Жадан і Забужко: за що Захід полюбив сучукрліт

Як у світі перекладають, вивчають і оцінюють українських письменників

У січні українська література подарувала нам новий привід для гордості: збірка оповідань Оксани Забужко «Тут могла бути ваша реклама» потрапила до списку найочікуваніших іноземних книжок за версією The New York Times. Розповідаємо, хто ще з наших співвітчизників розтопив серця західних критиків.

У квітні 2013-го англійською мовою перекладли перший роман Сергія Жадана «Депеш Мод». Обом сторонам зараз навряд чи комфортно згадувати цю публікацію: книжку випустило видавництво Glagoslav, яке трохи згодом подарувало англомовному світу переклади книжок скандального ексміністра культури РФ Володимира Мединського, зірки бази «Миротворець» Євгена Гришковця та проросійського телеведучого Володимира Соловйова. Але читачі раділи: на Amazon можна знайти масу хвалебних рецензій, у яких історію про харківських субкультурників порівнюють із романом «На голці» Ірвіна Веллша. Критики, у свою чергу, не соромилися оголосити Жадана новим спадкоємцем Курта Воннегута та Вільяма Берроуза.

«Ворошиловград» вийшов у США вже під крилом незалежного видавництва Deep Vellum, яке нещодавно перекладало ще й збірку «Життя» Олега Сенцова. Відтоді Жадан перекочував до обойми видавництва Єльського університету – і до категорії перекладного мейнстріму: збірка «Месопотамія» зараз продається на сайті американської мережі Walmart за $12 із кричущою позначкою «залишилося лише 2 штуки!» Aspen Review порівнює роман «Інтернат», у якому вчитель у розпал війни на Донбасі рятує свого племінника, з відомим постапокаліптичним романом Кормака Маккарті «Дорога». А ось американська колумністка відгукується про «Ворошиловград»: «Проза Жадана так само легкозаймиста, як його країна». (Маючи на увазі не лише революції: коли дівчина відпочивала в Карпатах, її будиночок згорів – разом із копією «Ворошиловграда».)

Сайт American Documentary, що популяризує документальне кіно, радить почитати «Ворошиловград» і «Месопотамію», щоб краще зрозуміти фільм про Донбас «Віддалений гавкіт собак», який минулого року потрапив до шорт-листа «Оскара». А впливовий журнал для видавців Publishers Weekly пише про роман, який згодом перетвориться на фільм «Дике поле», таке: «Хоча яскрава уява та багатий ліризм Жадана неприємно контрастують із його стереотипними жіночими персонажами, читачів зворушить його відданість землі чарівної краси, високих небес і чорнозему». Поезія Жадана часто нагадує критикам Чарльза Буковскі, але «Ворошиловград» частіше порівнюють з т.зв. «прикордонною прозою» – наприклад, «Дітьми опівночі» Салмана Рушді, де Індія (як жаданівський Донбас) намагається визначитися зі своєю ідентичністю.

Інститут Гарримана при Колумбійському університеті створив цілий курс сучасної української літератури, бо мистецтво, на думку його авторів, дозволяє зрозуміти трансформацію України у XXI столітті краще, ніж «обговорення газопроводів, Зелених чоловічків і кредитів МВФ». Окрім Жадана, їхні лекції присвячені Тарасу Прохасько, Андрію Куркову, Софії Андрухович та Юрію Винничуку. У Британії останній видається вже згаданим нами «Глаґославом», і збірка 2016 року «Фантастичні світи Юрія Винничука» здобула хвалебні відгуки в академічному середовищі – хоча рецензентка Кембриджського університету і шкодує, що до книжки включили лише уривки з романів письменника. «Шедеври на кшталт «Мальва Ланда» і «Танго смерті» заслуговують на те, щоб їх прочитали в повному обсязі», – пише вона, називаючи книжку безцінним ресурсом для всіх іноземців, які цікавляться культурою західної України.

Однією з перших антологій сучукрліту, виданих у США, була збірка From Three Worlds за редакцією Еда Хогана у 1996 році. Журнал Boston Review, який оглядав антологію після її виходу, особливо відзначив двох поетес: Наталку Білоцерківець та Оксану Забужко, назвавши останню «однією з найсуперечливіших постатей української літератури» (за чверть століття, здається, у цьому плані мало що змінилося). А ось англійський переклад «Польових досліджень українського сексу», виданий у 2011 році, отримав суперечливі відгуки: рецензент Рочестерського університету пише, що читати цю книжку – «все одно що займатися поганим сексом»: мовляв, провокативна тема забезпечила роману популярність на батьківщині, але в США цим нікого не здивуєш.

Натомість журналістка арт-видання Numero Cinq знайшла зовсім інше порівняння: «читати Забужко, – пише вона, – це все одно що бути проковтнутим змією. Українська історія та ідентичність поглинають тебе цілком».  Авторка називає Забужко поетичним генієм, порівнюючи її з культовою Сильвією Плат, і радить іноземцям радшеознайомитися з письменницею: «Ця книжка не виключно про те, каково бути українцем – вона про те, каково стояти на колінах під вагою будь-якої культури».

Може здатися, що Юрія Андруховича за кордоном читають лише в діаспорі: збірка його есеїв My Final Territory, надрукована у 2018 році видавництвом Університету Торонто, не отримала гучних рецензій у мейнстрімній пресі. Але це хибне враження: наприклад, поет Джон Хенессі у нещодавньому інтерв'ю британському виданню The Berkshire Eagle рекомендує «Пісні для мертвого півня» авторства Андруховича поряд з англійським класиком Лоуренсом Дареллом.

Несподівано широку іноземну аудиторію здобула Таня Малярчук, яку в 2018 році на батьківщині вимагали прибрати зі шкільної програми через «розпусні» сцени. Наприклад, блогерка з Греції пише, що пострадянська Україна в романі «Біографія випадкового дива» нагадала їй власну країну, «яка системно підводить свій народ». В Австрії та Німеччині книжка отримала особливо теплий прийом (Falter Magazine навіть порівнює Малярчук з Кафкою та Томасом Бернгардом), але письменниця й сама активно працює на цю аудиторію – у 2018 році вона вперше спробувала написати оповідання німецькою мовою і отримала за нього премію Інгеборг Бахман розміром 25 тис. євро.

Але цією дорогою вже пройшов Любком Дерешем у 2000-х: після виходу німецькомовної версії його роману «Культ» письменник отримав у Німеччині звання «українського вундеркінда». Його «Намір» трохи охолодив запал іноземних фанатів: німецький щоденник Der Tagesspiegel наголошував, що Дереш – «з тих дітей-геніїв, чий талант переважає їхню здатність до розвитку».

Зараз контакт зарубіжного читача з українським автором сильний як ніколи. Ще кілька років тому блогери отримували від видавництв копію «Чорного ворона» з сумнівною обкладинкою і намагалися зрозуміти, чим otaman відрізняється від Ottoman, але зараз можуть знайти українські романи на будь-який смак. Так, у 2018 році перекладачка-поліглот Зеня Томпкінс заснувала агентство TAULT, покликане вивести вітчизняних письменників на світовий ринок; окрім Малярчук і Дереша, воно вже представляє Василя Махна, Артема Чапая, Мирослава Лаюка та Олексія Чупу. Американка Кейтлін Гарсія у 2017 році створила англомовний літературний журнал Apofenie, що просуває літературу Східної Європи, де вийшло вже два «чисто українські» випуски. У базованого в Айдахо видавництва Lost Horse Press з'явилася серія української поезії, де видано збірки Ірини Старовойт та Юрія Іздрика; минулого року її представили на Львівському книжковому форумі та «Мистецькому Арсеналі».

Інтерес до «Нового Сходу» на Заході ще далеко не вичерпався: видавництво Університету Небраски нещодавно опублікувало черговий чорнобильський трав'елог, а британський мандрівник Рорі Маклін приїхав в Україну, щоб порівняти нинішні реалії з 1980-ми для своєї нової книжки про пострадянські республіки. Тож можна точно сказати: затребуваність автентичних голосів «сучукрліту» за кордоном лише зростатиме.