Журналіст і блогер Юрій Романенко: дурість веде Україну все далі до сумних наслідків

На його думку, ніхто не повинен говорити українською мовою, бо іншим цього хочеться.

У новому випуску програми «Антиподи» на телеканалі «Ісландія» шеф-редактор інформаційно-аналітичного порталу «Хвиля», журналіст і блогер, співзасновник Українського інституту майбутнього Юрій Романенко розповів про проблеми України за 30 років незалежності, обговорив з ведучим Сергієм Івановим питання російської мови в нашій країні та російську літературу.

Вам подобається, як розвивається наша країна?

Жодній нормальній людині, яка розмірковує про подібні речі, не може подобатися, куди ми йдемо.

Що найбільше не подобається?

Дурість. Дурість на всіх рівнях. Коли ми, наш соціум, настільки просякнуті дурістю, коли люди просто перетворилися на одноденок, які хапають, у яких є інстинкт хапання, і більше ні про що не думають. Оце, мабуть, дратує найбільше. Причому дурість культивується, вона відтворюється на рівні інститутів. Це дуже серйозна причина, яка веде нас усе далі й далі до все більш сумних наслідків.

На твою думку, в чому головний системний баг? Це влада, це народ, люди, це спадщина радянська зрештою?

Скажімо так, це сукупність факторів, які корінням своїм сягають у століття і навіть десятиліття. Коли мені кажуть, що ми маємо повторити долю Польщі чи долю Прибалтики, там ще когось, що ось ми могли тоді, у 90-х роках, піти. Ні, ми не могли нічого подібного зробити, бо ми були принципово іншими на старті.

На відміну, скажімо, від Польщі, у нас не було консенсусу між елітою щодо того, куди йти. І, власне кажучи, у нас елити як такої не було, яка б не була вторинною щодо Москви. І Українська друга республіка була продуктом випадковості, вона з'явилася як продукт випадковості, як продукт хаосу в Москві.

І, як наслідок, цей хаос підштовхнув еліти, які боялися цього хаосу, боялися, що там прийде до влади якийсь новий Сталін чи щось таке, підштовхнув до того, щоб пограти в незалежність. І, як наслідок, оцей розрив не був підготовлений, тобто ні населення, ні велика частина народу, ні еліти не були до цього готові.

Ми бачили це на прикладі коливань, які були протягом 1991 року, коли спочатку всі дружно пішли на референдум 17 березня 1991 року і проголосували за збереження Радянського Союзу, а потім так само дружно пішли 1 грудня, і всі ті самі люди дружно проголосували за українську незалежність.

Тому що всі сподівалися, що щось зміниться на краще, оскільки Радянський Союз уже був у такому очевидному глухому куті та в такій безнадійній скруті й проблемах, що для більшості це був якийсь вихід. Який саме вихід, ніхто не розумів. І відповідно, коли була така величезна дезорієнтація і фактично все доводилося вчитися на ходу, то, звісно, еліта займалася тим, чим вона хотіла займатися ще за Радянського Союзу.

Тобто «прихватизувати», забрати оці активи, які реально контролювали, легітимізувати все це і таким чином залишитися при кермі. Люди просто виживали. І єдине, що друга українська республіка могла сформувати, це прошарок людей, з часом, через десятиліття, от ми з тобою до цього прошарку належимо, які почали якось орієнтуватися.

У них сформувалася система координат за ці десятиліття: тих, хто поїздив світом, заробив якийсь капітал, отримав якусь освіту. І пристосувалися до правил гри, які є в сучасному світі, розуміють їх, тому досягають певного успіху, добробуту, самодостатності тощо.

Ці люди в абсолютній меншості, а ті, хто не вписалися або не втекли звідси, — в абсолютній більшості. І тому справжнє успішне майбутнє України залежить від цього вузького прошарку, який ще може розвернути Україну в якийсь конструктив.

Загалом так, це не проблема в тому, що ці люди в меншості, бо взагалі меншість завжди визначала курс у будь-якій країні. Просто ідеї меншості з часом стають ідеями більшості. Для цього потрібен час.

Ось ця сукупність багів і сукупність спадщини, яка залишилася від російської імперії, від Радянського Союзу, і які посилилися тим, що хомосовєтікус перетворився на такий хоможлобікус в українських реаліях. Коли найгірше, що було в совку, бо в совку ж були й нормальні моменти, чого там гріха таїти.

Які? 

Ну, наприклад, системність. Була системність, системність в освіті, системність у вихованні.

Голодомор також доволі системне явище. 

Бачиш, я говорю про позитивні моменти. З точки зору освіти, вона, можливо, була не найкращою, але вона була системною. Тобто вона давала такий комплекс знань, який дозволяв людині існувати в якійсь системі координат.

Сучасна українська освіта абсолютно безсистемна, якийсь хаотичний набір, еклектика, в якій не відповідають на питання, з чим людина йде у світ. Тобто радянська освіта на це питання відповідала. Тобто вона вміла сегментувати людей за якимись кластерами: цей сюди, цей сюди.

Якщо у тебе є добрі математичні навички, тебе там будуть просувати в якийсь інститут Баумана, причому в прямому сенсі цього слова просувати. Тобто тебе оцінювали у топових вишах, виходячи з твоїх навичок.

А у нас це все перетворилося на таке сегментування, кластеризацію, де кожен кластер соціальний, він запекло бореться за якісь свої права. Стан учителів бореться за те, щоб ні в якому разі не звузили їхню базу, і протистоїть якимсь серійним реформам.

Стан прокурорських, я думаю, ти сам знаєш, що він собою являє, він так само постійно охороняє ту зону, яка є, і намагається не пускати туди чужинців. У нас уже є родини, прокурорські родини, СБУшників.

Це правда, так. Тобто за фактом кастова система. 

Так. І по суті це призвело до того, що формується такий станово-кастово-клановий дух, у якому позицію людини визначає лояльність до глави клану. Главою клану може бути людина, скажімо, Аваков, глава клану ментівського, або СБУшники, генерали яких ніхто не знає, але вони десятиліттями формують внутрішню політику в спецслужбах і дуже впливові. Люди типу Наумова.

Умовно кажучи, рамка цілісна, вона ніколи не формувалася. Тобто вона формувалася лише Кучмою. Кучма — єдиний, хто намагався, виходячи з своїх уявлень про те, як має бути влаштована держава, і тому що він працював у конструкторському бюро, він підходив як інженер до конструювання другої української республіки.

Він її сконструював по суті, і він же закладів ті вади, які сьогодні є причиною наших дуже серйозних проблем.

Але, на відміну від Кучми, нема кому їх контролювати. Я правильно розумію?

Тому що так, після того, як пішов Кучма, все пустили на самоплив. Тобто Кучма намагався тримати якийсь баланс. Але, мабуть, тому що він таки віддав перевагу грошам, що зрештою його і згубило. 

Це схоже на ситуацію, коли, скажімо, там існує мафіозна структура, і раптом вбивають хрещеного батька, і починається війна між цими дрібними угрупованнями?

Розумієш, тут хрещеного батька ніхто не вбивав, він сам ухвалив рішення про те, що для нього важливіше. Ось у цій дилемі влади і золота він, умовно кажучи, вибрав золото. 

Якщо в принципі звернутися до першоджерела, до книжки, ми ж пам'ятаємо, що дон Корлеоне поїхав вирощувати помідори і залишив усе братам, які почали різати один одного.

Ну дивись, дон Карлеоне все одно обирав владу, і він обрав відхід, бо зрозумів, що вже неадекватний епосі. Це, до речі, дуже важливо для політика, взагалі для серйозного топ-менеджера, не тільки для політика: завжди важливо розуміти, наскільки ти відчуваєш епоху. 

А наскільки в цьому з ним схожий Кучма?

Кучма пішов під тиском обставин, Кучма опирався до останнього. Тобто цей маневр 2004 року, умовно кажучи, коли він намагався з початку провести парламентську республіку, пам'ятаєш, навесні 2004 року, коли голосів не вистачило. І це був такий момент істини.

Бо цей його план щодо переформатування України в парламентську республіку, де він залишався в виконавчій владі як прем'єр, провалився, і Кучма був змушений погоджуватися на те, щоб ішов Янукович, якого він не терпів, для того, щоб, зіткнувши лобами з Ющенком, таки пограти в гру, в якій можна було б вискочити і повторити оцей хет-трик з парламентсько-президентською республікою.

Але щось пішло не так зрештою, а пішло не так тому, що він перестав бути потрібним елітам. Тобто еліти бачили в ньому конкурента, бачили в ньому перешкоду, яка не дозволяє вирішити питання, пов'язані з подальшою приватизацією власності та посиленням своїх позицій. Саме тому їм необхідно було демонтувати інститут президента, послабити його.

І тут стихійно збіглися інтереси між елітами, між транснаціональними компаніями, бо для Заходу теж було важливо відкрити ринок, спробувати тут посилити свої позиції і, використовуючи цю кон'юнктуру, проникнути на цей ринок і отримати якісь позиції. І росіяни теж були в цьому зацікавлені.

Думаю, що рано чи пізно ми докопаємося до касетного скандалу і всіх тих речей, які відбувалися в нульові, на початку нульових, і я впевнений, що це була така перша гібридна війна, яку росіяни провели проти Кучми.

Бо Кучма наприкінці 90-х досить активно намагався заручитися підтримкою Заходу, він дуже наполегливо намагався зблизитися із західними інститутами, інтегрувати Україну в євроатлантичні структури. Ми пам'ятаємо, які маневри були щодо НАТО, тоді ГУАМ намагалися створити. 

Я пам'ятаю, навіть плакати були такі: сидить Кучма за столом якоїсь установи, написано «Шанований у світі політик» — дорівнює визнанню держави. Щось таке. Маразм якийсь.

Ну це як би українські маразми, бо в нас постійно такі оці.

Ні, ну сам факт, він же сидів не в Кремлі.

Я просто кажу про те, що це така наша хуторянська культура, традиція — намагатися вмістити в якийсь глобальний контекст такі фішки, які зрозумілі лише нам, які насправді дуже смішні. Але суть не в цьому.

Суть у тому, що тоді, у 90-х, коли Горбулін очолював РНБО, курс справді був, він намагався його реалізовувати, він намагався грати в ці ігри, хоча по ходу він успішно маневрував і щодо росіян — політика двовекторності.

Що б не казали, політика двовекторності була єдино правильною в той момент. Може, навіть і зараз була б. Скажу тобі, нам доведеться повертатися до політики багатовекторності. Думаю, що незабаром ми це зрозуміємо, і нам доведеться думати про те, як жити своїм розумом, а не покладатися лише чи на росіян, чи на Захід, чи на когось ще.

І ця ситуація, коли Кучма наприкінці 90-х спочатку дав розгулятися олігархам і вирішив би таким чином проблему перезапуску економіки, а потім думав, як їх послабити, бо, умовно кажучи, він бачив їхній функціонал у цьому. Підняти для того, щоб після початку кризи 90-х, коли все просто лежало в руїнах, необхідно було якось запустити економіку.

А оскільки червоний директорат з цим не справлявся, знову ж таки з тих причин, про які я говорив: дезорганізація, розрив радянських ринків, нерозуміння того, як працювати на світових ринках. Такі люди, як Тарута, скажімо, які займалися зовнішньоекономічною діяльністю там, на металургійному комбінаті в Маріуполі, їх було відносно небагато, тобто тих, хто за совка їздив до Німеччини, ще кудись, уміли працювати на світовому ринку.

І тому трагедія і криза червоного директорату полягала в тому, що вони звикли в масі своїй працювати так, як задавав Держплан, і коли все це зникло, то все швидко посипалося. Я досі пам'ятаю, як у маленькому містечку, в якому я жив, на початку 90-х у Харківській області, у Первомайську, у нас був величезний хімзавод.

І ось усі дружно по неділях і по суботах брали там хлорку, усе, що виробляв цей хімічний завод, і їхали в Бєлгород продавати на ринку, щоб щось виміняти бартером. Тобто ось та класична картина, що відбувається, коли менеджмент не може організувати логістику, не може вирішити завдання, які виникли в нових умовах.

Отже, Кучма запустив олігархів. Було дві моделі, які він розглядав з академіком Юхновським і іншими такими розумними людьми. Тобто перша намагалася піти шляхом Центральної та Східної Європи, тобто шляхом Польщі: запустити транснаціональні компанії, ставка на дрібний і середній бізнес. І вони розглядали такий шлях.

І в цьому був резон: вони боялися, що просто не вистачить часу. І вони розуміли, що прихід транснаціональних компаній послабить їхні позиції, з точки зору керованості процесами їм знадобиться більше часу, щоб спробувати розігнати економіку, бо дрібний і середній бізнес через те, що він менш ресурсний, потребує більше часу, щоб розкрутитися до чогось серйозного.

І тому вони вирішили йти швидко, шляхом оцієї дешевої приватизації, швидко скидати активи. Крім того, в цьому лежав ще й особистий інтерес, бо вони розуміли, що таким чином можна буде отримати якийсь кеш. І ось так запустився процес олігархізації та правління великого капіталу.

Не можна сказати, що це в принципі повністю неправильний шлях, бо якщо ми подивимося на світову економіку і подивимося, скажімо, на Південну Корею, то там теж пішла держава шляхом формування великих фінансово-промислових груп, за допомогою яких Південна Корея перетворилася на світового золотого медаліста, який показує просто блискучі економічні темпи зростання протягом десятиліть.

Що мали отримати російськомовні після 2014 року?

Ну як мінімум — нормального поважного ставлення до того, що вони можуть користуватися російською мовою так, як хочуть. 

Так а хто заважає? 

Почекай, ну, коли ти його вживаєш, до тебе підходить якась людина і каже, що ти маєш говорити українською тільки тому, що вона хоче, ну це неправильно.

Де це так відбувається?

У побуті. Після того, як були ухвалені відповідні закони, дебільними я їх називав, ми створили середовище для купи побутових конфліктів, які періодично закінчуються тим, що якийсь дебіл прибіг до якоїсь касирки, яка там почала злитися, бо він вимагає, щоб вона говорила українською. Ну скажи, в логіці тієї кризи фундаментальної. 

Я вважаю, що мають існувати корпоративні умови, які вже, своєю чергою, підпорядковуються законам. Якщо ти не вмієш говорити українською, то іди працюй там, де не потрібні її знання.

Послухай ще раз. Ось ти приходиш, щоб тобі пробили чек у супермаркеті, ну якщо вона тобі пробʼє чек, відповівши російською мовою, ти що, не з'їси свою грушу чи що, яку ти купуєш? Ну серйозно. Або якби вона відповіла тобі китайською, ось якби вона почала тобі відповідати китайською, ти б її реально не зрозумів, а всі прекрасно розуміють російську й українську.

Питання не в тому, що ми не розуміємо.

Питання в тому, що є люди, які хочуть українську нав'язувати іншим, щоб вони нею в буквальному сенсі спілкувалися. Для україномовного яка проблема сьогодні задовольнити всі свої потреби українською мовою? Мова навчання — українська, українська мова в кіно, книжки українською, ради Бога, іди купуй, які хочеш.

Єдине, що не так багато перекладають, як того б хотілося. А ти ж вище сам ратуєш за єдині правила. 

Так почекай, коли почали нав'язувати такі правила, ну так я одразу ставлю питання: так який біс я маю підкорятися тому, чого я не хочу. Ось, наприклад, коли в мене був ефір з Дроздовим, коли зайшов цей конфлікт. Це ж якраз конфлікт щодо правил комунікації.

Вони мене півтора місяця затягували на ефір, просто благали, щоб я прийшов, але то не було часу, то ще щось. Зрештою я прийшов до них на ефір. А він мені каже, типу: «На якій мові розмовляємо?» Я кажу: «На українській, на російській, як піде, так і буду розмовляти, я особливо над цим не заморочуюся. Я і на тій, і на іншій мові говорю чудово».

Починається ефір, я виступав спочатку російською, він переходить до другої частини і починає мені казати: «А чого ви не розмовляєте українською мовою?» Та б**ть, якщо я не хочу розмовляти українською мовою. Яка тобі різниця, хочу я, не хочу, це моє право.

І найсмішніше, що я якраз і заговорив би українською, бо там був контекст, пов'язаний з якимось депутатом Народного фронту, і його виступ був семантично так побудований, що я відповідь побудував українською. І це ж питання не мови, це питання свобод.

Наша держава має продукувати і розвивати свободи. Чим більше в людей буде свобод, тим краще, тим швидше вона розвиватиметься. 

Свобода ж вона закінчується там, де починається свобода іншої людини. 

Звісно. Ну дивись, якщо тобі не подобається, що я спілкуюся російською мовою, ну не спілкуйся зі мною. Або якщо я не можу задовольнити своє питання, проблему українською, то це мої проблеми. 

Мені здається, що ти відмежовуєш себе. А хто ви? А ви хіба не громадяни цієї держави?

Почекай, якщо держава починає нас сегментувати, це ж не тільки в російськомовних, це стосується угорців, з якими втяглися в абсолютно дебільну ситуацію. Були домовленості. 

Так що, і угорську зробимо офіційною? 

Так вона й так була офіційною в Берегові. На регіональному рівні. Там 90% Берегова говорить угорською. Тебе хвилює, що вони там угорською говорять у Берегові? Або ти, якщо прийдеш у магазин у Берегові, невже не купиш шматок ковбаси.

Якщо вони там угорською говорять, я не думаю, що вони мене там зрозуміють. 

Послухай, напевно, вони тобі продадуть ту ковбасу, бо ти ж не бачив самогубств, бо хтось не купив шматок ковбаси в Берегові. Так само, як і з кримськотатарською чи з болгарською мовою. Ми себе загоняємо просто в якусь архаїчну херню.

Бо коли ми 30 років боремося через мову, тоді як у нас просто на очах розвалюється все, починаючи від атомних електростанцій і закінчуючи системою освіти, яка вже стала настільки поганою, що простіше дитину відправити на навчання до Польщі чи Словаччини, і начебто за менші гроші, щоб вона навчилася.

Те, що ми робимо, коли сперечаємося через мову. Ось ти зараз весь ефір говорив українською, я говорив російською. Що ми в цій комунікації не зрозуміли одне одного?

Ні, ми зрозуміли. Але ж ми говоримо про інші, концептуально інші речі. Я тобі доповідаю, російська мова дуже серйозний сегмент у суспільному дискурсі займає. Так а навіщо там російська, чому англійської немає? Ти знаєш, що зараз нове покоління, вони в принципі англійську знають із семи років. 

Я знову ж таки ще в 2014 році писав: давайте зробимо три державні мови: англійську, російську і українську. І нехай у нас Кабмін виступає всіма мовами, якими захочуть. Ну в чому проблема, поясни мені? 

Проблема в тому, що, по-перше, у нас слухають російську музику.

Ну і що? Так слухатимуть, бо вона цікавіша. 

Хто, російську музику?

Так, вона цікавіша.

Яка російська музика цікавіша? 

А відкрий тренди Google, і ти побачиш.

Тренди Google кажуть про те, що вона легше заходить. Моргенштерн легше заходить, ніж, скажімо, Паліндром, наш, україномовний.

Так це проблема Паліндрома.

Ні, це не проблема Паліндрома. Це різні бюджети. Тому що Паліндром — це інді-музикант, а за Моргенштерном стоїть індустрія. З іншого боку, є Ферелл Вільямс, який цього Моргенштерна, вибач, будь ласка, в рот б*в. Або Снуп Дог, або Дензел Карі, або хто завгодно. 

Група KAZKA, у якій солістка, хоч і не має вокальних даних, створила хіт «Плакала», який слухав увесь світ, українською мовою. «Плакала» прогриміла на весь світ, прекрасно зайшла, слухали в Марокко, слухали в Німеччині і так далі.

Тому, якщо хтось українською мовою не може створити такий продукт, який транслюється на весь світ, ось група KAZKA це змогла зробити, на весь світ транслювалося, сотні мільйонів переглядів, тож це проблема контенту того, хто створює українською мовою. А це не проблема Моргенштерна.

Створюйте свого українського Моргенштерна українською мовою і змагайтеся. Ось і все. Проблема ж у цьому. Ця проблема обмеження насправді залежить від економічних інтересів наших співаків, співачок, які не здатні створити продукти, що конкурують.

Ні, послухай, я взагалі про інше кажу. От у нас є купа молодих груп, які співають англійською. Оскільки в нас глобальний сегмент — це російськомовна музика, яка приходить з Росії, бо наші люди, слухачі, вони розуміють цю мову.

І вони, можливо, якби не мали цієї мови і цих треків російською, вони б якось вчилися, як я в 1991 році, розуміти, про що співає Том Йорк, розумієш?

Я відкрив у абсолютно довільному порядку трек Моргенштерна, дозволь, я процитую: «Миледи, я прошу вас, коль сосете мне, делайте это культурно, не чавкайте и соблюдайте этикет. Летс гоу, ля-ля». Ну от, я забив просто в Google і все.

Ну що це говорить? Американські репери, які співають англійською, вживають купу матів. Що ти хочеш сказати? Що через те, що хтось, скажімо, Емінем, у своїх піснях англійською каже «відсмоктай у мене, дитинко» англійською, я від цього наближуся до якогось культурнішого рівня, тільки тому що це англійською? Або що?

Тобто якщо Моргенштерн каже «відсмоктай у мене», це нижча культура, а якщо Емінем каже «відсмоктай у мене» англійською, то що це? Це те саме.

Це калька, абсолютна калька західних реперів.

Сергію, зрозумій одну просту річ: люди смокчуть і в Великій Британії, і в Штатах, і в Росії. І незалежно від того, якою мовою ти користуєшся, це приємний процес.

Ну я не знаю, якщо тебе не змушують це робити.

Ну знову ж таки, це питання до того, хто що робить і що йому подобається. Але це не питання мови, розумієш? Власне, річ у тім, що якщо ти створюєш охрінний контент і робиш його навіть в Україні, ти з ним зрештою прорвешся. Бо сьогодні ти можеш дуже легко оперувати на глобальному цифровому ринку.

Я ж кажу про постійне звуження наших можливостей. Замість того, щоб працювати з російським ринком, з російськомовним німецьким ринком, з англомовним — ради Бога, звісно, я за те, щоб максимально в нас розширювався англомовний ринок, я двома руками за.

Ось дивись, простий приклад: плівки Бігуса, те, що зрозуміло для аудиторії. Ось плівки Бігуса стали шоком для багатьох порохоботів, для багатьох наших патріотів. Хтось підозрював, але раптом побачили те, про що багато хто підозрював і говорив, а ті, хто, скажімо так, були у вузьких колах і знали, але це ж шок не тільки для нашої мережі аудиторії, це ж шок і для тієї частини аудиторії.

Що має зараз робити українська пропаганда і українська держава: вона має на кожному кроці, на всіх російських сайтах, «ВКонтакте» тощо розповідати дуже сумну історію для ватників щодо того, що їх же юзають за повною програмою.

Виявляється, можна спокійно працювати з нацистами, з тими, хто розпинає снігурів, хлопчиків у трусиках тощо, спокійно домовлятися за бабло, торгувати, продавати все, що хочеш: газ, нафту, електроенергію. І з цих розмов випливає, що ніякого конфлікту, протиріч немає.

Взагалі спокійно можна з президентом країни, на яку ти напав і яку звинувачуєш у нацизмі, виявляється, є прямий контакт. Так чому це не використати через те, що ти розумієш цю культуру і володієш цією мовою? Чому ти маєш думати про те, як собі взяти і ампутувати все, тому що цією мовою користується Путін?

Ну це, напевно, залежить від світогляду. Ти раніше згадав протестантську світоглядну парадигму, а я тобі можу сказати так само: російська література — це література постійного, морального занепаду.

Російська література, якби ми постійно читали замість Пушкіна або Толстого, якби ми читали Фолкнера, Стейнбека. Якби це було свого часу в програмі, у нас би була зовсім інша прошивка.

30 років незалежності, хто заважає робити все, що ти говориш?

Я тобі кажу про шкільну програму, про мистецьку програму.

Хто заважає якісно викладати англійську мову в українській школі, хто заважає, Путін? Ну хто заважає, ну їжкин кіт.

Я тобі кажу про спосіб мислення, тому що зараз у нас через одну людину, яка вважає, що російська культура, російська література — це «притулок бунтівних душ».

Потрібно бути, як якась Анна всрата Кареніна, що треба бути Наташею Ростовою, треба бути, як кінчені, а не бути, скажімо, як герої того ж Стейнбека та будь-якого представника нормального західного канону.

І коли ти кажеш, а от у нас же немає традиції протестантства, я кажу, так у нас немає і традиції західного канону, тому що ми начиталися х**ні.

Дивись, ти мені хочеш довести, що російська культура — х**ня? Це не так. Вона породила цікаві крутий культурні зразки, породила Чехова, Достоєвського і багатьох інших, Бердяєва, вона породила Булгакова. Ти хочеш мені сказати, що Булгаков — це х**ня?

Булгаков це х**ня.

Я так не вважаю. Булгаков — це точно не х**ня. «Майстер і Маргарита» — це велика праця.

Ну да. Спи***жена у Мережковського, у Андрєєва.

Усі у когось щось там пи**или. Нічого страшного.

Це компіляція. У Аверченка, Мережковського і Андрєєва.

Філософія, багато чого з літератури — це все компіляція, бо після Аристотеля, після Платона, якогось Геракліта дуже складно вигадати щось нове. Проте люди вигадують, компілюють, виходять на якийсь рівень.

Отже, якщо ти за допомогою російської мови, англійської, суахілі, угорської мови ускладнюєшся, у тебе все добре, ти молодець. Якщо ти спрощуєшся за допомогою англійської, німецької, російської чи української, то ти дебіл.