Ювілейний саміт НАТО в Лондоні пройшов у конфліктах. Чому всі говорять про кризу в Альянсі і чи правда, що НАТО тріщить по швах?

Про кризу власної функції і пошук Альянсом нової ролі у світі.

3-4 грудня в Лондоні відбувся саміт країн-членів НАТО. Цього разу він був особливим, оскільки був приурочений 70-й річниці створення НАТО. На саміті глави держав-членів обговорювали цілу низку питань, пов'язаних з міжнародною безпекою та глобальними викликами. Однак після саміту багато ЗМІ та аналітиків знову заговорили про те, що захід продемонстрував кризу у відносинах країн Альянсу і взагалі всередині самої організації.

Розмови про кризу НАТО особливо активно ведуться протягом останніх 3 років, хоча проблеми в організації існували і раніше. Чому дедалі частіше лунають тривожні голоси про «кризу НАТО» і що Лондонський саміт насправді показав для розуміння ситуації? Розбираймося.

Що таке НАТО?

Давайте чесно: багато людей не знають, що таке НАТО і коли ця організація була створена. Ми чуємо про НАТО від наших політичних лідерів лише загальні слова, коли мова заходить про вступ туди України або про наших союзників, які нібито захистять нас від російської агресії. Втім, реальними знаннями про НАТО, цінності, принципи та структуру Альянсу мало хто володіє. 55% українців вважають, що знають про НАТО недостатньо, і лише 11% вважають, що добре поінформовані про Альянс. Навіть про сутність НАТО люди думають зовсім по-різному: 30% впевнені, що це «агресивний імперіалістичний блок», 37% вважають, що це «оборонний союз», а 18% — «миротворча організація». При цьому про структуру Альянсу і механізм ухвалення в ньому рішень знають небагато людей – лише 19%.

Тож давайте з'ясуємо цей момент.

НАТО (повна назва – Організація Північноатлантичного договору) – це військово-політичний блок, що об'єднує більшу частину країн Європи, а також США, Канаду і Туреччину. Організацію заснували у 1949 році за ініціативою США. Її основною метою і сенсом створення було протидія «радянській загрозі» в Європі, тобто боротьба з СРСР та його впливом. Саме тоді між США і СРСР почалася «холодна війна», а Європа була поділена на зони впливу (Західна Європа входила до сфери інтересів і перебувала під «парасолькою безпеки» США, а Східна Європа входила до соціалістичного блоку Рад). Договір, який підписали 12 країн, створював систему колективної безпеки. Іншими словами, усі сторони, що підписали угоду про НАТО, зобов'язувались захищати одна одну у разі нападу. Так з'явилася знаменита 5-та стаття Статуту НАТО, яка проголошує: «Напад на одного члена Альянсу вважається нападом на всіх». 

НАТО стала важливим елементом стримування Радянського Союзу в Європі, а також допомогла країнам-членам зблизитися між собою на основі спільних принципів (умовно кажучи, «один за всіх і всі за одного»), цінностей (лібералізм, свобода, демократія, справедливість, довіра) і ворога, з яким доводилося впоратися (Радянський Союз і країни Варшавського договору). Після 1949 року Альянс кілька разів розширювався, приймаючи до своїх лав дедалі більше членів, щоб розширити зону свого контролю і впливу, перетягуючи у свій табір ключові для них держави європейського континенту. Ось усі хвилі розширення НАТО, що відбулися після його заснування:

1.    1952 рік – Греція і Туреччина;

2.    1955 рік – Федеративна Республіка Німеччина;

3.    1982 рік – Іспанія;

4.    1990 рік – Східна Німеччина об'єдналася із Західною, і вони стали членом НАТО як єдина держава;

5.    1999 рік – Угорщина, Польща, Чехія;

6.    2004 рік – Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Естонія, Словаччина, Словенія;

7.    2009 рік – Хорватія і Албанія;

8.    2017 рік – Чорногорія.

Головним політичним органом НАТО є Північноатлантична рада. Саме цей орган ухвалює всі ключові рішення, пов'язані з діяльністю організації, її стратегічними цілями і завданнями, а також ухвалює рішення про участь Альянсу в різних військових чи гуманітарних операціях. Рада має право створювати нові допоміжні органи та комітети, якщо є така потреба. Крім того, існує ще Парламентська асамблея НАТО, що діє як майданчик для обговорення тих чи інших ініціатив у сфері безпеки за участю законодавців країн-членів (іншими словами, депутатів парламентів).

У чому полягає проблема з НАТО?

Власне, «криза», про яку часто говорять останнім часом, пов'язана саме зі спробою переосмислити роль і функцію НАТО у світі після завершення «холодної війни» у 1991 році. Справа в тому, що коли Радянського Союзу не стало, а Варшавський договір розвалився, сенс, який лежав в основі створення та підтримання Альянсу у 1949 році, зник разом із ними. Ставилося логічне питання: якщо ворога вже не було, то кого НАТО має стримувати?

Росія, хоча і залишається в очах частини європейців і американців загрозою, не є такою, якою був СРСР. Вона пов'язана з глобальною економікою, активно співпрацює із Заходом за багатьма питаннями спільних інтересів і вже не становить ту військову загрозу для Західної Європи та США, яку несла закритий від усіх «залізним куполом», агресивний і мрійливий про «світову революцію» Радянський Союз. 

Відповідно, після 1991 року почалися спроби переосмислити роль НАТО у світі та регіоні, придумати Альянсу нові функції, які були б актуальними і утримували б організацію на плаву. У цьому і полягає структурна криза НАТО, оскільки до сьогодні чіткого нового бачення Альянсу та його функцій у світі так і не узгодили. Існує безліч думок, ініціатив, планів і концепцій щодо майбутнього НАТО, але єдиної позиції у держав-членів так і не сформувалося. А після масштабного розширення НАТО на схід після 1999 року до Альянсу приєдналися й країни колишнього соціалістичного табору зі своїми інтересами, думками, поглядами та позиціями, через що організація стала ще більш космополітичною, багатогранною і складною. 

Однією зі спроб вирвати Альянс із пастки «старого укладу» і уникнути його поступової де-актуалізації для сучасного світу та його викликів стала участь НАТО в різних міжнародних військових операціях, чого не було за часів «холодної війни». Уже у 1991 році НАТО брала участь у міжнародній операції проти Іраку під егідою ООН, спрямованій на вигнання іракських військ Саддама Хусейна з окупованого ними Кувейту. НАТО брала участь у бомбардуваннях країн колишньої Югославії у 1990-х роках, коли країна розвалювалася, породжуючи різні криваві конфлікти на етнорелігійному ґрунті. Альянс також став учасником «найдовшої війни» XXI століття – операції в Афганістані, яка почалася після терактів 11 вересня 2001 року і триває досі. 

Однак ці операції все одно не відповіли на ключове питання: який сенс НАТО для світу й Європи і хто головний ворог? Станом на сьогодні склалося безліч різних думок щодо цього, і кожна держава тягне ковдру на себе, що й породжує різного роду конфлікти та суперечки між ними.

Наприклад, США бачать у НАТО платформу для збереження власних політичних інтересів і впливу в Європі, тоді як Франція і Німеччина бачать в Альянсі багатопрофільну військово-політичну організацію, яка займатиметься гуманітарними, рятувальними та миротворчими операціями, а заодно допомагатиме боротися з міжнародним тероризмом. Більше того, існує окрема частина європейських еліт, які вважають НАТО зайвою структурою. Вони виступають за створення в межах Європейського Союзу власних об'єднаних Збройних сил ЄС. А це означає, що НАТО або стане для них неактуальним, або може тісно співпрацювати з новою європейською армією. У Вашингтоні відкидають таку ідею як «непотрібну». Мовляв, навіщо створювати європейську армію, яка дублюватиме функції НАТО, краще використовуйте Альянс, у якому американці мають найбільшу вагу.

Східноєвропейські члени НАТО (Польща, Угорщина, країни Балтії, Румунія) гостріше, ніж усі інші, відчувають досі тліючу військово-політичну загрозу з боку сучасної Росії, особливо після анексії Криму і окупації Донбасу у 2014 році. Відповідно, вони виступають за те, щоб посилювати Альянс і повернутися до його початкових смислів – протидія Росії та її стримування на східних кордонах ЄС.

Частина західноєвропейських і американських еліт та аналітиків вважають, що НАТО зовсім не потрібно витрачати багато грошей на стримування РФ (вона все одно частина Європи і колись приєднається до неї). За їхньою логікою, головним ворогом нинішнього західного ліберально-демократичного світу є Китай. Таким чином, НАТО треба переформатувати і «заточити» під протистояння з КНР, як колись Альянс стримував СРСР.

Загалом, така політична та ідеологічна строкатість неминуче породила численні суперечності в організації, які й лягли в основу сьогоднішнього дискурсу про «кризу НАТО». Крім того, після 1991 року світ серйозно змінився. Більше не існує єдиного західного блоку капіталістичних держав, об'єднаних протидією «комуністичній червоній загрозі». Умовний Захід – неоднорідний, і серед цих країн спостерігається повернення до націоналістичних, правоконсервативних ідей та економічного меркантилізму, коли національні інтереси ставляться вище колективних цінностей і спільних принципів.

Франція за часів Емманюеля Макрона прагне здобути лідерство в Європі на тлі слабшої Німеччини, де відбувається зміна правлячих еліт (епоха Ангели Меркель завершується, починається період боротьби за владу між поколіннями нових політичних лідерів). Велика Британія застрягла у власній кризі, пов'язаній із пошуком свого місця у світі після виходу країни з Європейського Союзу у 2020 році. Італія переживає гостру політичну кризу, там часто змінюються уряди, що намагаються змінити політичну систему, яка й призвела до дискредитації старих політиків, економічних проблем і зростання популярності різноманітних популістів та авантюристів. Іспанія цього року пережила двоє дострокових парламентських виборів і ледве-ледве сформувала правлячу коаліцію, крихку, нестабільну та вкрай мінливу на тлі конституційної кризи навколо Каталонії. Бельгія і Нідерланди переживають сходження нових, молодих популістських партій, багато з яких звертаються у своїй риториці до старих національних ран: сепаратистських настроїв, націоналізму, антиміграційних розмов та історичної величі. Туреччина розчарувалася в НАТО, зіткнувшись із критикою своєї внутрішньої політики з боку союзників, і почала дрейфувати в бік Китаю та Росії. А США, після приходу до влади Дональда Трампа, демонструють відверту зневагу до цінностей Альянсу, чим підірвали довіру до себе як до надійного союзника.

Усі ці суперечності накопичуються з кожним роком, як снігова куля, і відображаються на кожному саміті НАТО у вигляді різних персональних конфліктів між лідерами, відсутністю єдності з деяких питань, розбіжностями в баченні майбутнього самої організації і кризою довіри всередині Альянсу. В основі всього, підсумуємо – криза самоідентифікації НАТО та пошук місця організації у світі. Власне, саміт у Лондоні не став винятком.

Як проходив саміт у Лондоні?

Він був ювілейним. Це 30-та офіційна зустріч глав держав-членів НАТО, присвячена 70-річчю Альянсу. Саміт провели в барвистому англійському готельному комплексі «The Grove» — колишній середньовічній резиденції графів Кларендон на території графства Гартфордшир на південному сході Англії. Місце було обране не випадково. Цей район дуже близько прилягає до Лондона, що зручно з точки зору логістики та інфраструктури. Крім того, це історична місцевість, відома в Британії, у якій також знімалося безліч фільмів, наприклад усі частини «Гаррі Поттера» і «Зоряні війни». Тут живе багато заможних аристократичних родин і розташовані штаб-квартири великих британських корпорацій. Ну і нарешті, південний схід Англії – це традиційний оплот британських консерваторів, які нині перебувають при владі і бажають здобути більшість на майбутніх парламентських виборах 12 грудня. 

На саміті були присутні глави всіх 29 країн-членів НАТО, зокрема президент США Дональд Трамп, президент Франції Емманюель Макрон, прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, прем'єр-міністр Британії Борис Джонсон, канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Польщі Анджей Дуда. Формальна привітальна частина проходила в Букінгемському палаці, де учасників прийняла королева Єлизавета II.

Там брали участь лише країни-члени НАТО?

Ні. Спеціально запрошеним гостем був прем'єр-міністр Північної Македонії Зоран Заєв.

Ця країна зараз перебуває на етапі вступу до НАТО, що може відбутися вже у наступному 2020 році. Македонці відкрили собі шлях до членства в Альянсі після того, як у минулому році врегулювали спір з Грецією щодо назви своєї країни.

Греки блокували вступ Македонії до НАТО, стверджуючи, що їхня назва – Македонія – посягає на історію Греції та на історичну область, яка також називається Македонією. Спір не вирішувався багато років, поки в минулому році Македонія не погодилася змінити назву на Північну Македонію.    

Що відбулося на саміті в Лондоні?

Власне, відбулося все те, що було описано вище. Лідери країн знову сперечалися про різні проблеми, намагаючись захистити власні інтереси, і ці суперечності знову виливалися на публіку, демонструючи подальший розкол єдності в НАТО. Тому багато міжнародних оглядачів відзначали «кризу на саміті НАТО», спостерігаючи за тим, що відбувалося в Лондоні і що говорили одне одному світові лідери.

Тінь на проведення Лондонського саміту кинули ще до початку самого заходу, по суті, передбачивши його тональність і атмосферу. Президент Франції Емманюель Макрон за тиждень до саміту зробив гучну і скандальну заяву про «смерть мозку НАТО», маючи на увазі саме ту проблему, яку я описував вище – відсутність нових ідей, невизначена роль Альянсу у світі, його розмиті функції та відсутність єдності серед країн-членів. Це викликало обурення серед інших країн-членів, які розкритикували заяви Макрона. Найгрубішою була відповідь президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, який порадив французькому лідеру звернутися до лікаря і припустив, що це у Макрона «помер мозок». Це ще більше погіршило і без того проблемні відносини між Туреччиною та її європейськими союзниками по НАТО. 

Крім того, внутрішні політичні процеси у самій Великій Британії стали тією ще «ложкою дьогтю в бочці меду». Мало того, що країна перебуває у стані передвиборчої лихоманки, так ще й розгорівся скандал навколо королівської родини. Один із синів королеви Єлизавети II – принц Ендрю – опинився в епіцентрі скандалу, коли розкрилася інформація про його близьку дружбу з американським мільярдером-педофілом Джеффрі Епштейном, арештованим за торгівлю людьми і сексуальне рабство наприкінці липня та загадково померлим у тюремній камері на початку серпня. Журналісти з'ясували, що принц Ендрю неодноразово відвідував різні локації Епштейна, де відбувалися різні оргії за участю неповнолітніх дівчат. Сам принц все спростовував, а потім вирішив дати публічне інтерв'ю, на якому повністю провалився, погіршивши свої справи ще більше. Після цього королева заборонила йому брати участь в офіційних заходах, і на саміті в Лондоні багато хто помітив його відсутність.

Під час самого саміту сталося багато проблем, які ще сильніше підкреслили кризу довіри всередині НАТО. На відміну від багатьох попередніх зустрічей, на цій не відчувалося єдності та спільності цінностей і ідей. Радше навпаки, переважали роз'єднаність, лицемірство, занепокоєння та токсичність атмосфери. Президент США Дональд Трамп вовсю критикував президента Франції Емманюеля Макрона, з яким вони зчепилися одразу за кількома спірними питаннями: репатріація іноземних бойовиків «Ісламської держави» з Сирії, ставлення до Росії та критичні висловлювання Макрона про НАТО. Їхня двостороння зустріч «на полях» саміту була надзвичайно напруженою, а спільна пресконференція для журналістів – прохолодною; Трамп підколював Макрона, м'яко критикуючи його внутрішню політику та коментарі, а французький лідер у відповідь прямо дозволяв собі виправляти американського президента, коли той припускався помилок у цифрах, розповідаючи про чисельність іноземних бойовиків «ІД» у Сирії. 

Саме на цій зустрічі в Лондоні багато зовнішніх оглядачів вперше почули, здавалося б, неймовірну фразу «санкції США проти Франції». Дональд Трамп публічно пригрозив запровадити торговельні обмеження на французькі товари у відповідь на наміри Парижа обкласти цифровим податком великі американські корпорації на кшталт «Apple» і «Google», які в ЄС звинувачуються в порушенні монопольного законодавства. Зрозуміло, коли мова заходить про взаємні санкції та каральні заходи, про жодну дружбу всередині трансатлантичного альянсу не може йти мова.

Великою проблемою на зустрічі стало питання Туреччини. Президент Ердоган несподівано заблокував ухвалення на саміті нових, оновлених планів Альянсу щодо посилення захисту країн Балтії та Польщі від ймовірної загрози з боку Росії. План передбачав направлення додаткових військ НАТО до цих країн, модернізацію оборонної інфраструктури та виділення додаткових коштів на програми посилення захисту Східної Європи від потенційних загроз з боку РФ. Анкара блокувала ці плани, вимагаючи від НАТО поступок у питаннях, що її цікавлять. Зокрема, Ердоган вимагав, щоб Альянс визнав воєнізовані формування сирійських курдів терористичною організацією.

Справа в тому, що в жовтні Туреччина здійснила військове вторгнення на північний схід Сирії проти місцевих збройних угруповань курдів, яких підтримують США. Однак цю операцію розкритикували на Заході, зокрема союзники Туреччини по НАТО, і Ердоган вважає, що це «зрада» з їхнього боку, оскільки курди атакували кордони Туреччини, а за Статутом НАТО союзники мають допомагати одне одному. Лише після кількох зустрічей з Ердоганом під час Лондонського саміту вдалося переконати його розблокувати плани НАТО щодо Балтії. Що саме турецький лідер отримав натомість – поки що невідомо. Відверте шантажування з боку Ердогана викликало критику і з боку президента США, який навіть заявив, що оскільки Анкара почала купувати озброєння у Росії (йдеться про закупівлю влітку цього року російських ЗРК С-400), то і літаки нехай, мовляв, купує у Китаю та РФ, а не у США і країн НАТО. 

Атмосфера на зустрічі в Лондоні загалом була негативною. Відео, що з'явилося в мережі, на якому лідери Канади, Франції, Нідерландів і Британії в кулуарах обговорюють витівки Дональда Трампа, глузуючи з його промови, залишило неприємний осад у всіх присутніх. Президент США вкотре продемонстрував, що йому важливіше те, що приносить йому особисто політичну вигоду, коли просто під час пресконференції з прем'єром Канади раптово почав коментувати внутрішню політику, накинувшись із критикою на своїх політичних опонентів у Вашингтоні з Демократичної партії.

Трамп вчергове нагадав союзникам, що США «витрачають на Альянс непропорційно велику суму грошей», знову поставивши під сумнів готовність Вашингтона підтримувати НАТО і демонструючи свій «меркантильний підхід» (на відміну від ціннісно-довірчого, який завжди існував у НАТО) до питання майбутнього Альянсу. Дональд Трамп саме відомий своїм скепсисом щодо НАТО, а іноді навіть порушував питання про вихід США з Альянсу, чим підірвав довіру до себе з боку союзників, спонукавши їх шукати альтернативні шляхи утримання НАТО на плаву, але вже без урахування США.

Дональд Трамп також ускладнив свої відносини з Британією, коли під час саміту почав коментувати політичну ситуацію в цій країні, попри те що перед приїздом обіцяв не втручатися в майбутні парламентські вибори. На тій самій зустрічі зі Столтенбергом Трамп заявив, що він «фанат Brexit» і похвалив прем'єр-міністра Британії Бориса Джонсона. Це викликало негативну реакцію журналістів і британської політичної опозиції, які звинуватили Трампа в грі на користь уряду. 

Ще одним питанням, що затьмарило проведення саміту в Лондоні, стала справа трагічної загибелі 19-річного британця Гаррі Данна, якого в серпні збила на автомобілі співробітниця американського посольства, дипломат Анн Сакулас. Одразу після трагедії вона залишила місце ДТП і виїхала з Британії до США, скориставшись дипломатичним імунітетом ще до того, як проти неї порушили кримінальну справу. Відтоді Британія домагається екстрадиції Сакулас зі США і притягнення її до кримінальної відповідальності. Багатьом не сподобалося те, що Трампа приймали в Букінгемському палаці, попри те що Вашингтон не допомагає слідству. Це стало ще одним ударом по британсько-американських відносинах на саміті.

Не було єдності у союзників і щодо Китаю. США активно просували ідею посилити тиск на Китай і зменшити з ним торгівлю. Звісно, далеко не всі європейські країни поділяють думку Штатів і Дональда Трампа. Хоча країни ЄС визнають, що Китай може становити для них загрозу, з їхньої точки зору ця загроза не виходить за межі ідеологічної та геоекономічної конкуренції. Таким чином, навіщо зменшувати співпрацю з Пекіном, якщо вона може нести благо і процвітання? Тому на саміті був явно помітний контраст між різкими антикитайськими заявами Трампа і м'якшою, поміркованою риторикою всіх інших.

Через таке безліч внутрішніх проблем і кризу довіри, а також пам'ятаючи досвід попередніх саммітів, організатори навіть не стали називати цей захід «саміт», а лише «зустріччю». Для зовнішнього глядача це може не мати значення, але для НАТО – це величезна різниця. Якщо це не саміт, то він і не вимагає публікації фінального комюніке та підпису під ним усіх лідерів. Враховуючи, що на минулих саміттях саме Дональд Трамп часто відмовлявся підписувати підсумкову декларацію, якщо йому щось не подобалося в ній, то цього року вирішили просто-напросто її прибрати.

А що тепер?

Лондонський з'їзд продемонстрував, що криза інституцій НАТО і поки що безрезультатний пошук нової ролі Альянсу у світі дедалі більше б'є по внутрішній єдності країн-членів організації. Своєю чергою, це призводить до зменшення рівня довіри між ними, послаблення багатобічної співпраці, зміни підходів до оцінки успішності та ефективності Альянсу, коли мірилом сили НАТО стає не могутність його членів чи сила його ідеологічної бази, що скріплює всіх однією ідеєю та концепцією, а якісь сухі цифри (на кшталт обсягів фінансових внесків у спільний бюджет), статистика (на кшталт скільки надувних човнів із біженцями НАТО перехопила в Середземному морі) та декларативні заяви, які на практиці рідко реалізуються.

Це загрожує НАТО поступовою маргіналізацією у міжнародних відносинах і перетворенням цього блоку на звичайний консультативно-інформаційний форум, гурток за інтересами, де всі будуть з'їжджатися раз на рік і обговорювати цікаві теми світового порядку денного.

Невже НАТО розпадеться?

Це навряд чи. Проблеми, які існують серед союзників, не настільки критичні, щоб довести ситуацію до розпаду Альянсу. До того ж, попри кризу власної функції, НАТО поки що виконує деякі завдання, які об'єднують принаймні Європу: боротьба з тероризмом, стримування потоків біженців у Середземному морі, захист кордонів, гуманітарні інтервенції, допомога міжнародним організаціям та інші.

Крім того, країнам-членам НАТО невигідно розформовуватися, оскільки організація, попри всі проблеми, не є повністю безпорадною. Вона здатна захистити себе і має досить значні сили та ресурси, що є до сьогодні стримувальним фактором для тієї ж Росії. Так, звісно, криза довіри та розкол всередині Альянсу справді ослабили його можливості, погіршили систему реагування на загрози і призвели до втрати інтересу до цього проєкту, принаймні з боку деяких держав. Але розпад НАТО або виключення його членів (наприклад, Туреччини) за «погану поведінку» — це поки що занадто жорсткий сценарій, для якого немає підстав.

А що з усього цього Україні?

Криза всередині НАТО безпосередньо впливає на зовнішньополітичний курс України, одним із головних стовпів якого сьогодні є прагнення країни вступити до лав Альянсу. Втім, безліч проблем, які сьогодні існують у НАТО, і через які вони поки що не готові приймати нових членів (тим більше, якщо мова йде про таке «чутливе» для всіх сторін питання, як Україна), ставлять під сумнів безумовне бажання України вступити до НАТО за будь-яку ціну.

Адже якщо питання переосмислення ролі Альянсу у світі так і не буде вирішено, то це може призвести до настільки різкого послаблення НАТО, що організація буде неспроможна захистити інтереси України (навіть сьогодні у багатьох є сумніви щодо цього). А в такому разі це спростовує більшу частину українського зовнішньополітичного дискурсу про те, що саме НАТО може врятувати Україну від російської агресії і захистити у разі нових напастей. Варто нагадати, що згідно із соціологією більшість українців, які бажають вступу України до НАТО, головним аргументом такого рішення наводять твердження, що НАТО здатне забезпечити безпеку країни та її кордонів. Однак якщо ці внутрішні чвари в Альянсі триватимуть, то віра в здатність НАТО забезпечити цю безпеку зменшуватиметься.

Таким чином, дуже важливо стежити за тим, що відбувається в НАТО і у відносинах країн-членів, аби розуміти загальну ситуацію і коригувати свої національні інтереси з урахуванням стрімко змінюваної глобальної та регіональної ситуацій.