Історик Олександр Алфьоров: Ярослав Мудрий очікував пришестя Христа

Він також вважає, що секрет княгині Ольги полягає в її болгарському походженні.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» український історик, радіоведучий, громадський і політичний діяч Олександр Алфьоров розповів про історію Київської Русі, заснування Москви, будівництво Ярослава Мудрого та життя інших князів.

Ми часто говоримо про Київську Русь як про колиску слов’янства. Якою державою насправді була Київська Русь? Наскільки це була велика держава і чи була це держава взагалі в загальноприйнятому сенсі слова? 

Отже, одразу наголошу на історичному міфі, який тут відчувається: колиска слов’янства. А ви не запитували себе, який основний народ став слов’янським народом у 20-му столітті?

Українці. 

Безперечно, для нас це так. Але ми пам’ятаємо цю міфотворчість, коли танки радянської армії рушили на Берлін і були слов’янські народи. І основним слов’янським народом став так званий «руський» народ. І це вже перший міф, тому що слов’яни — це величезна кількість держав, народів. Ми говоримо про Чехію, яка виникла з Великої Моравії, про Польщу, ми говоримо про інші слов’янські держави, Болгарію, ми говоримо і про Русь, зокрема.

І от, наприклад, привласнення слов’янства відбувається у 20-му столітті через ці моменти, що «руські» — це головні слов’яни. Тому Русь не була справді колискою слов’янства, це була одна зі слов’янських держав, яка, будучи за своїм характером імперією, володіла іншими неслов’янськими народами. Які були на сході, які були на півночі, які були в тому числі і на півдні.

Тому що ті так звані половці, які просили наших князів про допомогу перед монголами, були частиною нашої держави. Дуже велика дискусія триває щодо терміна: Київська Русь чи Русь, чи Давня Русь, чи Московська Русь. Була держава Русь. Грецькою мовою «Росіас». Держава, яка існувала з IX століття і продовжила своє існування. Ми є прямими правонаступниками цієї держави.

Проте у XVIII–XIX століттях намагалися пояснити, чому є Російська імперія, чому ця династія, яка там сидить, незрозумілого походження, тому що це вже не Романови, це точно не Рюриковичі, це якась німецька династія. Плюс Катерина ІІ. З її сином незрозуміла історія, від кого він. І ось таке було пояснення, хто ж вони є.

І виникла ось така думка, що прийшли монголи, Русь спустошена, люди перебралися на північ, Новгород, Володимир, там продовжилося існування держави, а тут залишилися пустки, якісь грабіжники, якісь кочівники утворили тут щось таке маргінальне, яке потім квакало і казало: «Ми з Гетьманщини». Насправді ми бачимо, що відбувається величезний злам, вже цивілізаційний. Це 1240 рік.

Монголи прийшли на Київ, взяли Київ. Тим часом Данило Романович шукає собі корону, щоб очолити хрестовий похід проти монголів разом з європейськими лицарями. А Олександр Невський тим самим часом бореться проти лицарства на боці орди. По суті, проти наших союзників. І це є першим таким переломом.

Бачимо, що Русі як такої вже не існувало, вже ті північні та східні народи, які заселяли нашу державу, ментально все ж таки визрівали. І власне у 19-му столітті починається гра в терміни. Як зробити так, щоб Русь — це не Київ. Бо Київ же не забрали до кінця. Хоча навіть Олексій Михайлович у 17-му столітті прагнув перенести столицю з Москви до Києва.

До речі, і Микола II теж мав такі наміри перенести столицю до Києва. І ось у 19-му столітті побудувалася така величезна машина: ось була Київська Русь, перед нею була Новгородська Русь, Рюрик прийшов з Новгорода до нас. Але монголи розбили цю державу, почала існувати інша Русь: Новгородська, Володимирська, Тверська, Московська, Рязанська.

Ну на початку 20-го століття почав існувати термін Жовта Русь — це Китай, Маньчжурія, яку хотіли захопити росіяни. Тому гра в ці назви призвела до того, що нам просто дали маленьке місце в цій історії. Але коли дізналися, що Новгород насправді був побудований у 930–940-х роках, то почали конструювати іншу державу, яка мала назву Давня Русь.

Що таке Давня Русь? Ну, була давня, стала нова. Нова — це те, що Москва, Санкт-Петербург, Ленінградська область. Ось нова Русь. Тобто продовження. І цікаво, що цим терміном «Київська Русь» намагалися у 17-му столітті вказати нам місце.

Тобто це саме по собі ніби збиває саму семантику, певний семантичний приціл.

Так. Ось ви хронологічно знаходитеся тут: перед вами була Новгородська Русь, тут Київська Русь, потім монголи. Тобто нам дали нашу хронологічну нішу. І в чому геніальність Михайла Грушевського та інших авторів, коли наприкінці 19-го на початку 20-го століття вони написали свої історії з назвою «Історія України-Руси». Це був абсолютний виклик імперській ідеології.

Чому Грушевський друкувався у Львові? Це був виклик імперській ідеології, що Україна — це Русь. І навіть не дивлячись на політичні моменти, пов’язані з Михайлом Грушевським, якісь історичні суперечки, ми говоримо про те, що ця людина вклала нам назву Україна-Русь.

Проте ось у 20-му столітті, за радянської доби, почали більше звертати увагу на термін Давня Русь. І ось образливий термін «Київська Русь» почали навпаки підтримувати українські історики-патріоти, щоб тицяти носом. Тобто ми озброїлися терміном, який спочатку був нам ворожим, чужим.

І ось цей період якраз яскраво засвідчує, що на сьогодні ми програємо навіть у цій термінологічній війні, тому що за кордоном Русь — це «Руссія», це Росія. «Раша». І коли кажуть Old Russia, європейські колеги не розуміють, навіть у цьому прикладі ми змушені повертатися до терміна Київська Русь, щоб демонструвати, про яку ж державу йдеться. Тому все не дуже просто з історією Київської Русі як із центром слов’янства.

Князь Володимир. Дуже контроверсійна персона. Хтось вважає його великим державником, хтось закидає йому, що він зробив не той вибір, який мав би зробити під час хрещення Русі. Хтось називає його братовбивцею. І взагалі, якщо взяти його як історичну персону, це герой чи антигерой?

Звісно, це герой. Я скажу, чому. Але це питання з підвохом, тому що ми потрапляємо в дуже потужний міф. Герой, тому що ми можемо багато разів говорити про те, що він вбив, про те, що Рогнеду, цю полоцьку, Володимир зґвалтував на очах батька та братів, які вмирали.

Можна дуже багато говорити про той час, але це був той час. Інакше володар не міг себе поводити. Якщо б володар того часу допускав слабину перед своїми воїнами, перед аристократією, то це був би володар, при якому була б купа сірих кардиналів. 

Він не міг собі дозволити сказати, що ми глибоко стурбовані. 

Тому Володимир справді герой. Герой нашої історії. Але за нього зачепилася величезна міфологічна концепція. Ну подивіться, у Москві поставили пам’ятник Володимиру Великому. 

Навіщо він їм? 

Я от питаю, чому забули долучити до пам’ятника його тризуб. Ось подивіться: до його діяльності, буквально за 20–30 років перед нею, була княгиня Ольга, його бабуся. Яка їде до Константинополя, її приймає імператор Візантії, посольства, її сприймають як голову іноземної держави. Її називають княгинею Русі. Вона є християнкою, що в принципі вводить її в коло християнських монархій тогочасної Європи.

Тобто вона, за Повістю минулих літ, робить об’їзд кордонів, влаштовує погости, адміністративні центри території для збору данини. Тобто вже у Ольги ми бачимо чітко, що в неї держава, яка визнана візантійським імператором — центром світу. Чому до Володимира таке ставлення? А тому що за часів Ольги етнічні території Московського князівства не входили до цієї держави.

А за Володимира вони почали входити. Тому росіянам зараз потрібно чіплятися за Володимира, бо їхні території з’являються в складі Русі тільки з часів Володимира, а не з часів князів, що були раніше. 

Тобто це абсолютно в контексті їхньої пропаганди?

Абсолютно. Тому що якби вони почали верифікувати Ольгу так само, як Володимира, ну вона рівноапостольна, тоді б сказали: а де, вибачте, ваше місце Москви чи, там, Санкт-Петербурга. Немає цих територій у складі Руської держави. 

Ольга вважається, ну по-перше, вона свята, і при цьому всім відома ця історія, як вона помстилася за вбитого чоловіка. І взагалі вважається таким зразком української жінки, сильної, рішучої, вольової, яка здатна взяти на себе чоловічу відповідальність, і при цьому вона хитра, вона підступна.

Я взагалі вважаю хитрість і підступність дуже класними рисами. Тобто цих рис не варто соромитися. Чому? Тому що коли до тебе приходить ворог або ворог вчиняє агресивні дії, ти в принципі навіть через біблійні якісь канони можеш робити з ним що завгодно. І це нормально.

Але при цьому, наскільки все це правда, наскільки вона була саме такою, якою вона зараз позиціонується? 

Справді, в іноземних державах Ольгу називали хитрою. Тобто вона дійсно вдавалася до політики розмов із різними сторонами, але не виконувала обов’язків, які на неї покладалися. Ольга була жорстокою. І це зрозуміло, бо такі були умови її існування. До речі, в постаті Ольги криється величезний секрет, про який ми теж не можемо говорити остаточно.

Перед нею був Ігор — князь, якого древляни роздерли між деревами. І правителькою величезної військової держави стає жінка. Не якийсь воєвода, не якийсь родич, а їх було багато. Династія Рюриковичів між Ольгою і Святославом переживає такий цікавий період, коли ефект «пляшкового горлечка»: родичів багато, а потім раз — і все зводиться до Ольги і Святослава.

А потім іде далі розгалуження. Ольга мала свої якісь підстави тримати цю владу. І тому недарма є низка питань. Чому є князь Олег, який виховував Ігоря, і чому поруч з Олегом є Ольга, яка має те саме ім’я, тільки жіноче. Чи не Олегова вона? От два рідкісні імені зустрічаються поруч. Це питання. Друге. Я люблю жартувати: уявіть собі 19-те століття, романтичні українські хати, стріхи, барвінок.

Виходить козак Василь, виходить його дружина Марічка, і баба там іде така: о, народили дитину, як назвали? І Марічка гордо: Адельберт. Пристойні скандинавські імена Ігор (Інгвар) і Хельга (Ольга). І у них народжується син з ім’ям Святослав. Це історія про того самого Адельберта. Яка ж таємниця криється в тій ситуації. На мою думку, Ольга була не просто якоюсь дівчиною, яку привезли з Пскова.

Не з Пскова, а з Плескова — столиці Болгарського ханства, Болгарської держави. Вона була болгаркою, тому, наприклад, ім’я Володимир. Володимир — це син Святослава, онук Ольги, так? Ім’я Володимир у династії болгарських царів присутнє. Як присутні й інші імена, наприклад Борис. Очевидно, Ольга була болгаркою за походженням. І тому Святослав іде на Болгарію, щойно там помирає, власне, дядько Ольги. Тому Святослав має претензії на Болгарію.

Тому у нас будують Переяслав — за подобою болгарського Переяслава. У нас дуже велика історія. Навіть у джерелах, коли нам кажуть, що майстри прийшли з Візантії, це частіше за все з Болгарії прийшли. Ну не буде з Константинополя хтось іти. Швидше викликати майстрів для побудови церкви з Болгарії. В Ользі криється величезний якийсь секрет. Болгарія — це Чорноморська територія.

Вона деякий час була незалежною, в часи вже Русі, до XII століття, а потім була вже під візантійським володарюванням. І тому майстри прийшли з так званої Візантії — це з Болгарії. І писемність у нас, до речі, Кирило-Мефодіївська традиція, все це йде сюди. Книжки з болгарських бібліотек наповнювали наші бібліотеки. Тому в Ользі є секрет. Очевидно, він криється в її болгарському походженні.

Чи правда, що Ярослав був таким освіченим? І де його бібліотека? 

Його бібліотека існує, вона нікуди не ділася. Справді, у нас є згадка про те, що він наказав при Софійському монастирі створювати бібліотеки. Це були установи, де книги збирали, переписували. На сьогодні невідомо, де бібліотека Ярослава Мудрого, але ми знаємо, що при багатьох монастирях, при всіх монастирях були власні бібліотеки.

Християнство — це релігія, яка передбачає під час літургії існування книги. Без книги християнство не діє. Це читання Євангелія, це читання літургійних текстів. Тому коли Володимир приймає на державному рівні християнство, у нас виникають величезні центри з переписування книг. І очевидно, що Володимир ще засновував ці бібліотеки. Куди ділися ці бібліотеки?

Питання в XIII–XV століттях. Більш темних загалом для історії і Європи, і України-Руси. Ми не пережили цих періодів. І я тут завжди наводжу приклад, коли ще у 20-му столітті казали, що Русь була неписемною. Чому? Тому що немає пам’яток писемності. Писемність зберігалася тільки в монастирях. Потім почали знаходити такі палички для письма на воскових дощечках.

Потім знайшли берестяні грамоти в Новгороді, потім почали звертати увагу на написи, так звані графіті на стінах соборів. І зрозуміли, що писемність була. Кожну грамоту князівства, духовенства скріплювала печатка. І ось на сьогодні у нас з часів Київської Русі лише одна грамота, Мстиславова грамота, яка збереглася. Це 1130-ті роки. Лише одна грамота. Що давало нам розуміння, що писемності не було.

А тут, на сьогодні, ми маємо у своєму користуванні понад 10 000 свинцевих печаток, які були при грамотах. Грамота зітліла, печатка залишилася. Я просто наведу приклад: це ті так звані булли, або печатки свинцеві, це все одно що пломба на лічильниках. Такі свинцеві, ми всі прекрасно знаємо. Ось так опломбовувалися документи в той час.

Тобто понад 10 000 печаток з XI по XII століття. Але лише одна грамота залишилася з того часу. Чи був Ярослав писемним, ми не знаємо. От його син Всеволод був князем, він був батьком Володимира Мономаха. Ось Володимир Мономах писав про свого батька: батько був дуже розумний, п’ять мов знав. П’ять мов. І багато істориків намагаються з’ясувати, які мови він знав.

Ну свою руську мову, грецьку знав, бо дружина була гречанкою, очевидно, знав скандинавські мови. А ось, наприклад, його князівська печатка: їх відомо понад 28 різновидів. Тобто 28 не екземплярів, а різновидів. І на всіх печатках завжди був один і той самий напис грецькою мовою: «Господи, поможи рабу своєму Андрію Всеволоду».

І уявіть собі, що з усіх цих 28 різновидів, які, у свою чергу, мали десятки й сотні екземплярів, лише два різновиди мають граматично правильний напис. На останніх печатках за його життя цей напис грецькою мовою настільки зіпсований, що прочитати його неможливо.

І ось питання: чи розумів князь, що він Великий князь Русі, що він не читає, що написано? Чому митрополит поруч сидить, не читає, що там неправильний напис? Знання передбачало в той час, що ти вмів говорити, але міг не вміти писати. Ти міг рахувати додаванням, але не міг відніматися чи множити. До речі, тоді читали вголос.

Але все одно позиціонування Ярослава як людини, яка почала займатися якимись духовними сферами, сферою освіти, пам’ятками архітектури. Це відповідало дійсності? Навіщо йому це було? Це була мода чи це були, так би мовити, маркери благополуччя? 

Це було очікування пришестя Христа. Все, що ми знаємо про Русь і Ярослава Мудрого, це насправді не що інше, як спроба очікувати Христа. І навіть ми, коли говоримо, от історика-невігласа можна відразу розпізнати, коли він каже «Повість минулих літ», «Повість временних». Слово «временних» не перекладається. Це протяжність, це процес.

І ось «временні» — це позначка, тобто перед пришестям Христа. І все, що ми говоримо про Ярослава, наприклад його урбанізацію, його будівництво міста. Подивіться на Київ часів Ярослава. Золоті Ворота. Виїжджаєш через них — одразу церква Георгія, церква Ірини. Це копія виїзду в Константинополь.

Якщо Константинополь вважав себе другим Римом і це право першості перетягував, то Київ перетягував на себе право першості щодо Єрусалима і Константинополя. Тобто вся сакральна будова тогочасної свідомості нашого князя Ярослава і його двору була навколо того, що буде пришестя Христа.

І власне починається ця будова, щоб звітувати, що ми були таким народом, поганським, а тепер стали лідерами християнських держав, ми охрестили величезні території, ми збудували новий Єрусалим. Київ довгий час називали, особливо у 17-му столітті, Новим Єрусалимом.

Тому Ярослав Мудрий міг не вміти ні писати, ні читати. Але у його свідомості він створював величезний проєкт формування сакрального простору Русі як держави, готової до пришестя Христа, і держави, яка буде врятована, «спасенна». Тому що в нашій ідеології тогочасного християнства, в ідеї, у них народився Христос і був для них засобом для того, щоб спастися. Ні, вони не спасенні. Які тоді народи спасенні?

І Русь себе за часів Ярослава вважала спасенним народом. І вся її політика, і вся її архітектура — це не що інше, як демонстрація перед Господом, що ми маємо бути спасенними.

Софія Київська, один з найвеличніших комплексів. З якою метою так довго, так дорого все це відбудовувалося, і знову ж таки, чи є якась історія, яка розповідає нам про ухвалення цього рішення? 

Це величезне питання. Тому що ми бачимо хроніки Тітмара Мерзебурзького, архієпископа, який є одним з небагатьох, хто доніс нам події початку XI століття, загалом для Європи. І ось він пише, що в 1018 році, це одні з його останніх записів, він сам не був у Києві, але від інформаторів дуже детально описує історію, як воював Ярослав за Київ проти Борислава, проти Святополка. До деталей.

Навіть там, хто кого взяв у полон, хто з кого через що сміявся. І ось Тітмар описує, що в Києві в 1018 році був монастир Софії Київської. З іншого боку, ми знаємо, що у нас є дата освячення Софії Київської. І це середина XI століття. У нас є дослідження з архітектури, які свідчать, що там справді не початок XI століття.

Разом з тим є графіті, написи на стінах, які датуються 20-ми, 30-ми роками XI століття. Тобто питання Софії Київської лежить ще в площині дуже дискусійній і політизованій. Тому що начебто вважалося, що будували Софію Київську в Києві, а потім ті ж майстри поїхали в Новгород будувати.

Виходить, що насправді Софія Київська була побудована ще за часів Володимира, принаймні заснована як монастирський комплекс. І Ярослав Мудрий лише завершує побудову цього комплексу. Тому вона припадає на час заснування Володимиром, а остаточну крапку поставив Ярослав Мудрий. Ярослав часто брав речі, які йому не належали, і розповідав, що це власне його винахід.