людьми, які володіють величезною часткою традиційного капіталу, і людьми, які не володіють жодним капіталом. Тому робота, що полягає в об'єднанні людей, стане не лише благородною, а й життєво необхідною.

Врятувати лікаря, що тоне. Хтось запитає, чому все ж таки доведеться брати участь у цій «соціальній праці», якщо держава забезпечить потреби безробітних. Справа в тому, що до трагічних наслідків призводить не лише «неоплачувана» безробіття, як у Німеччині 30-х, де вона стала однією з причин приходу до влади Гітлера. «Оплачувана» безробіття може призвести до занепаду і втрати людиною власного «я». Австрійська соціальна психологиня Марія Яхода в 1920-х дослідила, як безробітні, але такі, що отримують допомогу, жителі села Марієнталь переносять нові умови життя. З'ясувалося, що вони не лише стали апатичними і агресивнішими одне до одного, а й беруть менше книжок з бібліотеки – попри те, що мають у своєму розпорядженні більше вільного часу.

Є анекдот про дорослого сина, який прийшов на пляж з матір'ю. Коли він починає тонути, мати кричить: «Врятуйте мого сина, він лікар!» Жарт не лише в тому, що вона просить оточуючих врятувати соціально корисного працівника, а й у тому, що навіть у момент небезпеки особистість сина виявляється нерозривною з його професією. Втрата роботи загрожує людям втратою ідентичності – тож коли держава не зможе забезпечити громадян роботою, вона має забезпечити їх дозвіллям, яке надасть їхньому життю сенсу.

Марина Мойніхан, TK Media